тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо:

 — Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати навипередки з молодими бойовими конями. Та більше нікому!

 Аж раптом світ перевертається в його очах: Каштан за щось перечепившись, зі всього маху падає на коліна, Миколка перелітає йому через голову.

— Все пропало! Не доїхав! Не встиг!— ще майнула в голові розпачлива думка, як перед очима виріс величезний камінь. Миколка летів прямо на нього. Зі страху хлопчик щосили заплющив очі – це кінець: і Дитятко Боже не врятував, і сам пропав… У нього, крізь стиснені повіки проступають гіркі сльози й капають на Ісусову землю.

Та якимось чудом хлопчик пролітає мимо страшної каменюки і падає на м’який пісок. Пересвідчившись, що живий і цілий, розмазуючи по обличчю сльози, він підводиться. А потім, стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли, йде назустріч погоні, назустріч солдатам…

 – Не пущу! Не дам! – кричить Миколка крізь сльози. — Пробачте мамо й тату, що загину на чужині. Але я не дам солдатам вбити Дитятко!

 Ось він бачить, як здивовані солдати зупиняють коней, показують на нього пальцями і регочуть.

 – Не смійтеся, ви, запроданці! — гукає до них Миколка. – Я не боюся вашого Ірода, не боюся ваших мечів! Господь мене врятує, а ви загинете!

Та що це? Чиїсь дужі руки підхоплюють хлопчика з землі й він опиняється разом із дядьком Андрієм у бойовій колісниці.

«Де він тут узявся?» — дивується і не дивується Миколка.

 Але роздумувати ніколи, бо дядько Андрій направляє колісницю на переслідувачів. Так і миготять гострі мечі, прикріплені до коліс. Вороги перелякано розлітаються врізнобіч. Та дядько розвертає колісницю і тікає.

«Чого це він? Злякався? – спантеличено думає Миколка, переводячи погляд то на солдатів, що знову згуртувались для погоні, то на дядька. – Але ні! Дядько Андрій не такий, не з боягузів. Він теж хоробрий, як і тато! Ну, може трошки менше…»

– Ніколи воювати! — тим часом кричить дядько. – Потрібно поспішати, щоби попередити Йосипа з Марією!

 Тепер вони мчать уже на колісниці удвох — Миколка і поряд дядько Андрій. Чи пак, дядько Андрій і поруч Миколка. Тепер вони точно встигнуть!

 Аж раптом…  Чому колісниця під ними жалібно заскрипіла, застогнала і на очах стала розвалюватись?..  Миколка тільки й устиг побачити, як одне колесо покотилося ліворуч, інше — праворуч, а вони з дядьком Андрієм полетіли на всюдисуще каміння.

 «Тут уже й смерть наша… Не встигли ми! Не встигли…» — заридав хлопчик. І раптом відчув, що чиїсь могутні руки підхопили їх обох із дядьком, і вони вмить опинились аж ген під самими хмарами.

— Не переживай, Микольцю! Я встиг! — заспокоїв його тихий незнайомий голос над  вухом.  Хлопчик  здивовано підвів очі:

 —  Ангел Господній!?

стоїть хропіння коней, цокання копит і дзенькіт зброї. За ним женуться Іродові солдати. Ці черстві душі хотуть мечами убити Йосипа та Марію, а ще безневинне Дитятко Боже — Ісуса.

Ірода, що хоче смерті Дитятка.

 Хлопчик щосили товче босими п'ятами у кінські  боки.  — Швидше! Швидше, Каштанчику! — шепоче хлопчик. — Ти зможеш! Ми встигнемо — я знаю. Пробач, що змусив тебе вирушити в таку далеку небезпечну мандрівку, але хто як не ми? Ти ніколи такого раніше не робив. Ти був собі старим татовим конем, який тягнув плуга і ні про що більше не думав, крім сіна у яслах. Та і я раніше ні про що не думав, тільки про ігри з хлопцями на вулиці. Та й на тобі я їхав один тільки раз, і то тато тоді вів тебе за вуздечку. Але тепер я таке дізнався! Не можу ніяк цього допустити! Вже всі вкладаються спати, один лише Ірод не спить. Чорні, лихі думки снують у його голові та серці. Він не хоче дати людям Спасителя, хоче погубити Його ще маленьким, але Ірод не знає, що крім нього ще не сплю я. І я геть зруйную його плани.

 «Зупинитись би... Роздивитись би, яка то вона, земля Ісусова. Хоча я вже й так бачу —  не така, як наша: в нас інакше, більше зелених лісів і полів, немає стільки каміння, та й дерева інші, й кущі… Правда тато казав, що вся земля Божа і наша Україна теж. Та все ж хотілось би роздивитись Ісусову батьківщину... Але ж ніколи! А зима? Зима в нас люта-прелюта, як Ірод, не те що тут...»

стомився… Хоча з ним було б набагато легше. Він сам, однією лівою поклав би всіх ворогів! Та доведеться розраховувати тільки на себе й Каштана…»

коли я маленьким хлопчиком віз із дядьком Андрієм вечерю хресним батькам. Минали роки, та чомусь ніяк не виходило її написати. Інші оповідання та казки, ніби самі лягали на папір, а ця – ніяк. Вже й мої діти виросли… Таким далеким, ніби світлий сон, здавалися власні дитячі роки. Та раптом одного разу наважився – сів і почав писати. А як дійшов до слів «Йосип з Марією…», враз несподівано згадав, що моїх хресних саме так і звали – Йосип і Марія. Чому ніколи раніше не ставив їхні імена поряд?! Немає вже моїх хресних батьків на землі, немає кому везти святу вечерю… І тільки світлі спогади теплим подихом зігрівають серце. Христос народився!

— А Миколка наш не  змерз?

— Зовсім ні! Він щасливо усміхається у сні.

 Ви питаєтесь: «Чому?» — А тому,

 Що сниться дивний сон йому…