Нічого не варті три звичних слова
Скільки їх не повторюй знову і знову.
Лиш пустий набір букв із алфавіту,
Лише набір букв на якійсь із мов світу.

Коли то для тебе лише декілька слів,
Коли за ними немає давно почуттів
І, коли нема сенсу щоб їх повторити
Знай, ти забув, що значить "любити"!

Ти забув, чого варті ніжність і ласка,
Пусті є для тебе "пробач" і "будь-ласка".
Щоранку цілуєш і кажеш "кохаю",
А насправді нічого вже не відчуваєш.

Та часом замислишся все ж на хвилинку,
Коли сидиш сам в пустому будинку.
Про те, чи вартим було прожите життя,
Як здавалось тобі "того" почуття?

І це саме те, чого не розкажеш,
Що сховаєш десь глибоко у самому собі.
І знову, як завжди, "кохаю" ти скажеш,
Посміхнешся і ніжно обіймеш її.

Я люблю сніг... Люблю дивитися як він падає... Коли його не підганяє вітер, коли він спокійно, без поспіху спускається на землю. Люблю, коли навколо повна тиша, коли чути як сніжинки вдаряються об землю, коли навколо ні душі і ти, заплющивши очі,
повністю заглиблюєшся у плин часу... Тепер тебе вже навіть час не турбує, ти просто стоїш і слухаєш тишу. Як же це прекрасно! Це неймовірно! Повітря огортає тебе невидимим полотном, сніг надає відчуття невагомості, а тиша... вона поглинає тебе, твої відчуття, твої думки. Тепер ти сам на сам із собою, із своїм життям і вже нічого не вартий той світ, із якого ти сюди потрапив. Тут нічого не варті зауваження, не мають сенсу докори, погрози. Тут є лише тиша і вона цінніша за все, що ти бачив у своєму житті. Зараз вона є твоїм Богом, вона осуджує, вона пробачає і вона дає можливість здійнятись у небо, злетіти над світом. Вона не змушує, вона не наказує та, потрапивши у її полон, вже неможливо повернутись... повернутись таким як був...

Здається, забагато наді мною неба,
Занадто часто я дивлюсь на зорі.
Заплющу очі – згадую про тебе
І відпустити все не вистачає волі…

Усі емоції вкладаю у вірші,
У них пишу усе, що відчуваю.
І все, що зараз в мене на душі –
Це страх, що я тебе втрачаю…

Я розумію, що не все так просто,
Ти досі озираєшся назад.
Для тебе то все дуже є серйозно,
Та пам'ять, часом, найстрашніший кат.

Буває так, що хочеться кричати,
А інколи, замовкнути на вік.
Дозволь мені твій біль забрати
І витерти сльозу з твоїх повік…

Як дивно, що не можу виразить словами,
Всього, що зараз маю на душі…
Чому усе, що зараз є між нами,
То лиш мої невизнані вірші?..

З мого життя ти зникла лиш на мить,
А я вже відчуваю як серденько сумує.
Як рветься із грудей і до небес летить
Із щирою надією, що твоє відчує.

Ти зникла на хвилину з поля зору,
Як зникає сонце, ховаючись за хмари.
Я розумію, що повернешся ти скоро,
Та не можу дочекатися появи!

З мого життя ти зникла лиш на мить,
Та, ніби, рік минув, мені здається.
Тебе нагадує той вітер, що летить,
Тебе нагадує те сонце, що сміється…

Если меня уже сушит, то что будет завтра?

погрузись в  сладкий мир иллюзий

 и представь что мы всегда будем рядом... только вдвоем

только на едине...

тебя ведь пугает такая перспектива... ведь тогда..

наша иллюзия не будет иметь смысла...

 и мы оба будем думать о том, как там, живут люди...

чужие, не нужные, не любимые, странные и злые...

мы вместе будем думать о них...

потому, что только благодаря им, есть мы...

потому, что только в их толпе, мы пара любящих людей...

а без них, мы просто два человека, которые думают о людях...

наши имена путаются между ты и я...

мы откликаемся на ей, потому что женский голос ты

мужской я...

ты думаешь нам нужен такой мир?

иллюзия, знаешь все это иллюзия...

живя в таком мире, мы никогда б не любили...

29.05.06

Жизнь как жердочка в курятнике. Такая же короткая и вся в гавне))))))

разрабатываю и провожу различные варианты активного отдыха по Украине, приглашаю к сотрудничеству

Получил письмо от i.ua и решил попробовать...

Заберите по кусочку сердца...Возьмите по кусочечку любви....кто сколько сможет..кто захочет. Мне не жалко. Всёравно так происходит. Пользуйтесь.
кричать
Один с собой. Это нас уже двое? Но почему-то одиноко(наверное причина в том, что я не сошёл с ума). Кому говорить когда один? Привычка производить впечатление или желание сказать, произнести звук, что б убедится, что не один.
Но когда кто-то есть начинается тишина(отсутсквие крика). Может мы ценим, можем сказать от души, только тогда, когда плохо?

А может я уже просто заигрался и ТАКОГО человека для меня нет. И я его не встречу. Потому, что это - человек. это же скучно...и заранее больно