ГОЛОДОМОР 1932-1933РР.

(продовження 1)

СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ

Та чорна пані, назва якій смерть, ще заставляла виходити людей з хати та ритися у примерзлому полі, саду, у пошуках хоч би якої їжі…

Чого тільки Мотря не видумувала аби хоч якось нагодувати своє сімейство. Та на одних чаях з гілячок вишні та малини, та бевки з жолудів і кори, довго не протягнеш, до весни ще потрібно було дожити.

Отож, одного дня вдосвіта, Мотря спакувала Уласові клунок з кількома вишитими сорочками, рушниками, домотканим килимом та дідовим кожухом. Випровадила чоловіка аж у Гомель, аби все оте обміняв на хліб…

Назад, виглядали його, як Христа Спасителя… Молились… Улас повернувся… Та дещиця зерна, торбинка сухарів, яку він зумів виміняти на речі, продовжила життя сімейства ще на пару тижнів... Тим часом кількість проводжаючих в останню путь значно поріділа. Хоронити було нікому, та й ні у чім. Замість домовини, покійника замотають у білий сувій полотна, якщо ще залишився, якщо не виміняли, та й у могилу. Хоча, могила вже й не могила - яма (нікому копати, та й сили у людей не залишилось). А згодом у ніщо й не

замотували, загрібали як тварину, ставили такий-сякий хрест, приречено хрестились, та йшли геть. Ні, не йшли, чвалали, бо хоронителі мало чим відрізнялися від покійників, хіба тільки тим, що хоронили вони, а не їх…

Через те, що Улас жив побіля місця переходу в інший світ, йому не раз доводилося допомагати односельчанам, бо не усі могли не те, що хоронити своїх близьких, а й дійти до кладовища. Якось само собою Улас

став гробокопом - завідуючим цього царства померлих. І хоча у тому приємного було мало, та за цю не хитру службу чи допомогу, йому припадали, чи крихта хліба, чи картоплина, чи жменя зерна, які він, як найдорожчий у світі скарб, ніс голодній сім'ї...

Тим часом, Мотря з односельцями, вже вкотре на животах, повзали по замерзлому полі в надії знайти бодай зернятко, бодай кукурудзяний початок чи картоплину …

Після тих пошуків, жінка добиралася додому ні жива ні мертва - нічого не хотіла, лише під пічкою, дзвінко цокотіла зубами й натужно кашляла, споглядаючи на голодних дітей, що сиділи над баняком у якому булькала якась з її знахідок.

Проте, коли більших дітей ще можна було якось задурити, то маленьку Любасю - нічим. Чаї з цурпалків рослин, без солоду, бодай бурячного, без цукру, були просто водою. Материнського молока, від мізера навіть тої

нужденної їжі, уже давно не було, пересохло у зів’ялих грудях, як джерело посеред пустелі...

Одного дня Любові не стало. Вона пішла слідом за своїми дідом та бабою, слідом за своїми односельцями, земляками по всій Великій Радянській Україні…

Пішла тихо, так начебто її й не було…

Пішла, бо таки не було… Пішла, бо любов, «яка понад усе», вже давно покинула цю багатостраждальну землю…

Улас, ледве відібрав від жінки маленьке висохле тільце…

Мотря злягла…
Чоловік сам заніс дитя на кладовище… Хоронив… Поруч стояли старші діти… Хоронячи сестру, не плакали - просили батька, аби залишив поряд місце й для них… Він і залишив: для себе, Мотрі, й для дітей… Коли повернулися з кладовища, не витримав, вховпив якісь торби, та й подався у далеку дорогу, за Збруч, у ту частину України, де не було «народної», радянської влади… Подався, та й не повернувся…

Мотря думала, що вже ніколи не підведеться, та голодні дитячі очі з печі змусили її через день встати…

Після того, як Улас пішов на пошуки хліба, пройшло багато часу. Жінка зрозуміла, відчула серцем, що тепер чоловік залишив їх назавжди… Він покинув сімю не з власної волі. За заради їхнього спасіння чоловік вирушив у незвідану дорогу, кволий та хворий, бо любив їх понад життя… Та не судилося… Дорогою Улас загинув чи від холоду, чи від голоду, чи від хвороби, а чи від червоноармійської, а може польської кулі, на тому, чи на іншому березі Збруча… Сім”я мусила виживати сама… Настала весна… Раптом одного дня зник старший синочок - Петрусь. Менший – Миколка, не міг пояснити, куди подівся його брат: чи пішов тата шукати, чи шматок хліба… Згодом, за ним пішов і Миколка, але той не зник - помер увісні, з усмішкою. «Мабуть, ангела побачив, а може й наших: діда, бабу, тата, сестричку, -

подумала Мотря згорьовано, дивлячись на синочка. – Про Петруся в минулому часі не думалося. Вірилося, що він живий».

Хоронила сама… Їй помагати було нікому. Після того, як не стало Уласа, померлих вже ніхто не хоронив і хрестів не ставив. Їх просто скидали у рів під дубом, та й забиралися з того моторошного місця…

З часом мерців набралася цілий кагат…

«Добре, що діти ще раніше встигли вигребти з-під нього усі жолуді», -

споглядаючи на цю страшну картину, - мляво подумала Мотря. – Добре, що Улас подбав про нас. Тепер не потрібно довбати весняну, ще не розмерзлу землю», - думала далі жінка, розгрібаючи ще свіжу могилку Любаші…

Розгребла…Примостила поруч Миколку… «Тут усі свої, -

ледве ворушилася у голові думка. - Ось дід з бабою, сестричка поряд, а там колись і я вмощуся».

Про найменшеньку Надійку мовчала, навіть боялася глянути на неї, аби не подумати так само… Так-сяк засипала могилку…

Пересохлими губами прошепотіла «Отче наш»…

Тричі перехрестилась… Вхопила худеньку ручечку Надійки, повела її додому… Вся живність, яка колись була на господарстві, давно з’їдена. Все, що можна було знайти, викулупати з землі, зібрати на полі, у лісі - зібрали, давно зїли... Ні. Неправда. Кілька жолудів, колись за кращих часів, подарованих їй дітьми, Мотря сховала під подушку… Ще були чоботи…

Ото ж бо й воно - були…

Тепер ось, від перевареної води з чобіт, у животах так бурчало, що хоч вуха затуляй. А ще їх розпирало, від голоду… У тілі була така слабкість, що вже не всилі навіть думати…

Тепер мати з донечкою цілими днями лежали у хаті і лише хлебтали з відра притухлу воду, що завбачливо поставила Мотря…

Над їхньою хатою, та й над усім селом стояла німа тиша… У рові, під дубом, мовчали й розбухлі трупи….

Тепер жінка часто падала у забуття…

Їй ввижалися страшні картини пекла: то здавалося, що могили на кладовищі раптом зарухалися, з них почали виповзати мерці. Всі вони, страшні, геть чисто голі кістяки, а хто ще у тілі, то зі здутими животами, розпухлими обличчями і страшними очима, з яких текла кров. Мерці йшли, виставивши поперед себе кістляві руки, й волали:

«Хлі-і-ба! Хлі-і-ба! Хлі-і-ба!» Потім наче нажахані кимось тікали назад, кидалися у могили з криком: «Червона мітла! Чорношкірі! Шпигуни! Чорна мітла!» Ховалися там. Гребли на себе землю. Затихали…

Тепер тільки тремтіння хрестів на могилах видавали їх страх… Згодом серед могил появився старий священник. Він йшов з кадильницею, поміж хрестами від гробу до гробу, й співав: «Господи помилуй!!!»

Популярні приколи

відео

Спогади

ГОЛОДОМОР 1932-1933РР.

Останні статті

Коментарі