ГОЛОДОМОР 1932 -1933РР.

Вдарити в дзвони. Нехай прокидаються  -  Великдень же!»

Заглибившись в роздуми, жінка раз чи два, заледве не спіткнулася об  чиїсь тіла, що валялись серед дороги…

  «Не встиг закінчитися піст, а вони, не дочекавшися поки освятять паску, понапивалися як свині, по дорозів валяються   -  прости Господи!  - заледве не сплюнула Мотря.  – А ми цього року таки попостили,  як ніколи, очистилися, мов перед страшним судом…»

 …боса Мотря йшла до церкви…

   «Нікого не видно, в хатах не світиться,  - її гарячкові думки знову крутилися біля тої сільської дивини. – Всі сплять. То напевне через той клятий КОЛГОСП і їхню «ЧЕРВОНУ МІТЛУ»,  -  здогадалася. 

    « Ні. Ось хтось маячить попереду, загледіла край дороги якусь фігуру».

  Фігура не йшла. Вона нерухомо сиділа під тином, прихилившись до нього спиною.

-      Христос воскрес!  -  хотіла сказати голосно, радісно, проте тихо прошепотіла.

   У відповідь ані мур-мур…

  «Що то з людьми трапилося?  -  подумала з образою.  -  Більше нікого не видно. А кого зустріла, або п’яні лежать, або під плотами сплять, наче мертві».

  Перехрестилася…

   Дорогою зустріла ще кілька односельчан. Ті теж лежали серед дороги або обабіч неї. Теж мовчали, наче гнівалися на неї. За що?...

  Ось Мотря уже й біля церковного храму. На своєму постійному місці, під дубом, поставила кошик з паскою. Коли буде пасхальна хода, отець Михайло освятить її пасочку…

   «Я таки перша,  - втішилась. -  Може хоч цей рік буде щасливим?»

   Підійшла до дерев’яного хреста. Перехрестилась. Поцілувала у ноги розп'яття Спасителя. Направилась до входу. Ступила на широкі сходи…

   На сходах, витягнувши поперед себе руки вперед, в бік храму, лежала Марта, та, що дитину з'їла.

  «Мабуть, каятися прийшла,  -  здогадалась Мотря,  -  та  Бог не прийняв її покаяння, не пустив у свій храм».

  Церковні двері були відчиненими навстіж…

  Зайшла до середини. Людей було мало: хто сидів на лавах попід стінами, хто клякнув на коліна…Свічок чомусь не запалювали. Молилися кожен про себе  - тихо…

  Мотря підійшла ще до одного розп’яття, що всередині церкви. Перехрестилася. Поцілувала Ісуса у ноги. Відійшла на жіночу половину. Стала на коліна. Молилася…

  Просила у Бога прощення. Дякувала Йому за гарний минулорічний врожай, за батьків, чоловіка, дітей, за новонароджену донечку - Любов…

  Тричі перехрестилася…  Підвелася  з колін…

Розвиднялося…

  Жінка повела очима по залу… 

 В церкві були лише жінки. Ні. Он на правій, чоловічій стороні, був таки хтось з чоловіків… Придивилася  -  Мифод…

  «Дивно… Ніколи раніше не бачила його у церкві (жив вовкулаком-відлюдником). Диви  -   прителембався. А де решту чоловіків? Невже в полі, на сівбі? Ще трохи зарано,  -  подумала,  -  та й у таке свято?

  Ні. Люди таки змінилися. Он баба Ганя, прийшла Богу молитись, а спить сидячи, на колінах. А он ще хтось з жінок, той таки просто розпластався на підлозі. Ні, не моляться вони  - сплять, мов мерці. Та й сморід чомусь такий стоїть у церкві, як від покійників. Священика не видно. Дяка не чути. На підсвічнику ані свічечки. Дивно…»

-    Бабо! – прошепотіла до старої Ганни.

  Від тої ні звуку   -  спить…

 Легенько штовхнула стареньку в спину:

-     Не спіть!

  Стара знову ні пари з вуст. Натомість м’яко перевернулась на бік…

 «Спить… І ті старі на лавах, і ті на підлозі певно теж,  -  підсумувала. – Який сором. Потрібно будити вже й навіть тут  -  у церкві… Дзвони… Їм поможуть хіба що дзвони.  Дзвони мовчать…»

   Мотря рушила до дзвіниці. Довго карабкалася по деревяних сходах. Заледве вилізла на верх, добре, що дзвіниця була невисокою.

   «Сплять. Зараз ви у мене усі прокинетеся. Зараз,  - радісно подумала Мотря, намотуючи на руку мотузку від великого дзвону, що  безсило бовталась без діла.  – Зараз прокинетеся  -  свято ж яке  -  ВЕЛИКДЕНЬ! ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!»

Смикнула раз,  вдруге…

-    Бам! Бам! Бам!  - полинуло над сонним селом.  - Христос воскрес!

Смиконула за маленький дзвін ліворуч, за інший праворуч:

-      Дзелень! Дзелень! ДзеленЬ!  -  наздоганяли один одного чарівні звуки чарівної звістки:  Воістину воскрес!

  Тут в Мотриній голові, чомусь знову зродилось:

   «Христос воскресне із мертвих!

    Смертію смерть подолав,

    І тим, що во гробах життя дарував!

   -  Христос воскресне із мертвих!

   Смертію смерть подолав,

   І тим, що во гробах життя дарував!  -  радісно заспівала…

  *    *    *

      Тим часом, у хатині край села, що побіля кладовища, тихо рипнули вхідні двері…

      Хтось зайшов у хату…Переступив сінешній поріг,  у горницю…

-      Мамо! Надійко! Це я  - Петрусь! -  роздався радісний хлоп’ячий голос.  -  Я повернувся якраз на Великдень. Якраз дзвони дзвонять. Повернувся з хлібом. Мені це вдалося. Правда, тата так і не знайшов, - його голос враз посумнішав…

  На печі хтось завовтузився.

-       Надійко вставай! Це я! З хлібом! будем жити! На ось жуй,  - виймав з торби і пхав сухарі сонній сестричці.

-        Петрусь?!  - терла оченята дівчинка. -  Ти повернувся?

-        Повернувся!  - радісно усміхався замурзаний та обдертий братик.

-        Ось гостинці  - на Пасху.  А мама де? -  раптом запитав стривожено.

-        Не знаю,  -стенула плечима мала і тремтячими руками потяглась за сухарем.

-        Мабуть, у церкві,  -  здогадався Петрусь.  – Он дзвони дзвонять…

*  *   *

   -  Христос воскресне із мертвих,

   Смертію  смерть подолав,

   І тим, що во гробах життя дарував!  -  вже не співала, шепотіла Мотря, повільно опускаючись по мотузці, додолу…

  Ось вона й зовсім сіла на підлогу…

  Мотузка ще раз гойднулася… 

  Тут жіночі пальці  розчепилися  - відпустили її:

-        Бам!  - прощально прогудів дзвін і його голос полинув над Мотрею, над селом, над Україною…

-        Смертію смерть подолав!  -  востаннє прошепотіла Мотря й завмерла разом із дзвоном…

     Її душа  кинулася наздоганяти той прощальний дзвін…