Вид:
короткий
повний

Спогади

Балада про матір

  • 11.11.10, 13:46
                                                 (продовження )
 З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
   А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг.  І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі,  а там зараз німці…
  Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький  -  Івась.  Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба  -  війна…
   Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками,  сотнями, тисячами. Разом з ними гинули  десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла  -   Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
  Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають  всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним.          Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
-    Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
-    А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють?  -  питалася.
-    Радянську владу хочуть звалити,  -  відказав.  -  Хіба Радянський Союз не самий сильніший  у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
-    Колись її твій брат хотів, і ти теж,  -  задумливо мовила.
-    Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
-    А хіба самі?
-    Ні. Червона Армія.
-    Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
-    Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
  Так і не порозумілись. Замовкли…

  Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла  -  служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
  Розпитувала рідню,  про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
  „Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
  Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
  „Самий опасний із ніх  -  Крук!  Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
  Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки  разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
-    Грицю це ти?  -  перепитала здивовано сивого молодика.
-    Тітка Настя?  -  не менш дивуючись почула у відповідь.
-    А Юрась де?  -  одразу ж вирвався зойк з її грудей.
  Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
-    Куди ти мене волочиш?  - перепитала, приходячи в себе.
-    Тітко! Так треба!  - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
-    Так що з Юрасем? Він живий?
-    Живий!
-    Жи-ви-й!  - видихнула з полегшенням.  – А де ж він? Чому додому не звідається?
-    Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
-    Грицю! Веди мене до нього!  - стала квапити синового товариша.
-    Тітко не можу!
-    Як так не можу? Чому?
-    Він переховується?
-    Від кого? Поляків тут уже нема?
-    Проте є совіти.
-    Ну то й що? Адже він свій.
-    Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
-    Ой що ж це буде? Його ж уб’ють!  -  вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
-    Добре я йому все перекажу,  -  пообіцяв Гриць.  – Чекайте записки.
  На тім і розстались…
   Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
   „Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
  І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
  „Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?”  -  затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
  Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
  Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
  „Юрась!”  -  тенькнуло у скронях.
  Про себе вже не думала:
-    Юрасю тікай!  -  закричала на всю околицю, на все містечко.
  Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
-  Крук! Здавайся! Ти оточений!   -  пролунав такий знайомий голос.
„Івась?”  -  усе стерпло їй у середині.
  І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
 - Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! -  розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
    І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла  у гущу пострілів, до дуба, до синів.
  Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
-    Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте!  -  гукала мати та її ніхто не чув.
  Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами.  В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на  кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
-    Зупиніться скажені! Ви ж брати!  - з останніх сил, заволала у ніч.
  На тремтячих ногах, підійшла ближче.
-    Ви ж брати!  -  шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
  Лежали... Мовчали...
   Нахилилась над ними:
-    Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
  Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
    Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…”  Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
    Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
  Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й  далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві  та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…

*     *    *
   Догоряв могутній дуб…
   Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
   Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
   Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди  - брати, що убивши один  одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки  ...

Балада про матір

  • 11.11.10, 13:32
    Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на землю, сивим попелом. Дерево теж не хотіло здаватись, проте не темряві, вогню. Воно тріщало, пручалось, корчилось у муках, та полум’я, п’ять за п’ядь безжалісно пожирало його руки-віти. Ті що були слабкіші ,  спочатку в’яло пробували опиратись, та незабаром здавались на волю переможця. Під його шаленим натиском, опускались додолу, а згодом і зовсім відвалювались від стовбура. Ті ж, котрі були міцнішими, догоряли разом з ним. Ось, на кінець від них залишились, тільки ледь помітні цурпалки. Стовбур залишився сам. Один проти вогняної  стихії. Він стояв обвуглений, весь обвитий полум’ям, як обеліск.  Нещасне дерево пережило не одне воєнне лихоліття, та  стало жертвою блискавки, яка раптом упала з розгніваного неба…
  Колись  зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже  не дуб  - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось  уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…

  Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
   Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих  ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї  -  патріоти. І від кого вони того набрались?
   Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
   „Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?”  - тішила себе думкою.   
    Коби ж знала, що то за вечорниці?
   Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати.  Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло  -   шукали заборонену літературу.
-    А син? Де син?  -   хапала за поли жовнірів.
-    Той лайдак у нас?  У гміні,  - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
  Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула  за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син  бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило.  Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
   За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
  „Сини мої соколята  -  не вберегла вас рідна мати!”  -  затужила, заголосила переступивши поріг домівки... 
   Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
  Від тих слів      так і застигла. Сльози текти перестали.
-    Ой доленько моя не щаслива!  -  зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! -  та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
-    Мамо!  - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
  Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
   Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
   „Навіщо? -  міркувала.  - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
   Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
  От хтось і порадив:
-    Поки не пізно,  втікайте за Збруч.

"Ой радуйся земле..."

  • 15.01.09, 11:29
                                                                               "Ой радуйся земле..."
(закінчення)

 …Миколка, все ще не міг прийти до тями від радості: вдалося, встигли, врятували!

 Хлопчик поволі розплющив обважнілі повіки. Теплі, яскраві картинки, які він тільки-но бачив зникли. Миколка потер оченята.Визирнув з-під теплого маминого кожуха, яким був мало не з головою накритий.

 Тепер перед його очима постало інше диво: навкруги, скільки сягало око, розкинулось білосніжне поле. Сніг, хоч уже й слабенько, та ще іскрився в проміннях вечірнього сонця, що поволі ховалося за лісом. Ось хлопчику в лице влучила грудочка снігу, що вилетіла з-під кінських копит. Щоб краще роздивитись, Миколка аж шию витягнув. Пара коней, закинувши на бік голови, легко несла їхні сани по затверділому за декілька днів снігу. Розкішні, руді кінські гриви тріпотіли на вітрі, а з-під копит вилітали й вилітали грудочки снігу. Ось знову одна влучила Миколці в груди, інша в плече, третя в лице.

 Хлопчик, відмахуючись від них руками, дзвінко засміявся. Дядько Андрій, що до цих пір мовчки правив кіньми, обернувся на цей сміх:  – А-а! Ти вже проснувся, небоже! А я вже думав, до самого села проспиш. Дивись,

яка краса навколо! — він повів рукою навкруг. — Це Господь на Своє свято накрив білими обрусами поле, а на похмурий зимовий ліс надів велику білу шапку. Ти ще  де-небудь бачив таку красу невимовну? Бачив землю кращу ніж наша!?

 Дядько Андрій натягнув віжки. Коні захропівши, зупинились. Тоді дядько — молодий. високий, широкоплечий, як богатир — звівся на повний зріст. Він здійняв з себе шапку-вушанку і, як артист на сцені (якого бачив Миколка вчора у телевізорі), розвівши поперед себе руки раптом заспівав. Він заколядував:

— Ой ра-адуйся, земле-е, Син Божи-ий, народи-ився!»

 Коні, сполохавшись дядькових помахів руками, рвонули з місця. Він не втримавшись, на ногах, впав на сидіння.

— Ого—го—го—о—о! – раптом закричав дядько на весь голос.

         — Ого—го—го—о—о! — закричав і собі Миколка.   Тоді дядько повернув до нього розпашіле на морозі обличчя й вигукнув:

—А нумо разом зі мною!

    Він набрав повні груди повітря:  — Ой радуйся, земле—е... — затягнув гучним басом.  — Син Божи-ий народи-ився! — тоненько підхопив за ним Миколка.  — Різдво! – вигукнув дядько на все поле.  — Різдво! – і собі закричав щасливий Миколка.  — А тепер держи калачі, щоб не повилітали з саней! —гукнув до нього дядько Андрій, — А то не довеземо їх до твоїх хресних. Дядька Йосип і тітка Марія вже  й заждалися нас!  Миколка притис до себе два вузлики зі святою вечерею — один для хресного Йосипа, що живе на тому хуторі, а інший – для хрещеної Марії, котра живе ген аж на отому хуторі за лісом.

—  Но—о! — загукав дядько до коней і змахнув батогом.

          — Но—о! — прикрикнув і собі Миколка.

 Коні прискорили біг. Грудочки снігу стали частіше вилітати з-під їхніх копит.

         — Ой радуйся, земле-е, Син Божи-ий народи-ився, — знову затягнув дядько, а за ним одразу ж і Миколка. — Застеля-айте столи та все рушниками! Радуйся-а! Ой радуйся, земле, Син Божий народився-а! — лунало над засніженим полем.

 Грубий дядьків голос і тонесенький Миколчин  голосочок в дуеті перепліталися між собою і злітали високо над полем, над лісом, над хмарами. А десь там у небесній височині разом зі всіма тими, хто в цей день славив народження Сина Божого, лягали до ніг Господніх…

Одним словом: РІЗДВО!!!

*    *    *
     Ось уже й по нашій  мові.      Кажемо всім: «Бувайте здорові!      Ми ж, що знали — розказали.      Що ж забули — вибачайте! Про Ісуса пам'ятайте!      Бо сьогодні в Нього  свято — гостей буде ой багато.          Тож ходім  колядувати, Сина Божого вітати!

"Ой радуйся земле..."

  • 15.01.09, 10:54
"Ой радуйся земле..." (продовження 2)
 Миколка озирається. Погоня висить на хвості. Ось солдатські голови вже видко над пагорбом, з якого спускається верхи на Каштані хлопчик.  «Їхні коні звичні до такого шаленого бігу, не те що мій Каштан… Він трудяга, як каже 

тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо:

 — Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати навипередки з молодими бойовими конями. Та більше нікому!

 Аж раптом світ перевертається в його очах: Каштан за щось перечепившись, зі всього маху падає на коліна, Миколка перелітає йому через голову.

— Все пропало! Не доїхав! Не встиг!— ще майнула в голові розпачлива думка, як перед очима виріс величезний камінь. Миколка летів прямо на нього. Зі страху хлопчик щосили заплющив очі – це кінець: і Дитятко Боже не врятував, і сам пропав… У нього, крізь стиснені повіки проступають гіркі сльози й капають на Ісусову землю.

Та якимось чудом хлопчик пролітає мимо страшної каменюки і падає на м’який пісок. Пересвідчившись, що живий і цілий, розмазуючи по обличчю сльози, він підводиться. А потім, стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли, йде назустріч погоні, назустріч солдатам…

 – Не пущу! Не дам! – кричить Миколка крізь сльози. — Пробачте мамо й тату, що загину на чужині. Але я не дам солдатам вбити Дитятко!

 Ось він бачить, як здивовані солдати зупиняють коней, показують на нього пальцями і регочуть.

 – Не смійтеся, ви, запроданці! — гукає до них Миколка. – Я не боюся вашого Ірода, не боюся ваших мечів! Господь мене врятує, а ви загинете!

Та що це? Чиїсь дужі руки підхоплюють хлопчика з землі й він опиняється разом із дядьком Андрієм у бойовій колісниці.

«Де він тут узявся?» — дивується і не дивується Миколка.

 Але роздумувати ніколи, бо дядько Андрій направляє колісницю на переслідувачів. Так і миготять гострі мечі, прикріплені до коліс. Вороги перелякано розлітаються врізнобіч. Та дядько розвертає колісницю і тікає.

«Чого це він? Злякався? – спантеличено думає Миколка, переводячи погляд то на солдатів, що знову згуртувались для погоні, то на дядька. – Але ні! Дядько Андрій не такий, не з боягузів. Він теж хоробрий, як і тато! Ну, може трошки менше…»

– Ніколи воювати! — тим часом кричить дядько. – Потрібно поспішати, щоби попередити Йосипа з Марією!

  Хлопчик полегшено зітхає: «Тоді зрозуміло!»  Хоч йому так хотілося, як каже не курящий дядько Андрій, «дати прикурити» Іродовим солдатам.

 Тепер вони мчать уже на колісниці удвох — Миколка і поряд дядько Андрій. Чи пак, дядько Андрій і поруч Миколка. Тепер вони точно встигнуть!

 Аж раптом…  Чому колісниця під ними жалібно заскрипіла, застогнала і на очах стала розвалюватись?..  Миколка тільки й устиг побачити, як одне колесо покотилося ліворуч, інше — праворуч, а вони з дядьком Андрієм полетіли на всюдисуще каміння.

 «Тут уже й смерть наша… Не встигли ми! Не встигли…» — заридав хлопчик. І раптом відчув, що чиїсь могутні руки підхопили їх обох із дядьком, і вони вмить опинились аж ген під самими хмарами.

— Не переживай, Микольцю! Я встиг! — заспокоїв його тихий незнайомий голос над  вухом.  Хлопчик  здивовано підвів очі:

 —  Ангел Господній!?

  У відповідь він побачив ясну усмішку та широкі  могутні крила. А там, внизу, бісяться Іродові солдати: втекли Миколка з дядьком Андрієм, втеклаі свята родина. Миколці так і кортить показати їм язика! Та він стримується, і тільки радісна усмішка грає на його губах…

"Ой радуйся земле..."

  • 15.01.09, 10:44
"Ой радуйся земле..." ( продовження 1) …Міцно припавши до шиї коня, Миколка навипередки з вітром, мчався до Вифлиєму. Хлопчикне озирався назад, він і так знав, що погоня близько. Йому у вухах всю дорогу

стоїть хропіння коней, цокання копит і дзенькіт зброї. За ним женуться Іродові солдати. Ці черстві душі хотуть мечами убити Йосипа та Марію, а ще безневинне Дитятко Боже — Ісуса.

Миколка  цього не допустить, навіть якщо б довелося загинути! Він мусить попередити про   небезпеку, яка чекає на святу родину! Попередити про підступні наміри царя

Ірода, що хоче смерті Дитятка.

 Хлопчик щосили товче босими п'ятами у кінські  боки.  — Швидше! Швидше, Каштанчику! — шепоче хлопчик. — Ти зможеш! Ми встигнемо — я знаю. Пробач, що змусив тебе вирушити в таку далеку небезпечну мандрівку, але хто як не ми? Ти ніколи такого раніше не робив. Ти був собі старим татовим конем, який тягнув плуга і ні про що більше не думав, крім сіна у яслах. Та і я раніше ні про що не думав, тільки про ігри з хлопцями на вулиці. Та й на тобі я їхав один тільки раз, і то тато тоді вів тебе за вуздечку. Але тепер я таке дізнався! Не можу ніяк цього допустити! Вже всі вкладаються спати, один лише Ірод не спить. Чорні, лихі думки снують у його голові та серці. Він не хоче дати людям Спасителя, хоче погубити Його ще маленьким, але Ірод не знає, що крім нього ще не сплю я. І я геть зруйную його плани.

 Хлопчик тішиться з цієї думки: вони з  Каштанчиком урятують Божого Сина від лихого царя! Наче розуміючи хлопчикові  думки, старенький кінь летить із останніх сил. Тільки й мелькають обабіч  незвичні для Миколчиного ока, дерева, кущі, величезне каміння.

 «Зупинитись би... Роздивитись би, яка то вона, земля Ісусова. Хоча я вже й так бачу —  не така, як наша: в нас інакше, більше зелених лісів і полів, немає стільки каміння, та й дерева інші, й кущі… Правда тато казав, що вся земля Божа і наша Україна теж. Та все ж хотілось би роздивитись Ісусову батьківщину... Але ж ніколи! А зима? Зима в нас люта-прелюта, як Ірод, не те що тут...»

 Миколка мало не впав з коня. «А як я опинився так далеко від дому? – раптом спохватився він. – Ох і влетить  мені завтра від тата — по саму зав'язку влетить, — було злякався хлопчик. — Але ні! – одразу ж заспокоїв він себе. — Коли тато дізнається, що я попередив  Йосипа з Марією про лихі наміри Ірода й урятував Боже Дитятко, то не влетить. Жаль, що поряд не має тата! Не хотілося його будити — він так тяжко працює,

стомився… Хоча з ним було б набагато легше. Він сам, однією лівою поклав би всіх ворогів! Та доведеться розраховувати тільки на себе й Каштана…»

"Ой радуйся земле..."

  • 15.01.09, 10:34
"Ой радуйся земле" Цю історію я проніс у душі крізь усе життя. Вона навіялася мені ще в дитинстві,

коли я маленьким хлопчиком віз із дядьком Андрієм вечерю хресним батькам. Минали роки, та чомусь ніяк не виходило її написати. Інші оповідання та казки, ніби самі лягали на папір, а ця – ніяк. Вже й мої діти виросли… Таким далеким, ніби світлий сон, здавалися власні дитячі роки. Та раптом одного разу наважився – сів і почав писати. А як дійшов до слів «Йосип з Марією…», враз несподівано згадав, що моїх хресних саме так і звали – Йосип і Марія. Чому ніколи раніше не ставив їхні імена поряд?! Немає вже моїх хресних батьків на землі, немає кому везти святу вечерю… І тільки світлі спогади теплим подихом зігрівають серце. Христос народився!

*     *     *  Десь, колись, в якійсь країні, що пером не описати…
                                      — Це ж у нашій Україні! – так і хочеться сказати…
                                     … У простій,  сільській хатині, снився сон одній дитині…
                   — Ні! Не правда!  Все не так! Але ж, дядьку, ви чудак!
                    Зовсім і не так було. Про це знає все село.
                    Тож Миколка наший був! Він на санях взяв заснув!...
                   — Добре! Дякую усім! Далі сам вже розповім.
                 … Стояла надворі лютюща зима, вже тепер таких  нема…

— А Миколка наш не  змерз?

— Зовсім ні! Він щасливо усміхається у сні.

 Ви питаєтесь: «Чому?» — А тому,

 Що сниться дивний сон йому…

  *   *   *

Із старого щоденника

  • 26.03.08, 12:33
Александр Блок

Ветер принес издалека

Песни весенний намек,
Где-то светло и глубоко
Неба открылся клочек.

В этой бездонной лазури,
В сумерках близкой весны
Плакали зимние бури,
Реяли звездные сны.

Робко, темно и глубоко
Плакали струны мои.
Ветер принес издалека
Звучные песни твои.

Із старого щоденника

  • 12.03.08, 14:42
Александр Блок

О, весна без конца и без краю -

Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!

Принимаю тебя, не удача,
И удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха -  позорного нет!


Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Что б мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!

Принимаю пустынные весы!
И колодцы земных городов!
Осветленный простор поднебесный
И томления рабьих трудов!

И встречаю тебя у порога -
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем бога
На холодных и сжатых губах...

Пред этой враждающей встречей
Никогда я не брошу щита...
Никогда не откроешь ты плечи..
Но над нами - хмельная мечта!

И смотрю, и вражду измерю,
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель - я знаю -
Все равно: принимаю тебя!

І таке буває...

  • 10.03.08, 17:10
  Залишився після роботи. .Тишина.... Майже нікого вже не має. Дай думаю щось напишу....
Посидів...  .Подумав... А про що власне писати День видався нікудишній... Настрій так собі... . Тож напишу щось веселеньке....
... Це вже було давненько. Їду в тролейбусі. Щось собі думаю. Раптом  чую:
- Ваш талончик?
Повертаю голову, це не до мене, до якогось мужика.
 А він:
- Я учасник бойових дій.
- Показуйте посвідчення! - невідступає кондуктор.
-Забув.
-Щось замолодий ти голубе.
- Я й зараз воюю! - чути впевнену відповідь.
- А це ж де? З ким?
- Вдома.З жінкою. Вже ось десять років буде...

Із старого щоденника

  • 06.03.08, 13:11
В.Юхимович "А любов над житами й мостами,
Як весна, вишнецвітами дихала,
Пломеніла палкими устами,
Як трояндова віхола.

Йшла до мене весна роками, -
Прилітала ясними годинами
І леліла легкими руками,
Мов крильми лебединими.

Чорні коси несла за плечима,
Як повісла у світі прозорому,
І світила досвітньо очима  -
Найніжнішими зорями.

Як в снігах мене кликала вірою,
Озоветься усе й пригадається:
Ніби ластівка юності з вирію, -
Знов до серця вертається".