Навіяно
Ніщо так не зберігає запахи як папір...

Товстелезний том О"Генрі пахне гірчицею і перцевим пластирем, липовим чаєм і малиновим варенням. А у глибших шарах його палітурки причаїлися запахи хлопчачої кімнати гуртожитка...

"Стара фортеця" пахне вогкістю і старим листям, а ще сушеними яблуками і травами...

Історії про ідеальних і не дуже дівчат графині де Сегюр пахнуть ненашою школою, такою яка досі розміщується в будівлі мерії з написами над дверима "Хлочики" і "Дівчатка"...

А найцікавіше пахне старе Євангеліє...Його букет 150 річної витримки майже неможливо розкласти на складові...тут і ладан, і миро, і гарь, і стара шкіра, і кислуватий запах сільського погребу, і солодкий запах соломи, і трохи нафталіну...

Великі або маленькі, пласкі або об"ємні ми щодня тримаєм їх в руках ніколи не задумуючись про їх роль у нашому житті...хоча насправді у цих шматочках металу дуже багато чого приховано...інакше чому ми їх так бережем і так довго думаєм перш ніж довірити іншим...

Перші ключі - від батьківського дому, спочатку як символ самостійності і дорослості, потім як знак того що де б ти не був, тобі завжди є куди повернутись...

Другі ключі - від роботи, як знак приналежності до кола обраних...

Треті ключі - від власного житла, як знак початку самостійного шляху, як відмітка про те що є місце яке повністю належить тобі...

Четверті ключі - від житла людини яка впустила тебе в своє життя і в свій життєвий простір...як знак повної довіри...

Я уявляю своє життя як збірку новел - коротких і змістовних, трохи обірваних в кінці щоб лишалося місце для фантазії "а як би воно було якби..." Щоразу я перегортаю сторінку і починаю нове оповідання з чистого листа, але тим не менш я люблю обертатися назад...Я люблю гортати своє минуле життя, заглядати в минуле і дивитися на старі фото...Я люблю перебирати на горищі дитячі речі і згадувати дитинство...я люблю дивитись на фото моїх батьків і дідуся з бабусею в молодості і хочу щоб і у моїх дітей була така можливість...

Я не розумію людей які спалюють фотографії і знищують згадки про минуле...мені нічого соромитись, без того якою я була 5, 10, 15 років тому я не була б такою якою є зараз...без тих помилок які я робила, я б не мала того досвіду і знань...без тих людей яких я зустрічала в житті я б не була собою теперішньою...

Мене дивує вимога деяких "чоловіків" знищити перед весіллям всі згадки про те що він не перший. Я не кажу що треба ці згадки тримати на видноті, але це частина мого життя і мені вирішувати про що я хочу пам"ятати, а про що - ні...

Не знаю хто це сказав, але сказано вірно "Для того щоб бути певним у майбутньому треба не соромитись минулого"...

На початку осені на блогах активно обговорювалась тема самогубства молодої студентської пари (одне з обговорень)
Зокрема висловлювалася думка:
Да будут прокляты политики, при которых рушиться страна и уходят из жизни талантливые дети...

Нещодавно мені на очі в новинах втрапила історія:
У Франції 22-річна мати трьох дітей вбила їх і наклала на себе руки. Цьому передувало самогубство її чоловіка.
Самовбивця залишила передсмертну записку, в якій повідомила, що не може жити без чоловіка. Її 24-річний чоловік, зварник по професії, відразу після появи у родині третьої дитини наклав на себе руки, оскільки вважав, що не зможе забезпечити сім’ю

І що, тут теж політики винні? Ніби ж у Франції не все так погано, в деяких питаннях помітно краще ніж у нас. В соціальній політиці так точно.І країна не руйнується нікуди...
Чи може таки накладають на себе руки ті люди які у будь-якій державі за будь-яких умов обиратимуть "найпростіший" спосіб вирішення проблем...

Коли я втомлена, не маю настрою чи просто напав ПМС я відкриваю улюблені дитячі книги про пасторальне дитинство ХІХ сторіччя...

Графиня де Сегюр, графиня Ростопчина, Рут Сойер, Сесилія Джемісон, Луїза Олкотт, Френсис Бернетт....

Да, наївно, да, нереально, да, не гоже дорослій тітці таке читати...Але я так відпочиваю і набираюся позитиву яким так і віє від добрих книжок в яких добро завжди перемагає зло, а діти ростуть сповненими милосердя і любові до ближніх...

Могилы имеют свойство заростать очень быстро...пару месяцев после поминальных дней и уже бурьян в человеческий рост...
Когда могила двадцатилетней давности это не удивляет...горько когда приходишь на могилу которой пару лет, а она уже заросла...и вспоминаешь, что пару лет назад ты точно так же редко приходил в гости, но когда забываешь посещать живых это не так заметно...хотя наверняка бурьян тоже выростает...в душе...

Вже з місяць мене не полишає відчуття нереальності того що відбувається...весь час муляє думка що щось тут не так, щось порушилось у звичному плині життя. Як завжди в моєму житті все вирішилось протягом кількох тижнів. Не знаю чи це доля чи характер, але так було завжди...я тягну-тягну, а потім за місяць роблю те на що у інших пішло 2-3...
Нє, насправді все абсолютно реально - на столі лежить свіженький, щойно з типографії Атестаційний вісник з повідомленням про мій захист, поруч стос конвертів з авторефератами для завтрашньої розсилки...А я дивлюсь на титульний лист і ніяк не осягну що це моє ім"я і моя робота...і що максимум за два місяці це все закінчиться і я таки зможу приступити до чималенького списку "Я це зроблю після захисту дисертації"...
Мабуть це мене і лякає, у мене таке враження що я розучилась жити просто так, коли вільний час це просто вільний час який ти можеш витратити на будь-що. Останні років десять я точно не знала що це таке...Нє, я звісно розважалась, відпочивала, подорожувала, але у мене ніколи не поставало питання "що я робитиму завтра"...Я закінчувала школу, вступала у вуз, вчилась, писала бакалаврську, магістерську, дисертацію...і завжди були речі які я відкладала на потім. А тепер це "потім" підійшло впритул і чогось мене налякало...

В коментарі не влізе)

Люблю летіти на лижах по цілині, відчувати як добре слухаються лижі і чути лише шурхіт снігу...

Люблю гуляти  або їхати на велосипеді літніми вечорами в солодких пахощах лип, перетинаючи потоки теплого і холодного повітря...

Люблю залізти глибоко-глибоко в гори, так щоб було аж страшно від того що навколо нікого немає і слухати тишу...

Люблю гуляти чужим містом без гідів і мап, коли не знаєш що тебе чекає за рогом, пити капучіно на терасах кафе і спостерігати за людьми...

Люблю сидіти вечорами з якимось рукоділлям і кицькою поруч...

Люблю далекі поїздки коли можна годинами сидіти і просто дивитися у вікно...

Люблю почуття втоми після фізичних вправ...

Люблю лежати влітку на траві у лісі і дивитись на верхівки дерев...

Люблю пірнати у воду з великого каменю, коли перемагаєш страх і летиш назустріч воді, спочатку пекучо-холодній, а потім приємно-теплій...

Люблю пити парне домашнє молоко, з великої кружки, великими ковтками...

У передчутті чогось важливого -- ніби перед іспитом -- він підходив до автомату. Щось затьохкало в районі його українського серця, але, долаючи хвилювання, він прочитав напис на екрані: "Быстрая продажа жетонов".

Перебирала шафу, нарила папку з фотографіями...чомусь бабуся не любила розкладати їх по альбомах...

Розбирала що лишити, а що викинути  - багато фото які не несуть нічого для мене - я не знала цих місць, я не знала цих людей...Але багато дуже цікавих - наприклад родинне фото 1943 року...Несподівано знайшла фотографії свого діда (бабуся розвелась коли татко був ще зовсім малим і відносин не підтримувала)...знов спало на думку що було б непогано розшукати рідню...

Цікаво так - фотографії татка є або зовсім дошкільні, або вже з весілля. І бабусиних племінниць і племінників, і мої з сестрою так само - зовсім дитячі, а потім одразу весілля...Ніби ми не були підлітками...

Я таки схожа на бабусю в молодості, і нарешті я знаю від кого у мене світлий колір волосся...

А ще відкопала фото мами зроблені за півтора місяці до мого народження...

Дивне відчуття...