хочу сюди!
 

Лия

44 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 40-50 років

"Ой радуйся земле..."

"Ой радуйся земле..." (продовження 2)
 Миколка озирається. Погоня висить на хвості. Ось солдатські голови вже видко над пагорбом, з якого спускається верхи на Каштані хлопчик.  «Їхні коні звичні до такого шаленого бігу, не те що мій Каштан… Він трудяга, як каже 

тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо:

 — Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати навипередки з молодими бойовими конями. Та більше нікому!

 Аж раптом світ перевертається в його очах: Каштан за щось перечепившись, зі всього маху падає на коліна, Миколка перелітає йому через голову.

— Все пропало! Не доїхав! Не встиг!— ще майнула в голові розпачлива думка, як перед очима виріс величезний камінь. Миколка летів прямо на нього. Зі страху хлопчик щосили заплющив очі – це кінець: і Дитятко Боже не врятував, і сам пропав… У нього, крізь стиснені повіки проступають гіркі сльози й капають на Ісусову землю.

Та якимось чудом хлопчик пролітає мимо страшної каменюки і падає на м’який пісок. Пересвідчившись, що живий і цілий, розмазуючи по обличчю сльози, він підводиться. А потім, стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли, йде назустріч погоні, назустріч солдатам…

 – Не пущу! Не дам! – кричить Миколка крізь сльози. — Пробачте мамо й тату, що загину на чужині. Але я не дам солдатам вбити Дитятко!

 Ось він бачить, як здивовані солдати зупиняють коней, показують на нього пальцями і регочуть.

 – Не смійтеся, ви, запроданці! — гукає до них Миколка. – Я не боюся вашого Ірода, не боюся ваших мечів! Господь мене врятує, а ви загинете!

Та що це? Чиїсь дужі руки підхоплюють хлопчика з землі й він опиняється разом із дядьком Андрієм у бойовій колісниці.

«Де він тут узявся?» — дивується і не дивується Миколка.

 Але роздумувати ніколи, бо дядько Андрій направляє колісницю на переслідувачів. Так і миготять гострі мечі, прикріплені до коліс. Вороги перелякано розлітаються врізнобіч. Та дядько розвертає колісницю і тікає.

«Чого це він? Злякався? – спантеличено думає Миколка, переводячи погляд то на солдатів, що знову згуртувались для погоні, то на дядька. – Але ні! Дядько Андрій не такий, не з боягузів. Він теж хоробрий, як і тато! Ну, може трошки менше…»

– Ніколи воювати! — тим часом кричить дядько. – Потрібно поспішати, щоби попередити Йосипа з Марією!

  Хлопчик полегшено зітхає: «Тоді зрозуміло!»  Хоч йому так хотілося, як каже не курящий дядько Андрій, «дати прикурити» Іродовим солдатам.

 Тепер вони мчать уже на колісниці удвох — Миколка і поряд дядько Андрій. Чи пак, дядько Андрій і поруч Миколка. Тепер вони точно встигнуть!

 Аж раптом…  Чому колісниця під ними жалібно заскрипіла, застогнала і на очах стала розвалюватись?..  Миколка тільки й устиг побачити, як одне колесо покотилося ліворуч, інше — праворуч, а вони з дядьком Андрієм полетіли на всюдисуще каміння.

 «Тут уже й смерть наша… Не встигли ми! Не встигли…» — заридав хлопчик. І раптом відчув, що чиїсь могутні руки підхопили їх обох із дядьком, і вони вмить опинились аж ген під самими хмарами.

— Не переживай, Микольцю! Я встиг! — заспокоїв його тихий незнайомий голос над  вухом.  Хлопчик  здивовано підвів очі:

 —  Ангел Господній!?

  У відповідь він побачив ясну усмішку та широкі  могутні крила. А там, внизу, бісяться Іродові солдати: втекли Миколка з дядьком Андрієм, втеклаі свята родина. Миколці так і кортить показати їм язика! Та він стримується, і тільки радісна усмішка грає на його губах…
2

Коментарі