Туман як губка вбирає запахи - карпатський туман пахне димом, хвоєю і снігом. Він біло-молочний, зливається зі снігом і місцями ти не можеш розрізнити де закінчується земля і починається повітря...І пливеш у ньому майже навпомацки, по силуетах смерек розрізняючи маршрут...Ним дихаєш на повні груди і насолоджуєшся його смаком на губах...

P.S. Екстремально відкаталася в Карпатах в тумані і під дощик. Але є свої плюси - на горі 10-15 чоловік, м"якенький весняний фірн. Місцями позчесано, але я пам"ятаю і гірші роки. Коли не падав дощ, то взагалі була краса.
P.P.S Зняли мою улюблену кімнату з видом на Великий Верх, так він, паразит показався аж ввечері в останній день, а то все у хмарах ховався...Тільки Гембу піймала:

День лізингу і маркетингу розсилки автореферату.
Сама суть розсилки для мене досі залишається загадковою. Точніше я розумію, навіщо розсилати автореферат по бібліотеках СНГ, вузах України та профільних НДІ - це логічно, хоча у наш час це насправді можна було б зробити кількома кліками в поштовій програмі, але то таке - бюрократія дерева не береже. Але, встрельте мене, я не розумію навіщо тарабанити на пошту примірники для членів вченої ради і платити по 2.5 за те щоб листоноша відніс їх туди звідки їх принесла я. Не говорячи вже про те що я ще маю потім всіх їх обдзвонити, впевнитись що автореферат таки до них дійшов і якщо ні - принести ще раз, слава Богу цього разу вже можна напряму.
Але як виявилось це ще дрібниці.
Прийшовши у відділення ми дізнались що марок у них нема. Не завезли. А відправляти ми маємо тільки з цього відділення. І якщо ми не відправляємо сьогодні - захист прийдеться переносити.
Ладно, колега їде в сусіднє відділення за марками. Привозить, клеїмо, по 75 конвертів у кожного (секретарем таки корисно попрацювати, швидкість поклейки марок у мене досі непогана). Віддаємо...і тут виявляється що марки нам продали неправильні і треба доклеювати, бо у нас більша вага...і взагалі відділення закривається на обід...
Цього разу за марками їду я, вже зі зразком щоб переважили і продали скільки треба. Встигаю за 2 хвилини до обіду (виявляється у різних відділеннях різний графік роботи). На пошті такої кількості марок нема (в цьому місці я ледь не розревілась)...добре що у відділенні є кіоск філателії і глянувши в мої перелякані очі поштарі спільними зусиллями набирають потрібну кількість, але дрібними номіналами.
Повертаюсь у своє відділення, яке якраз дообідало і обклеюємо 150 конвертів марками по другому колу і нарешті отримуємо довгоочікувані штемпелі на списках розсилки...

Люблю разноцветные таблетки... их веселее принимать) почему-то лечебные всегда серо-бело-желтоватые...а вот восстанавливающие - веселые:

Оранжевые, большие - витаминки...

Коричневые, маленькие - гепатопротектор...

Серо-зеленые - травы от гипотонии...

...кожного дисертанта - ноут, який вмирає за півтора місяці до передзахисту...На щастя я маю звичку бекапити все більш-менш цінне, а коли виявилось що жорсткий диск дуже навіть живий то взагалі прийшло полегшення...завтра повезу в ремонт, попередньо ніби здохла система живлення...P.S. Добре коли у родині не один комп"ютер)

Дневная маршрутка. Без напрягов, полупустая.Заходят трое школьников. Двое(малчык-девацька, мило целууцца) - предвыпускники, один - совсем ребенок, лет 11-12.

Доходя до средины маршрутки, мальчик, очень натуральным голосом гнусливого дебила, начинает вещать на всю маршрутку:

- Папа сказал, что у меня геморрой и мне - нельзя садиться! Папа сказал, что у меня геморрой и мне - нельзя садиться! Я лучше постою... потому что ... Папа сказал, что у меня геморрой и мне - нельзя садиться!

Взрослые, от неожиданности , начинают ржать. Малчык(сапсем дытына) продолжает подобные речи , только на другие темы, в совершенно естественном стиле. И постепенно складываеться впечатление, что мальчик - умственноотсталый. Когда он заявлет(спокойно), что в маршрутке дует, ветер и может пойти дождь и ... раскрывает при этом зонтик.... кака-то тетка не выдерживает и делает ему замечание, приговаривая, что он может выколоть себе или окружающим глаза...

Тут раздаеться фраза(подчеркиваю, из уст 12-летнего мальчика):

- "Тетя, не трогайте меня. Я - ИДИОТ!"(совершенно обыденным тоном).

Тетя(успокаивающе): "Да не может быть! такой красивый мальчик..."

красивый мальчик начинает совершенно по-идиотски хихикать ей в лицо. Тетя отворачиваеться и через 5 мин выходит.

Тут мальчик возвращаеться в свою(!) компанию из 3-х и они начинают ржать, обсуждая случившееся. Совершенно осмысленно ржать.

После ржания...

Начинают "говорить о своем"... и тут до меня доноситься(рядом сидел) фраза "кидалаво на ипотеке".  Согласитесь, из уст несовершеннолетних, не очень привычная.

Прислушиваюсь... Наш "идиот" рассказывает друзьям совершенно реальную(!) схему настоящего кидалова на ипотечных договорах(с использованием усыновления и опекунских советов). При этом употребляються термины, известные далеко не всем очень взрослым дядинькам и тетинькам... Друзья очень проффесионально обсуждают ньюансы дела.

Еще раз повтрояю, речь идет о 12-летнем ребенке и его 14-15 летних друзьях.

Дык вот я и думаю...

назвалси я идиётцем...

но новое поколение - лехко переплюнуло меня.

Моя покійна бабуся виявляється зберігала спільні фото зі своїм чоловіком, моїм дідусем. Хоча  розвелась через кілька років після одруження і жодних контактів не підтримувала. І жодного хорошого слова я від неї про колишнього чоловіка не чула.
Мабуть то у нас сімейне - не викидати старі фото не зважаючи на те як розійшлися з людиною...

Сьогодні вранці годині о 6 ранку я прокинулась від дикого собачого гавкоту під вікном. На вікні в позі "бойового кота" (хвіст трубою, шерсть дибки) стояли обидві мої бандітки, а під вікном заливалася гавкотом дуже вагітна собака незрозумілого походження.

Поки я прокидалась під вікном розпочалися "розборки" - собаку як виявилось привела з сусіднього ринку жіночка давно відома своєю неадекватною любов"ю до бродячих собак. Дві пригодовані нею зграї жителі нашого і сусідніх будинків з великими труднощами прибрали - першу забрали в Бородянку, а другу просто потруїли.

Теперішня ідея взагалі виходить за будь-які рамки - привести і поселити суку яка ось-ось ощениться під вікнами будинку в трьох метрах від дитячого майданчика. Її аргументи - на ринку собаці небезпечно, торговці грозяться собак потруїти, ще й зима скоро, а тут її можна поселити в підвальчику під сходами (ги-ги ключі у мене). А те що вона на кішок гавкає - то приберіть кішок з вікна...А те що сука з цуценятами поруч з дитячим майданчиком, це бомба уповільненої дії (діти 100% полізуть до цуценят, а сука 100% їх цапне) - дивіться краще за дітьми...І взагалі якщо ми хочем щоб вона собаку прибрала то маєм дати їй гроші на перетримку, корм і подальшу стерелізацію...

Результатом розмови стала клятва всіх жильців перших трьох поверхів що якщо собака лишиться тут то вона до завтра не доживе...і чарівним чином через півгодини собака таки зникла...

 - Ну, не пуха ни пера

 - К черту!

Шурхіт кроків, голоси, якісь грюки - глядачі розсаджуються по залі....Страшенно хочеться виглянути і подивитись хто прийшов...але не можна...Примощуюся зручніше, бо сидіти ще хвилин п"ять і відчуваю крізь костюм тепло партнерів...Посміхаюся думці що я сижу поміж двох Марій, і досі про це не думала....Тримаю руки щоб не так трусились з переляку і відчуваю як нервує все наше коло...Вступне слово, темрява, і нерви побоку і починаєм...

Дивне відчуття партнерства і єднання...тобто коли вас двоє це просто, а коли восьмеро? Звісно все це досягається поступово вправами і заняттями, але включаеться воно раптово і тоді достатньо погляду чи руху щоб порозумітися...і тоді бачиш як грані знайшли собі відповідники і таку кострукцію важко буде розламати...

Ми зібралися майже випадково...майже, бо нічого в світі випадкового насправді не буває...що нас звело таких різних разом - досі не знаю, розподіл по віку від 20 до 30 років, по роду занять від кандидата наук з металургії та аспіранта з електроніки до художника-постановника і міма...Але ми вже майже три роки зіспівуєм голоси і притираєм характери (а гурт з десятку дівчат - це м"яко кажучи гремуча суміш)...У кожної з нас своє життя і я би не сказала що ми ставим наш гурт на перше місце, але в той же час і суттєво підлаштовуєм своє життя під потреби спільної справи...

Кожна з нас настільки багатогранна що диву даєшся і ще дивніше як ці всі грані в результаті складаються в єдине ціле і доповнюють одна-одну...і люди які не вміють притиратися самі відсіюються, а ті хто відчув вже цей зв"язок - повертаються не зважаючи ні на що....І поступово бачимо як у нашої спільної фігури також виявляються одна за другою все більше і більше великих і спільних граней...і з кожною новою "нашою" людиною їх стає все більше...

Нє, я все чула, але слухати як хлопці обговорюють переваги грудного вигодовування над штучним і особливості перебігу пологів у дружин, то є дещо