Вид:
короткий
повний

Спогади

Дзвонять дзвони…

        …Івась уже ледве переставляв ноги. Ніч застала його серед поля. Було темно, як у мішку. Хлопчик навіть не здогадувався, що це не тільки від швидких сутінків, а й від  голоду. Йому ще й удень інколи темніло в очах, а тепер і поготів. А ще ішла обертом голова. Та найдужче допікав  різкий біль у животі.  Кишки уже не просто грали марш. Їх зводило від голоду.  Та  якби не той біль, знеможений Івась уже давно впав би у  дорожню пилюку чи скотився у канаву, а так мусив іти. Попри  дорогу затемніли якісь кущі. Тут хлопчик не витримав і звернув  убік. Насилу доплентавшись, звалився на якийсь горбик під ними. Його тіло вмить огорнула така втома, що він уже, здавалося, не відчував  ні сухості в роті, ні болю – нічого.  Івась  з останніх сил скинув із себе стару полатану свитку, кинув її під ноги, на суху торішню траву. Одразу ж і сам упав зверху на неї. Засинав, притулився до  затишного горбика і  підклавши  під голову пусту полотняну торбу…

    Хлопчик спав   і –  чи то від нічного холоду, чи то від болю – раз по раз здригався уві  сні.  Дні і ночі він то їхав, чим міг, а то йшов зі сходу на захід. У пошуках хліба  нелегка доля занесла його сюди, на другий кінець України. Там, на його батьківщині, уже напевне всі очі вигляділи за ним і за тим окрайцем хліба, який міг продовжити життя його рідні. Удома на нього чекають голодні сестрички і хвора мама. А він, геть знесилений, замурзаний і обдертий, звалився під якимось кущем і заснув. Заснув, бо не міг далі йти. Та чи стане сил йому підвестися? Івась  зараз спить. Та хто може сказати, що він прокинеться? Ті кілька крихт, що дали йому у далеку дорогу, давно закінчилися, а до першого-ліпшого села він так і не дістався. А чи дістанеться?..

   Світало. На землю випала роса. Та, виснажений від довгого недоїдання, хлопчик  нічого не відчував. Він і досі перебував у якомусь  запаморочливому сні…

    Раптом  крізь сон почали пробиватись якісь звуки. Вони то затихали, то знову з’являлися. Івась прокинувся. Все ще не усвідомлюючи, де він і що з ним, спробував підвестися. Та де там.  Нічого з того не вийшло. Він ледве  ворушив руками й ногами. Сил, щоб встати, не було.

    Хлопчик беззвучно заплакав. Його замурзане личко перекривилося, вкрилося зморшками, як у старої людини.

-         Пробачте, мої рідні, що я так вас підвів! –  шепотіли потріскані уста.    Я так старався! Та не зумів!

   Під запалими повіками зблиснула сльоза.

-         Боженьку! Зглянься на нашу біду! Мені би хоч крихточку хліба, і я би встав! Дійшов до села, –   уже й не шепотів, а марив Івась.

Раптом:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! –   долетіло до його затуманеної свідомості.

«Дзвони!? Дзвонять дзвони! Церковні дзвони! Село! Поблизу село! – від їх звуку, аж трохи  прояснилось у хлопчиковій голові. Одразу  ж  зажевріла іскорка надії. Проте, коли Івась знову спробував піднятись, вона почала вгасати. – Ні! Нічого не вийде! Не можу! Не піднімусь! Не дійду до села…»

   Івась знову заплакав.

   Аж тут знову:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!!  

«Ні! Не можна здаватись! Адже на мене так чекають удома, так чекають… Боженьку, змилуйся! Підніми мене!» –  волало все у його душі.

   Хлопчик  щосили  вхопився руками за горбик,  що його прихистив, й  уперся ногами в землю. Йому здалося  на мить, що все у нього вийде. Та це тільки здалося. Сили знову залишили його. Івась упав,  загрібаючи скорченими пальцями стару суху траву.

  -  Як прикро! Я дістався під самісіньке село. Та дійти не можу! Все пропало! –   від безсилля застогнав хлопчик.

   Раптом під пальцями він відчув щось кругле і  холодне. Стиснувши невідому  річ, Івась подумав:

    «Мабуть камінь!»

    Він розімкнув пальці...

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! – не  вгавав  у селі дзвін.

-         Але що це? –   хлопчик не повірив власним очам. Він швидко  закліпав  очима, намагаючись розгледіти  свою знахідку. – Не може  бути! Пасхальна крашанка!? Звідкіля вона тут узялася?

  Проте далі Івась вже не думав.

-         Їжа! Це ж їжа! – разом зі дзвонами  у нього всередині  все заспівало.

   Хлопчик жадібно накинувся на таку довгоочікувану їжу. Він не мав ні сили, ні часу щоб обтеребити її. Спльовуючи, гриз крашанку разом з шкарлупою. Івась відчував, як з кожним шматочком святочного яйця до нього повертається сила. В очах поволі розвиднялося. І тут він нарешті роздивився місце,  де  заночував. Це було стареньке кладовище. А милий горбик  був нічим іншим, як чиєюсь могилкою, яка так заросла бузковим кущем, що з-поміж гілля ледве виднівся похилений почорнілий хрест. Там, під хрестом, лежало ще кілька крашанок.

-         Я спав на кладовищі, –   зовсім не бентежачись подумав хлопчик.

За останній  час  він стільки набачився страхіть, що зараз, сільський цвинтар  його анітрохи  не лякав.

  Івась простягнув руку  і взяв іще одну крашанку. Тепер їв насолоджуючись, неквапом, і без шкарлупи.

  «Ну все! Досить! Після такого голодування більше не можна, а то знову живіт скрутить. Тепер уже від переїдання», – розсудливо подумав малий подорожній.

   Підкріпившись, хлопчик уже зміг сісти на краєчок могилки. Знову кинув поглядом навкруг. По один бік  на сусідній могилці він побачив кілька крашанок і невеличку пасочку. На цих крашанках щось було написано.  Навіть не читаючи, він здогадався що саме:

  «Христос воскрес!»

-         Воістину воскрес! – відповів хлопчик,  і очі його знову заблищали. – Дякую тобі,  Боже! Тепер я не помру. Зможу дійти до села. Зможу здобути хліба моїм рідним. Який  це справді Великий День!

  Тут до Івасевих вух знову долетіло веселе бамкання церковних дзвонів:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! 

  Вони  не вгавали, сповіщаючи всьому світові радісну новину:

 «Життя перемогло! Смерть відступила! Прийшло спасіння!»

    Івасеве серце співало разом із дзвонами. Вони наче манили його, наче кликали відвідати їхнє село, їхню церкву. Вони наче промовляли до нього:

  «Христос воскрес!!! Христос воскрес!!! Христос воскрес!!!»

-         Воістину воскрес!!! – вдячно шепотів маленький замурзаний хлопчик, і дві великі сльози, стікаючи по його брудному личку,  лишали чистий зворушливий слід…

   Івасик знав, що тепер буде жити всупереч усім жахіттям, всупереч смерті, не зважаючи  навіть на те, що на дворі стояла голодна весна...  весна 1933-го  року…

         07.09.09.                                                                                            


Такий Великий День

    Село тонуло в яблуневому цвіті. Здавалося на нього знову налетіла біла снігова віхола, але під сонячним промінням, вона набула рожевих відтінків.     Люта зима, з хуртовинами та морозами, стиралася з пам’яті – чого не можна було сказати про страшну війну, яка грозою прокотилася через село – спочатку на схід, потім на захід. Десь там, за небокраєм,  вона пропала, вірилось – назавжди. І хоч уже пройшов рік, як закінчилася війна, хтось  ще й досі лив гіркі сльози по загиблих, хтось ще й досі чекав на своїх рідних. Та, в старенькій хатинці, на краю села, вже нікого не чекали.

    Похоронка на третього сина, в останні дні війни, забрала останню, крихітну надію в діда Грицька й баби Параски.  Танула ця надія і в їхньої невістки – Марії. І лише два її синочки, ніяк не могли змиритися з думкою проте, що в них уже немає тата, а найбільше меншенький – Миколка. Він і досі вірив у диво.  

 

   Надходив Великдень…

   Для Миколки це особливий день, бо цього року, він  власноруч несе кошичок з пасочкою (раніше цю честь надавали Сашкові).

   І ось це величне свято на порозі.

   Миколка сьогодні лягає скоріше. Хлопчика клонить на сон. Вже засинаючи він просить Бога: «Боженьку мій любий, завтра такий Великий День, а я й не пам’ятаю коли мама, та дідусь з бабусею, радісно сміялися, а якщо й усміхнуться, то так сумно, що  аж плакати хочеться. Я й плачу, тайком, аби вони не бачили. Хоча мені здається, вони теж ховають, від нас з Сашком, сльози.

   Господи, Ти воскресив Ісуса на третій день – воскресити нашого татка. Я знаю, пройшло багато часу. Але хіба для Тебе це перепона? Яка для Тебе різниця три дні, чи рік? – Ти все можеш, аби захотів. Захочи, Боженьку, я Тебе благаю – сотвори ще одно диво. Не буду брехати, що прошу Тебе лише заради рідних. Прошу й за себе – я навіть не знаю, як це триматися за татову руку – а так би хотілось...  так би хоті…»

   … Миколка заснув…

   На село опустилася ніч – на село опустилася тиша. Ще де-не-де у вікнах маленьких хатинок тремтіли вогники. Та ось погасли й вони. На темне небо викотився місяць – за ним і зорі не забарилися.  Село погрузилося в сон…

    Цієї ночі, Миколці снився тато, тато якого він знав тільки з старої світлини – молодий, усміхнений – з розпростертими обіймами він йшов до нього.

-         Тату?! – кинувся йому назустріч хлопчик. – Ти, як Ісус, воскрес?!

-         Синочку! Сталася жахлива помилка – я не вмирав! – відповів тато. – Я йду до вас!

-         Синочку, пора вставати, – раптом почувся шепіт над вухом й дивний сон відлетів, розвіявся.

Миколка прокинувся…

     У вікна ще заглядав місяць, як село прокинулось від сну, ожило – вулиці заполонили люди –  вони струмочками стікалися до Божого храму, аби освятити паску. В одному з них, разом з мамою та бабусею, були й Миколка з Сашком. Дідусь залишився вдома.

    Спотикаючись у пітьмі, що розлазилась навсібіч, Миколка все намагався пригадати деталі сну. Та вони втікали від нього, залишаючи в пам’яті лише  останні слова «Я йду до вас!»

  Ось, на горі, прорізаючи хрестами темряву, до неба тягнуться бані місцевого храму. До нього, довгим ланцюжком, крутою стежиною підіймаються  люди.

   Ось вони минають стареньку дзвіницю, розтікаються довкруж церковної споруди.

- Хлопці, стійте! Наше місце тут, – Марія зупиняє дітей.

   Вона ставить великий кошик з паскою на землю. Поряд, Миколка примощує свій, маленький. У ньому, посередині вмостилася пасочка, обабіч кільце ковбаски, шматочок сала, грудочка масла й сиру, корінчик хрону, сіль і звісно ж крашанки та свічечка. Хлопчик оглядається на боки – і праворуч, і ліворуч них цілий ряд кошиків односельчан. Правда, якби не слабеньке світло з  церковних вікон та білі рушнички, якими прикрита паска в кошиках, то серед пітьми й не розгледів би.

    Починається служба Божа – всі хрестяться, моляться, співають  разом з церковним хором.

    Світає…

    Ось лунає «Христос Воскрес!» – у церкві враз спалахують всі, які тільки є лампочки. З вікон вириваються снопи світла – темінь відступає.  Миколка розпізнає радісні обличчя односельчан. Мама здіймає з кошиків рушнички. Закріплює на пасочках по свічечці. Запалює їх. Ось, з церковного храму виходить процесія з хоругвами. Її очолює священик.  Він урочисто розмахує кадилом. До Миколки доноситься п’янкий запах ладану. Не встигає він розвіятися, як у руках священика, опиняється кропило.

-         Христос Воскрес! – ділиться з громадою  радісною вісткою.

-         Воістину Воскрес! – роздається у відповідь.

   Ось священик зупиняється навпроти Миколки й на нього летять бризки води:

-         Христос Воскрес!

   Хлопчик зойкає, сміється, стріпуючись від водяних крапель і щасливо відказує:

-         Воістину Воскрес!

   Священик йде далі.   Всі  навколо христяться, а з ними й Миколка. Його очі блищать від зворушення…

   Непомітно плине час – служба закінчується. Усі поспішають по домівках. Повертається додому і їхня сім’я – Миколка з кошичком у руці, попереду. Та раптом він зупиняється:

-         Бери за ручку, з другого боку! – пропонує він Сашкові.

-         Тобі важко? – турботливо перепитує братик.

-         Зовсім ні! Але давай удвох – це ж наше спільне свято!

-         Он ти про що! – усміхається Сашко. – Коли так, то я мамі допоможу! А для тебе це вперше! Так що вперед!

-         До речі, –  обзивається бабуся, – кажуть «хто першим на вулиці принесе паску, у того нива рясно вродить».

    Ці слова, окриляють малого і він вже не йде, а летить додому – і пасочка у його руці, мов пір’їнка, і старі черевички на його ногах  такі ладні, і так хороше у нього на душі, аж співати хочеться.

    Бабуся, торкається рукою невістки:

-         Викапаний твій Петро, маленьким! – ронить сльозу, киваючи головою на Миколку, який гордо дріботить вулицею.

   З-за плотів зиркають на нього старенькі односельчани, ті що не змогли піти до церкви.

-         Христос Воскрес! – вітається до них Миколка. Йому так і хочеться добавити «соньки!». Та він лише щасливо усміхається.

-         Воістину Воскрес! – відповідають ті.

   « А чи це не Парасиного Петра козарлюга?! А й справді викапаний Петро!» – гомонять між собою.

   Ці слова поновлюють Миколчині сили й він не чує землі під ногами – летить разом з величним звуком  церковних дзвонів – він бачить себе не маленьким хлопчиком – а Посланцем Божим, який несе світові радісну вістку про Воскресіння Хрестове!

 

   Ось уже і їхній двір. На воротях – «у червоних чоботях», – чомусь майнуло в голові малого, стоїть дідусь. Виглядає.

   «Викапаний тато, але сивий», – пригадує татову світлину Миколка і в кутиках його очей бринять сльози. – От якби він мене зараз бачив».

- Христос Воскрес, дідусю!

  «Викапаний  Петро, у дитинстві», – змахуючи непрохану сльозу, згадує сина старенький:

-         Воістину Воскрес, онучку!

  Він відриває малого від землі. Пригортає до грудей. Цілує в чоло. Опускає на землю.

-         Багатими будемо! – звертається до жіноцтва, що підходить. – Наш Миколка, перший на кутку, приніс паску.

   Жінки усміхаються. До нього підбігає Сашко:

-         Христос Воскрес, дідусю!

-         Воістину Воскрес, онучку! – той пригортає й цілує його. – Тебе вже й не підніму – великий, – виправдовується.

-         Христос Воскрес! – вітаються  з дідусем мама й бабуся.

-         Воістину Воскрес, мої любі! –  відповідає дідусь, цілуючись з ними. – Сьогодні Великий День! – додає загадково, та вони цього не помічають.

  Усі заходять до хати – Миколка попереду – у руках кошичок з його першою Пасхою. Він відкриває сінешні двері, двері у світлицю – за столом сидить солдат…

-         Тато!? – у малого випадає з рук кошичок – крашанки котяться по долівці.

    Схвильований солдат підводиться – простягає назустріч руки. Губи його тремтять, а очі вкриває підозріла волога…

-         Тато!? – за спиною, в Миколки, чується Сашків вигук. За ним мамин зойк: «Петре!» і бабусине: «сину-у!».

   Зі словами  «Христос Воскрес!» – всі кидаються до нього в обійми.

       Воістину Воскрес! – відказує солдат і голос його тоне серед поцілунків...

       Воістину Великий  День! – схлипує бабуся й всі дружно розмазують радісні сльози…

А за вікном, виспівували дзвони… а за вікном, біло-рожевим квітом буяла весна…

 21.01.2013                                                                                                        

 

 

ГОЛОДОМОР 1932 -1933РР.

(закінчення)
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ
   …боса Мотря йшла селом
  «Видно,  таки сплять: і отець Михайло, і дяк, і церковні брати, і півчі і дзвонар разом з ними. Що за напасть така? Не розумію, як можна у таку ніч спати? Світла по хатах не видно  -  сплять. Всі сплять.Треба поспішати до церкви.

Вдарити в дзвони. Нехай прокидаються  -  Великдень же!»

Заглибившись в роздуми, жінка раз чи два, заледве не спіткнулася об  чиїсь тіла, що валялись серед дороги…

  «Не встиг закінчитися піст, а вони, не дочекавшися поки освятять паску, понапивалися як свині, по дорозів валяються   -  прости Господи!  - заледве не сплюнула Мотря.  – А ми цього року таки попостили,  як ніколи, очистилися, мов перед страшним судом…»

 …боса Мотря йшла до церкви…

   «Нікого не видно, в хатах не світиться,  - її гарячкові думки знову крутилися біля тої сільської дивини. – Всі сплять. То напевне через той клятий КОЛГОСП і їхню «ЧЕРВОНУ МІТЛУ»,  -  здогадалася. 

    « Ні. Ось хтось маячить попереду, загледіла край дороги якусь фігуру».

  Фігура не йшла. Вона нерухомо сиділа під тином, прихилившись до нього спиною.

-      Христос воскрес!  -  хотіла сказати голосно, радісно, проте тихо прошепотіла.

   У відповідь ані мур-мур…

  «Що то з людьми трапилося?  -  подумала з образою.  -  Більше нікого не видно. А кого зустріла, або п’яні лежать, або під плотами сплять, наче мертві».

  Перехрестилася…

   Дорогою зустріла ще кілька односельчан. Ті теж лежали серед дороги або обабіч неї. Теж мовчали, наче гнівалися на неї. За що?...

  Ось Мотря уже й біля церковного храму. На своєму постійному місці, під дубом, поставила кошик з паскою. Коли буде пасхальна хода, отець Михайло освятить її пасочку…

   «Я таки перша,  - втішилась. -  Може хоч цей рік буде щасливим?»

   Підійшла до деревяного хреста. Перехрестилась. Поцілувала у ноги розп'яття Спасителя. Направилась до входу. Ступила на широкі сходи…

   На сходах, витягнувши поперед себе руки вперед, в бік храму, лежала Марта, та, що дитину з'їла.

  «Мабуть, каятися прийшла,  -  здогадалась Мотря,  -  та  Бог не прийняв її покаяння, не пустив у свій храм».

  Церковні двері були відчиненими навстіж…

  Зайшла до середини. Людей було мало: хто сидів на лавах попід стінами, хто клякнув на коліна…Свічок чомусь не запалювали. Молилися кожен про себе  - тихо…

  Мотря підійшла ще до одного розпяття, що всередині церкви. Перехрестилася. Поцілувала Ісуса у ноги. Відійшла на жіночу половину. Стала на коліна. Молилася…

  Просила у Бога прощення. Дякувала Йому за гарний минулорічний врожай, за батьків, чоловіка, дітей, за новонароджену донечку - Любов…

  Тричі перехрестилася…  Підвелася  з колін…

Розвиднялося…

  Жінка повела очима по залу… 

 В церкві були лише жінки. Ні. Он на правій, чоловічій стороні, був таки хтось з чоловіків… Придивилася  -  Мифод…

  «Дивно… Ніколи раніше не бачила його у церкві (жив вовкулаком-відлюдником). Диви  -   прителембався. А де решту чоловіків? Невже в полі, на сівбі? Ще трохи зарано,  -  подумала,  -  та й у таке свято?

  Ні. Люди таки змінилися. Он баба Ганя, прийшла Богу молитись, а спить сидячи, на колінах. А он ще хтось з жінок, той таки просто розпластався на підлозі. Ні, не моляться вони  - сплять, мов мерці. Та й сморід чомусь такий стоїть у церкві, як від покійників. Священика не видно. Дяка не чути. На підсвічнику ані свічечки. Дивно…»

-    Бабо! – прошепотіла до старої Ганни.

  Від тої ні звуку   -  спить…

 Легенько штовхнула стареньку в спину:

-     Не спіть!

  Стара знову ні пари з вуст. Натомість м’яко перевернулась на бік…

 «Спить… І ті старі на лавах, і ті на підлозі певно теж,  -  підсумувала. – Який сором. Потрібно будити вже й навіть тут  -  у церкві… Дзвони… Їм поможуть хіба що дзвони.  Дзвони мовчать…»

   Мотря рушила до дзвіниці. Довго карабкалася по деревяних сходах. Заледве вилізла на верх, добре, що дзвіниця була невисокою.

   «Сплять. Зараз ви у мене усі прокинетеся. Зараз,  - радісно подумала Мотря, намотуючи на руку мотузку від великого дзвону, що  безсило бовталась без діла.  – Зараз прокинетеся  -  свято ж яке  -  ВЕЛИКДЕНЬ! ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!»

Смикнула раз,  вдруге…

   Бам! Бам! Бам!  - полинуло над сонним селом.  - Христос воскрес!

Смиконула за маленький дзвін ліворуч, за інший праворуч:

-      Дзелень! Дзелень! ДзеленЬ!  -  наздоганяли один одного чарівні звуки чарівної звістки:  Воістину воскрес!

  Тут в Мотриній голові, чомусь знову зродилось:

   «Христос воскресне із мертвих!

    Смертію смерть подолав,

    І тим, що во гробах життя дарував!

   -  Христос воскресне із мертвих!

   Смертію смерть подолав,

   І тим, що во гробах життя дарував!  -  радісно заспівала…

  *    *    *

      Тим часом, у хатині край села, що побіля кладовища, тихо рипнули вхідні двері…

      Хтось зайшов у хату…Переступив сінешній поріг,  у горницю…

-      Мамо! Надійко! Це я  - Петрусь! -  роздався радісний хлоп’ячий голос.  -  Я повернувся якраз на Великдень. Якраз дзвони дзвонять. Повернувся з хлібом. Мені це вдалося. Правда, тата так і не знайшов, - його голос враз посумнішав…

  На печі хтось завовтузився.

      Надійко вставай! Це я! З хлібом! будем жити! На ось жуй,  - виймав з торби і пхав сухарі сонній сестричці.

-        Петрусь?!  - терла оченята дівчинка. -  Ти повернувся?

-        Повернувся!  - радісно усміхався замурзаний та обдертий братик.

-        Ось гостинці  - на Пасху.  А мама де? -  раптом запитав стривожено.

-        Не знаю,  -стенула плечима мала і тремтячими руками потяглась за сухарем.

-        Мабуть, у церкві,  -  здогадався Петрусь.  – Он дзвони дзвонять…

*  *   *

   -  Христос воскресне із мертвих,

   Смертію  смерть подолав,

   І тим, що во гробах життя дарував!  -  вже не співала, шепотіла Мотря, повільно опускаючись по мотузці, додолу…

  Ось вона й зовсім сіла на підлогу…

  Мотузка ще раз гойднулася… 

  Тут жіночі пальці  розчепилися  - відпустили її:

-        Бам!  - прощально прогудів дзвін і його голос полинув над Мотрею, над селом, над Україною…

-        Смертію смерть подолав!  -  востаннє прошепотіла Мотря й завмерла разом із дзвоном…

     Її душа  кинулася наздоганяти той прощальний дзвін…

ГОЛОДОМОР 1932-1933РР.

(продовження 2)
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ   *   *   *

  Після тих страшних видінь, коли Мотря трохи приходила до пам'яті, відчужено дивилася на свою єдину донечку  Надійку і в її голові крутилася страшна думка…  Ще коли Мотря несла хоронити Миколку, їй зустрілась баба Ганя, яка на диво усім, була  чи не єдиною ходячою серед тих кількох стариків, які ще дивом жили. Вона уже поверталась з кладовища, похоронивши свою останню внучку. А так, як не мала сили викопати для неї могилу, а у рів під дубом не хотіла кинути тіло, то розрила свіжу могилу своїх дітей, та й примостила онуку поверх їх, та й загребла.  Тоді баба Ганя, підвела на Мотрю вилинялі від років, а чи від сліз, очі та й зрекла, христячись:

 -  Твоя Надійка живе, а Марта, ось кажуть, свою з'їла…

Баба почвалала далі, а Мотря, тоді, ледве не впала разом з мертвим Миколкою на плечах  (на руках нести  нездужала). І хоча вона й наслухалася уже всякого про те, що люди їли й котів, і псів, і щурів.  Але щоб дітей?...  У Мотрі  дотепер мурашки по тілі бігають, як згадає ту розмову…

  (Аби забити дитячих улюбленців кота Митрофана й пса Полкана, вони з чоловіком не зразу відважились. Та коли, потай від малечі, таки  відважились на цей крок,  то їх не стало. Якось вранці прокинулись, а пса й кота ніде нема.

   Тоді  Улас, аби заспокоїти малечу, сказав, що вони втекли з дому. Проте самі, здогадались, що хтось з односельчан їх випередив, викрав аби самому зїсти…)

  Отак боялися ранити чуйних дітей, а тваринки від своєї долі однаково не втекли…

  «Коли б тоді, так зробили, як подумали, тепер може б не хоронила своїх кровиночок одне за другим, - думала, - може б дотягнули до весни, а там трави б зійшли, листя розпустилося, якось би й перемучилися до жнив…до жнив.

  А які можуть бути жнива, коли сіяти нічим ?»

   Ще не раз її думка  поверталась до збожеволілої від голоду Марти, яка зїла рідне дитя.

 «Ні. Я так не зроблю,  -  переконувала себе Мотря.  -  Краще вже сама удавлюся. Є ж іще Бог на світі. Може він колись і  зглянеться на мою останню Надію  -  Надійку… Може… Я прошу Тебе Господи!.. ПРОШУ!...»

   Мотря впала в забуття…

   Вечоріло…

 Жінка  порухалась…

  Мала Надійка злякана дивилась на неї, на темінь, що заповнювала хату, тихо зіпала ротом, у неї просто не було сліз…

-     Мамо,  то ніч?  -  раптом прошепотіла дитина.

   Мотря, на диво почула, дитячий голос.

-      Ніч.  Над Україною опустилася ніч,  -  ледве видавила з себе.

-      А це надовго? Я боюся!  -  виливала свої страхи донечка.

-      Ні , недовго  -  до ранку.

-      А він  буде?

  Питання зависло в повітрі. Мотря не знала що сказати. Вона думала про іншу смертельну ніч, ту, яка впала на їхню сім'ю, на село, на Україну, ту чорну ніч, яку колись назвуть  -  ГОЛОДОМОРОМ, ГЕНОЦИДОМ...

  Та для її  маленької дитини це була просто ще одна голодна ніч…

   …жінку  знову била лихоманка…

   Мотря догоряла...

   Вона лежала, схрестивши руки на грудях,  ще б тільки свічку у руки  -  покійниця. І хоч ще була живою, вже давно себе похоронила…

 Серед ночі, прийшовши трохи до пам'яті, тихо почала співати «Отче наш», раз, другий…Та ось,  її пересохлі уста видали:

  - Христос воскрес із мертвих!

    Смертію  смерть поправ,

    І тим що во гробах життя дарував!

   Христос воскрес із мертвих!

   Смертію смерть поправ,

   І тим що во гробах життя дарував!

-  знову й знову виспівувала, вірніше шепотіла Мотря, крізь всі свої провали у пам'яті і  забуття, пригадавши, що цієї ночі наступило Величне свято Господнього воскресіння, свято перемоги життя над смертю…

  «Але чому така тиша стоїть над селом? Чи то поснули всі, чи вимерли?»  -  сушила собі голову жінка.

   Тут її думки стали переплітатись, губитися, вона знову падала в забуття. Щось гупало  у голові. Та разом з тим, знову й  знову на поверхню випливала думка, яка терзала її, не давала спокою:

  «Дзвони мовчать… Мовчать дзвони… Який гріх, нині Великдень, свято радості, а дзвони мовчать. Ні, потрібно вставати, йти до церкви, таке радісне свято. Не може такого бути аби всі вимерли, мабуть, таки поснули...»

  Мотря, наче увісні, заледве звелася… Навпомацки підійшла до скрині… Підійняла віко... Почала викладати на ослін ще не виміняний одяг... Одягалася…

  І хоч у вікно заглянув блідий місяць і у хатині посвітлішало, вона могла одягтися навпомацки…

  Свої речі  жінка відчувала пальцями, на дотик. Скільки раз виймала їх Мотря просто аби полюбуватися, та й покласти назад у скриню  -  вони про свято.

   «Ось полотняна вишивана сорочка. Ось і камізелька, спідниця, запаска, хустка…

    Ось тільки чобіток нема,   -  зітхнула,  -  давно зїли, варили-варили, а згодом, по кусочку та й зїли. Та то нічого, начебто й  не холодно, весна ж надворі»,  - тішилась, не розуміючи, що це все через жар, який охоплював її все більше й більше…

   Дітей не буду будити,  нехай посплять, так набігалися за день, нехай відпочинуть. Та й Улас, та й дід з бабою  нехай відпочинуть. Прокинуться, а я вже з пасочкою, та й з крашанками, стою на порозі:

-      Христос воскрес!  Соньки…

   Ой! …  - спохватилась. – А де мій пасхальний кошик,  -  заметушилась…Знайшла…  -  Добре, що все ще звечора зрихтувала, тепер менше буду шуміти, нехай сплять, -  бурмотіла.  – Ото ще хіба жолудів докладу, діти їх так люблять, - шепотіла, виймаючи з-під подушки, кілька жолудів, що колись приховала на чорний день. Кинула їх у порожній кошик…-  Ось так буде гарно їм біля пасочки, крашаночок, масельця та ковбаски… Ось так… А з верху, ще й рушничок,  - вийняла зі скрині рушник з вишитим хрестом та написом  «ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС». Прикрила кошик… Мабуть, піду…»

   На печі хворобливо кидаючись у сні, спала Надійка…

   Жінка вийшла надвір…

ГОЛОДОМОР 1932-1933РР.

                                                                                                                                                       (продовження 1)

                                                            СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ

  Та чорна пані, назва якій смерть, ще заставляла виходити людей з хати та ритися у примерзлому полі, саду, у пошуках хоч би якої їжі…

   Чого  тільки Мотря не видумувала аби хоч якось нагодувати своє сімейство. Та на одних чаях з гілячок вишні та малини, та бевки з жолудів і кори, довго не  протягнеш,  до весни ще потрібно було  дожити.

   Отож, одного дня вдосвіта, Мотря спакувала Уласові клунок  з кількома вишитими сорочками, рушниками, домотканим килимом  та дідовим  кожухом. Випровадила чоловіка аж у Гомель, аби все оте обміняв на хліб…

  Назад, виглядали  його, як Христа Спасителя…   Молились…   Улас  повернувся…   Та дещиця зерна, торбинка сухарів, яку він зумів виміняти на речі, продовжила життя сімейства ще на пару тижнів...    Тим часом кількість проводжаючих в останню путь значно поріділа. Хоронити було нікому, та й ні у чім. Замість домовини, покійника замотають у білий сувій полотна, якщо ще залишився, якщо не виміняли, та й у могилу. Хоча, могила вже й не могила  -  яма (нікому копати, та й сили у людей не залишилось). А згодом у ніщо й не

замотували, загрібали як тварину, ставили такий-сякий хрест, приречено хрестились, та йшли геть.   Ні, не йшли, чвалали, бо хоронителі мало чим  відрізнялися від покійників, хіба тільки тим, що хоронили вони, а не їх…

      Через те, що Улас жив побіля місця переходу в інший світ, йому не раз доводилося  допомагати односельчанам, бо не усі могли не те, що хоронити своїх близьких, а й дійти до кладовища. Якось само собою Улас

став гробокопом  - завідуючим цього царства померлих. І хоча у тому приємного було мало, та за цю не хитру службу чи допомогу, йому припадали, чи крихта хліба, чи картоплина, чи жменя зерна, які він, як найдорожчий у світі скарб, ніс голодній сім'ї...

  Тим часом, Мотря з односельцями, вже вкотре на животах, повзали по замерзлому  полі в надії знайти бодай зернятко, бодай кукурудзяний початок чи картоплину …

  Після тих пошуків, жінка добиралася додому ні жива ні мертва  - нічого не хотіла, лише під пічкою, дзвінко цокотіла зубами й натужно кашляла, споглядаючи на голодних дітей, що сиділи над баняком у якому булькала якась з її знахідок.

   Проте, коли більших дітей ще можна було якось задурити, то маленьку Любасю -  нічим. Чаї з цурпалків рослин, без солоду, бодай бурячного, без цукру, були просто водою.  Материнського молока, від мізера навіть тої

нужденної  їжі, уже давно не було, пересохло у зів’ялих грудях, як джерело посеред пустелі...

  Одного дня  Любові не стало. Вона пішла слідом за своїми дідом та бабою, слідом за своїми односельцями, земляками по всій Великій Радянській Україні…

  Пішла  тихо, так начебто її й не було…

  Пішла, бо  таки не було…   Пішла, бо любов, «яка понад усе», вже давно покинула цю багатостраждальну землю…

  Улас,  ледве відібрав від жінки маленьке висохле тільце…

  Мотря злягла… 
  Чоловік сам заніс дитя на кладовище…     Хоронив…   Поруч  стояли старші діти…   Хоронячи сестру,  не плакали  -  просили  батька, аби залишив поряд місце й для них…   Він і  залишив: для себе, Мотрі, й для дітей…   Коли повернулися з кладовища, не витримав, вховпив якісь торби, та й подався у далеку дорогу, за Збруч, у ту частину України, де не було «народної»,  радянської влади…  Подався,  та й не повернувся…

  Мотря  думала, що вже ніколи не підведеться, та голодні дитячі очі з печі змусили її через день встати…

  Після  того, як Улас пішов на пошуки хліба, пройшло багато часу. Жінка   зрозуміла,  відчула серцем, що тепер чоловік залишив їх  назавжди… Він покинув сімю не з власної волі. За заради їхнього спасіння чоловік  вирушив у незвідану дорогу, кволий та хворий, бо любив їх понад життя… Та не судилося… Дорогою Улас загинув чи від холоду, чи від голоду, чи від хвороби, а чи від червоноармійської, а може польської кулі, на тому, чи на іншому березі Збруча…  Сім”я мусила виживати сама…   Настала  весна…   Раптом  одного дня  зник старший синочок  -  Петрусь. Менший – Миколка, не міг пояснити, куди подівся його брат: чи пішов тата  шукати, чи шматок хліба…  Згодом, за ним пішов і Миколка, але той не зник - помер увісні, з усмішкою.   «Мабуть, ангела побачив, а може й наших: діда, бабу, тата, сестричку,  -  

подумала Мотря згорьовано, дивлячись на синочка. – Про Петруся в  минулому часі не думалося. Вірилося, що він живий».

  Хоронила  сама…   Їй помагати було нікому. Після того, як не стало Уласа, померлих вже ніхто не хоронив і хрестів не ставив. Їх просто скидали у рів під дубом, та й забиралися з того моторошного місця…

   З часом  мерців набралася цілий кагат…

  «Добре, що діти ще раніше встигли вигребти з-під нього усі жолуді»,  -  

споглядаючи на цю страшну картину,   -  мляво подумала Мотря. – Добре,  що Улас подбав про нас. Тепер не потрібно довбати весняну, ще не розмерзлу  землю», -  думала далі жінка, розгрібаючи  ще свіжу могилку Любаші…

  Розгребла…Примостила поруч Миколку…   «Тут усі свої,  -  

ледве ворушилася у голові думка. - Ось дід з бабою, сестричка поряд, а там колись і я вмощуся».

     Про найменшеньку Надійку мовчала, навіть  боялася глянути на неї, аби не подумати так само…    Так-сяк  засипала могилку… 

Пересохлими губами прошепотіла «Отче наш»…

   Тричі перехрестилась…   Вхопила худеньку ручечку Надійки, повела її додому…   Вся  живність, яка колись була на господарстві, давно з’їдена. Все, що можна було  знайти,  викулупати з землі, зібрати на полі, у лісі  -  зібрали, давно зїли...   Ні. Неправда. Кілька жолудів, колись за кращих часів, подарованих їй дітьми, Мотря сховала  під подушку…   Ще були чоботи… 

  Ото ж бо  й  воно  -  були…

  Тепер ось, від перевареної води з чобіт, у животах так бурчало, що хоч вуха затуляй. А ще їх розпирало, від голоду… У тілі була така слабкість, що вже не всилі навіть думати…

   Тепер  мати з донечкою цілими днями лежали у хаті і лише хлебтали з відра притухлу воду, що завбачливо поставила Мотря…

  Над їхньою хатою, та й над усім селом стояла німа тиша…  У рові, під дубом, мовчали й розбухлі трупи….

  Тепер  жінка часто падала у забуття…

  Їй ввижалися  страшні картини пекла: то здавалося, що могили на кладовищі раптом зарухалися, з них почали виповзати мерці. Всі вони, страшні, геть чисто голі кістяки, а хто ще у тілі, то зі здутими животами, розпухлими обличчями і страшними очима, з яких текла кров. Мерці йшли, виставивши поперед себе кістляві руки, й волали:

«Хлі-і-ба! Хлі-і-ба! Хлі-і-ба!» Потім наче нажахані кимось тікали назад, кидалися у могили з криком: «Червона мітла! Чорношкірі! Шпигуни! Чорна мітла!» Ховалися там. Гребли на себе землю. Затихали…

   Тепер тільки тремтіння хрестів на могилах видавали їх страх…    Згодом серед могил появився старий священник. Він йшов з кадильницею, поміж хрестами від гробу до гробу, й співав:   «Господи помилуй!!!»

ГОЛОДОМОР 1932-1933РР.

СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ

   Він не плакав, не міг,  -  зима. Його сльози, його кров-сік, на цю пору пішли у корінь. Дерева зимою не плачуть, тим більше дуби. Вони сплять. Сплять, та не він. Цієї страшної зими він просто не може заснути. А ще, він  онімів. А через що? Того ніхто не відає, хіба що вітер буйний. Він один  знає тому причину. Саме він розповів про його горе, братам-дубам, по всій Україні.  Та коли повернувся у ті краї до нього й переповів вісті від родичів,  то й оглух…
  Тепер віковічний дуб не хотів і не міг, ні говорити, ані слухати…
   Не хотів й бачити, того що бачив, проте змушений був дивитися… Дивився й всихав на кореню, вмирав стоячи…
   Кремезний дуб уже давно нарікав на свою гірку долю. Усі з його брати, ще малесенькими жолудями, впали  колись додолу. Звісно хтось і не вижив. Хтось залишився у  рідній діброві. А когось навіть у село занесло чи то у сад, чи під хатину. А він, як непотріб, опинився у яру, край кладовища…
 Спочатку того й не знав. Та коли трохи підник, поглянув крізь бур’яни  - навкруги одні хрести та могили. Щоправда, були ще калина, смереки, бузок та зграйка ясенів у кутку кладовища.  Сумне та похмуре життя очікувало його тут, поряд з цим місцем плачу та скорботи. Тож щосили п’явся з-поміж вверх (думав люди помітять, та й пересадять у село). Помітили. Та не пересадили, не забрали. Проте кущі довкола вирубали ще й  бур’ян спололи  - дали можливість рости.
   Отож він і ріс. А що йому було робити? Куди діватися? І хоч гіллям тягнувся до села, до діброви, до життя, та не міг не бачити того, що у нього під носом.
    До порослих сухою травою могил, забутих, покинутих, з почорнілими похиленими хрестами, він з часом привик. Та найважче було призвичаїтися до жалібних похоронних процесій, свіжих могил, людського горя та сліз. Проте життя брало своє, привик і до цього. А через кілька десятиліть, тим паче століть, і зовсім зачерствів душею. Тепер вона у нього була грубіша за власну кору. Він уже був кремезним кількасот-літнім дубом-велетнем. За свій вік набачився і наслухався усякого, від чого в інших дерев уже давно б листя тремтіло, а то й обсипалося би з переляку чи засохло одразу. Проте не в нього. Він  мусив вистояти, адже він дуб. Та й зрештою, все це давно стало для нього буднями.
   Проте цієї зими він став свідком такого, що сколихнуло навіть його зачерствілу дубову душу…. Та так вхопило, що він онімів, та й оглух. Дуб з гіркотою та болем дивився на те, що творилось поряд,  у тій перехнябленій  хатинці, що вчепилася по інший бік сумного яру, на краю, як він ріс. Своїм гіллям, він уже давно переліз на той бік, до хатинки. Та увесь не міг, коріння трималося яру.
   Здавалось, хатинка теж хотіла втекти подалі від кладовища. Та теж не змогла. Натомість ледве солом’яної шапки-даху не загубила… Та й тріщину пустила по білій стіні… Та й змирилась... Мабуть її теж тримали якісь корені на цьому невеселому місці. Окрім того, вона ще й  сповзла на якусь п’ядь у яр…
     Одинокому дубові було самотньо побіля  могильного царства, то ж він горнувся до чепурненького двору. Як не кажи, але там буяло життя, не панське, та життя: сюди-туди снувала по двору Мотря; Улас клепав то косу, то сапу; на призьбі, старий Мойсей, поважно димів люлькою, раз відразу хрипло кашляючи та хапаючись за груди; баба Катерина на сонечку, вічно щось перебирала  у пре долі, і буркотіла до діда й кота Митрофана, хоч це аж ніяк не псувало їм настрою. Проте останній, на відміну від діда, весь час підлизувався до неї і навіть заробляв милість у вигляді погладжування по голові…
   Усе це проходило на фоні хрюкання свиней, ревіння худоби, іржання коней та голосів домашньої птиці.
   Та дубу найбільше було любо спостерігати за дітьми. Він не раз чекав тої миті, коли малеча, мов зграйка горобців вилетять з-під старої стріхи і їхній галас заповнить все навколо. Тоді кури чи качки розлітаються від них хто-куди , лише одні гуси, не втрачаючи гідності, з сичанням спроквола, ступають подалі з очей.
  Бувало діти гралися і під його кроною, а восени жолуддя збирали, листя, коли воно вкриється багрянцем і встелить землю навкруги.
   «Ото життя!  -  бувало,  зітхав дуб.  – А тут нудьга смертельна, могильний холод, сльози, плач, заупокійні пісні та молитви. А з живності, хіба ворони на ясени сядуть, а то й на мої віти. Інколи, від того їхнього моторошного каркання аж вити хочеться. Якби не те веселе сімейство, по інший бік яру, мабуть звихнувся би з розуму...»

  Ось так помаленьку котилося собі життя …
  На кладовищі з’являлися свіжі могили, на дубі нові жолуді і річні кільця. Хоч тепер повільніше, проте він ще ріс, кремезнішав…
  Одного року, дуб здогадався  - щось трапилося, бо у старій хатині на узбіччі з'явилося велике занепокоєння. Його приніс з села Улас й воно мало потворну  назву -  КОМНЕЗАМ. За своє довге життя, дуб ніколи не чув такої дивної назви.
  «І що воно таке?»  -  думав він.
  Не чув її й дід Мойсей. Та як тільки син йому розповів, то старому, аж люлька з рота випала та й димом поперхнувся. Довго кашляв, витирав сльози  -  перелякався на смерть…
  Проте цей КОМНЕЗАМ  навів жаху не тільки на нього. Баба Катерина, до чого відважна жінка, й та пополотніла, прип’яла свого невгамовного язика і лише перестрашено хрестилась…
   На другий день Улас, вже разом з Мотрею пішли у село. Дід з бабою, ніяк не могли їх дочекатися, весь час  висилали дітей поглянути на дорогу.
  Нарешті подружжя повернулося. Та принесені вісті були невтішними  -  КОМНЕЗАМ  хотів забрати їх до себе, разом з їхньою землею, худобою та реманентом. Тут баба Катерина не витримала й дала волю почуттям. За весь її вік, що вона тут прожила, старий дуб ще ніколи стільки не чув від неї прокльонів. І хоч рідні намагалися її вгамувати, аби те красномовство не почув ХТОСЬ з КОМНЕЗАМУ, баба була мов одержима. Проте, згодом підупала на силі. Замовкла. Згодом, підсобила Мотрі плакати. Чоловіки їх у тому не підтримали. Ходили, мов у воду опущені.
  Така сумна картина тривала декілька днів. Та ось одного разу на подвір’ї роздався вереск свиней та ревіння худоби.  У цей гармидер впліталися бабине та Мотрине голосіння. Мовчали лиш діти. Вони перелякано  сиділи у хаті боячись поткнутися на двір. Там,    Улас з Мойсеєм,  різали домашніх тварин  аби їх не з’їла ота потвора  -  КОМНЕЗАМ…
   Проте, у цьому, вони не були одинокими  -  зі всіх кінців села лунали передсмертні верески свиней, мекання кіз, рев худоби та іржання коней. А ще надривне голосіння жінок, які прощалися з домашніми улюбленцями, годувальниками…
    Їхні чоловіки  - мовчали. Вони, у глибині душі, прощалися зі своєю свободою...

   Дні йшли. Дід з бабою старішали. Вкривалися  сивиною Улас з Мотрею. Підростали діти  - Надійка, Петрусь та Миколка… Щодо останнього, то вони чекали дівчинку, яку хотіли назвати  Вірою. Та Бог не дав віри, дав Миколу - доброго й незлобивого, як багато хто  з українців, через що мучаться й досі...
   Цієї осені, наприкінці першого місяця, з хати долинув незнайомий дитячий плач…
   До малечого гурту додалось ще одне дитя - дівчинка…
   Це радісна подія й для нього, дуба. З кожною новонародженою дитиною, він наче знову повертався у свою таку далеку молодість.
  Звісно поява на світ  малечі ніколи не залишається непоміченою  -  це свято.  Отож і дуб приготувався святкувати разом з усіма.
   І дійсно через певний час, до одинокої хатини, що побіля кладовища, з церкви потяглися люди: куми, свати, рідня. Згодом, молитва благословення, після появи в селі  КОМНЕЗАМУ, скромне застілля…
  Проте випита чарка трохи розрухала гостей, почулися співи та сміх...
  Дуб вже знав, що після хрестин новонародженої дитини у церкві, святкування продовжувалося вдома.  Так було завжди. Та й чого б не повеселитись адже на світ з’явилась ще одна християнська душа, яку священик нарік чарівним ім’ям  -  Любов, Люба, Любочка, Любуся, Любаня, Любава…
   Коли святкування було у розпалі, на трьох підводах під’їхали ще якісь запізнілі гості. Декотрі з них були у чорних шкірянках. Злізли на землю. У руках мали, якісь дивакуваті ломаки. З  насупленого вигляду гостей, було помітно, що вони  не розділяють радість присутніх.
  Що це так, стало помітно з того, як у хаті припинилися співи та сміх. Попередні гості  стурбовано покидали гостинне подвір’я.
    Ті, у  чорних шкірянках, залишились на осиротілому враз дворі. Згодом, почали зазираючи у всі двері й щілини. Щось шукали…
   Шпигали металевими прутами копиці соломи, купку полови, пісок серед подвір'я, навіть свіжо-скопану грядку під часник.
    За ними з розгубленим виглядом ходили господарі.
    Оторопілий дід Мойсей смоктав люльку без тютюну і тільки зиркав з-під кошлатих брів на непроханих гостей, а баба Катерина, наче побачивши чорта, далі хрестилася…
    Ще під впливом радісних хрестин, з хати, зі сміхом, випурхнула малеча. Тут Улас, аби зігнати на комусь злість, що хвилею здіймалася у грудях, так гримнув на них, що вони одразу ж шмигнули, мов мишенята, назад у хатину.
    З тих  кількох слів, якими перемовилися дід з бабою, дуб зрозумів, що дивні гості, були зовсім не гості, а  якась «ЧЕРВОНА МІТЛА», яка, кажуть, вже добряче погуляла по сусідніх селах…
    - Ой лишенько! Виметуть! Все виметуть, шпигуни прокляті,  -  тихенько яйкотіла баба Катерина побіля діда.
  -  Цить бабо! Не ятри душу!  -  шипів до неї дід і плювався, як верблюд.
  Тим часом «МІТЛА»  мела…
   Вона вимела усе зерно, яке було в комірчині і навіть вузлики з горохом та квасолею. А коли увійшла до хати й побачила на гостиннім столі  залишки їжі, то й  і їх  змела у торбу.
   Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4 Нарешті бабаб Катерина, не втрималася, та й пішла назирці, за одним з найзавзятішим. Той нишпорка, якраз до хати забрався Старенька за ним. Побачивши, як він перевертає все догори дригом, спробувала було розтулити рота до тої наглоти. Натомість, той посіпака, ще й у припічок заглянув. Баняки почав виймати. Побачивши що вони порожні, згорнув їх додолу, всунув голову мало не у саму піч. Проте звідти війнуло на нього пусткою. Виліз з печі, сердито копнув першого баняка що потрапив під ногу, дорогою вирвав із рук переляканого Миколки, білий калач. /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman"; mso-ansi-language:#0400; mso-fareast-language:#0400; mso-bidi-language:#0400;} .  Незадоволено гримнув дверима, аж глина зі стелі посипалась. Вийшов на подвір'я…
   А решта з тої компанії, вже вантажила Уласові мішки з зерном на свої підводи…
   Все те, та «ЧЕРВОНА МІТЛА», робила, без згоди господаря, тож коли він щось хотів заперечити, то одразу ж отримав прикладом у груди. Це аж тепер дуб розгледів, що ті ломаки у руках прибульців, були карабінами…
   Коли чоловік, схопившись за груди, упав на землю, Мотря кинулася до нього. Улас силувався звестися на ноги. Та йому це ніяк не вдавалося. В очах чоловіка палала така ненависть, що як би та «МІТЛА» могла, то згоріла б на місці…
  Тут, саме нагодився й дід Мойсей.  Він уже був без люльки, але з косою. Далекий нащадок славних козаків не міг терпіти наруги над своїми дітьми. Тож, як той гайдамака, страшний у своєму гніві, як сама смерть, пішов на кляту «ЧЕРВОНУ МІТЛУ», розмахуючи косою. Видно вона таки злякалася, бо у неї не витримали нерви, і котрийсь з її посіпак вистрелив:
«Ба-ба-а-а-х-х!»  -  гримнуло на весь двір...
   Старий зупинився… Зблід, як його полотняна сорочка... Опираючись на кісся, поволі став опускатися на коліна…На білій сорочці розповзалася червона пляма… Пальці розтиснулися, коса випала з рук…
  «Прости їх, Господи, іродів окаянних!»  -  прошамотів посірілими губами дід, та й звалився на землю…
  Баба Катерина, побачивши, як її благовірний розпластався у поросі, мов підстрелений птах, спочатку  горлицею полинула до нього, та тут дався взнаки її крутий норов, на півдорозі вона обернулася.  В її заплаканих очах, мигонули блискавки…
-    Ах ви, душогуби кляті! Ах ви, шпигуни прокляті! А бодай би вас світ не знав! А бодай би ви в геєні огненій горіли! -  посипалися прокльони  на безголового стрільця.  -  А бодай би…,  -  та й не доказала…
  Той убивця  зі злістю пхнув стареньку до її діда. Вона полетіла шкереберть, та й вляглася на землі, поряд зі своїм Мойсеєм…
  Тим часом Улас підвівся. Мотря, повиснувши на чоловікові, що й так ледве стояв на ногах, проте поривався до бійки, заклинаючи дітьми, слізно просила його стерпіти ту наругу…
  Проте «МІТЛА» тут уже не мала, що робити, що знайшла  -  вимела, тож забралася з двору. Вмостилася зручненько на підводах та й поїхала у село далі мести, бо ж Уласів двір був першим на її шляху…

   Діда Мойсея, першого убієнного  «ЧЕРВОНОЮ  МІТЛОЮ», поховали на другий день. Не тримали довго. Людей було мало. Їм було не до похоронів. Навчені гірким досвідом Уласової сімї, хто ще не встиг, хоронили зерно, продукти…
  Діда поховали поряд з могилами батьків. Перед тим, як забити віко на труні, накрили очі червоною китайкою, як козакові. Це було його давнє прохання. Ще прохав, аби без сліз, проте не вийшло  -  плакали.
   Той плач долучився до того, що ще від учора лунав над селом, то «ЧЕРВОНА МІТЛА»  гуляла дворами, та все начисто мела, збирала хліб не у полі, а по коморах, добувала з таємних сховів. Після смерті Мойсея, їй уже ніхто не опирався. Та й з чим -  вилами, сокирами та косами? Дід ось спробував, та де він тепер? Де?
   (Всю вогнепальну зброю, яку притримали про всяк випадок завбачливі селяни, у минулому солдати, що воювали на боці країни Рад, чи проти неї,  влада відібрала раніше, видно вже тоді знали, що буде «вибивати» у них  хліб. Правда, згодом після другої чи третьої хвилі  «ЧЕРВОНОЇ МІТЛИ», яка вже й по горшках мела, бо нічого було взяти, доведені до відчаю, знесилені селяни таки взялися за вила, та й загинули від куль «народної влади», від якої не було порятунку).
   Та поки що селяни мовчали, скреготіли зубами, дивлячись, як відбирають їхнє кревне, горбом зароблене збіжжя, забирають їх хліб насущний, а заразом й насіння майбутніх посівів. Вони ще тоді не знали, що й без пострілів приречені на смерть. Вони ще вірили, що сталась прикра помилка, що незабаром «народна»  -  радянська влада, за яку вони клали голови, отямиться, зглянеться над їхньою бідою, подасть руку допомоги…           Та не дочекались. Вона її не подала, й не збиралася, бо й не думала і не згадувала їх. А коли й згадувала, знову висилала «ЧЕРВОНУ МІТЛУ» аби у селян все було чисто, не залишилось ні зернинки, ні крихти…
  І тоді їм подала руку інша влада  -  смерть. Вона уже давно йшла рука об руку  з радянською, тож з благословення  її вдохновителя, з готовністю взялася до своєї чорної справи…
   
   З тих пір життя у дворі, що побіля кладовища, завмерло, як і в  селі та й усій Великій Україні, що стала заложницею звірячої політики кровожерної влади, яка будь-якою ціною хотіла втриматись на троні. І на цей раз, ціна їй   - голодна смерть мільйонів українців на своїй родючій хлібній землі.
 (Селяни любили казати, що у них є двоє жнив: перші влітку  -  збір урожаю зернових, другі восени  -  збір картоплі, цукрового буряка та овочевих культур…)
   Та цього року, на їх долю, неочікувано випали  треті  жнива, на яких жнивували не вони. Це їх жнивувала, косила смерть і закопувала на кладовищах…
   Притихло село, причаїлося...
   Наступило Різдво...
   І хоч дзвони бамкали, сповіщаючи радісну новину про народження Христа Спасителя,  свята були невеселі…
   Невесело було у родині Уласа й Мотрі. На Різдво померла баба Катерина. Вона недовго пережила свого Мойсея  -  рівно сорок день. Її міцний організм можливо ще не здався б так швидко, проте душа вже була надломлена. А ще баба вже не могла дивитися у вічно голодні очі своїх онуків.
   «Пощо буду дітей об'їдати? Мені все одно не багато залишилося», -  думала старенька й просила у Бога смерті.
   А ще, вона втайні надіялась зустрітись з Мойсеєм, поки він тут, на землі, біля своєї  хатини…

   Після другого заходу «ЧЕРВОНОЇ МІТЛИ», у селі нечутно стало ні горластих півнів, ні їх курячих сімейств, а заразом качок, гусей та індиків…
   Після третього заходу  -  із села зник собачий гавкіт та котячий мявкіт…
   Тепер село могло спати досхочу, тепер ніхто не тривожив їх спокій, навіть  «МІТЛА»,   хіба лише смерть…
   Люди казали, що до цього й  баба Катерина доклалася, бо розпочала рік на покійників  ( вона наче торбу розв’язала  -  після її смерті, на кладовище одна за одною потягнулися похоронні процесії).
   Отож, на відміну од села, на кладовищі було аж занадто людно. Хоча зрештою, це вже були не люди, а кандидати у мерці. Ті, котрі ще кандидати, волокли своїх близьких хто на санках, хто на своїх горбах, кидали в абияк вириті могили, абияк загортали, та й плентались геть.
   Від тоді, як не стало сільського священика Михайла, ніхто тих  могил й не запечатував. Правда панотець Михайло не помер  - його забрали, разом з сім'єю,  люди, чи то пак нелюди, у шкірянках. А все після того, як на одному із похоронів, він не стримався:
 -  Дорогі браття й сестри! Наші односельчани-хлібороби один за одним гинуть  від голоду, а безбожна більшовицька влада закриває на те очі. Аби спастися селяни йдуть до міста з простягненою рукою, або їдуть світ заочі, щоб поміняти щось з свого майна на шматок хліба. Та того випрошеного, виміняного, вистачає ненадовго. Влада нічого не робить аби цьому зарадити: у місті не дають роботи, у Західну Україну, по хліб, не пускають. Незабаром  за село не випустять. Хіба ось сюди  -  на кладовище….
    Ми сьогодні проводжаємо в останню дорогу нашого сусіда раба Божого  -  Микиту, у якого ця влада відібрала хліб насущний, виплеканий, вирощений ним на його ж полі. Вона ніколи не читала Слова Божого і не прислухалась до нього, бо якби знала  Господа, не дала б померти рабу Божому, взяла б до уваги слова написані святим апостолом Павлом у другому листі до Тимофія:  
 « Трудящому хліборобові належиться першому покуштувати з плоду…»
  Це була остання проповідь священика…
Яка йому подальша доля судилася відомо тільки Богу, та ще, мабуть, тим у шкірянках…
  Панотця Михайла замінив старенький дяк Мартин. Проте він не довго відспівував земляків, упокоївся й сам  -  голод робив свою чорну справу…
  Дяка хоронило кілька півчих…   Згодом вони ще раз опинились на кладовищі, та вже у ролі покійників…
  Тепер, ця незавидна місія, перейшла до родичів та сусідів, якщо ще живі залишились…
*     *    *
  Якось дуб зауважив, що раптом птахи кудись поділися. На його гіллі уже давно ніхто не сідає. Не було їх і у дворі Уласа та Мотрі.
   «Горобці, чи яка інша птиця, тут - на кладовищі, не дуже то й водяться, але ворони? Раніше від них відбою не було»,  -  здивовано розмірковував він.
  Проте одного разу дуб помітив Уласа за дивним заняттям  -  чоловік на кладовищі чатував на ворон. Ото тільки  серед хрестів мелькне крилом  чорна птаха, він вже на неї й пантрує, сильце ставить, або з каменюкою чи палюгою сидить у сховку, адже живе поруч.
   «Он воно у чім справа. А я то думаю, чому на моє гілля ворони не сідають.  Мабуть Улас розполохав? На що вони йому? На опудала бере аби на полі поставити, щоб відлякувати їх же родичів,  чи що? - міркував дуб. Та згодом засумнівався.  – Кого відлякувати серед зими? Та й від кого?»
*     *    *
 

ГОЛОДОМОР 1932 -1933РР.

Ось уже кілька годин дивлюся по телевізору на жахіття Голодомору 33...
Дивлюся...
Ще одна, ні з чим не зрівняна трагедія нашого народу, до глибини, ранить душу...
По поминальній свічці у вікні  тече гарячий віск  -  по моїм обличчі сльози...
Разом з тим, радію, що попри всі намагання сатанинської влади  -  наш народ вижив...
Радію за нас...
Проте ПАМ'ЯТАЙМО  про мільйони не-вино загублених душ,  щоби це більше не повторилося на нашій землі...
ПАМ'ЯТАЙМО!!!


angelangelangel

БеЗе

  • 02.01.11, 13:01
  Здається половину дороги пройшов?
  А може це тільки здається?
  А може й не половинуpodmig ?
 Та якби там не було, щось та й пройшов...smile
........????????.........question
Попереду рік котика,кота, котяри,
а ще зайця, кроля, хоча мав би бути мій...
questionelka-палка...

Шматок хліба...

  • 25.11.10, 11:40
angel     angel      angel
      .............................................................................................................................................................................                                                                                                                                                                                   
    Тетяна  Іванівна  співала  разом  з  усіма. Ці  пісні  вона  знала  напам’ять.  Її  погляд   часто  зупинявся  на  багато  вбраному  столі   заставленому  фруктами  і  овочами.   Там  вабили  погляд  своїми  червоними-жовтими  боками  яблука  і  груші.  Поряд  віддавали  синявою  сливи  і  виноградні  грона,  поважно  лежали   величезні  дині  і  гарбузи. Та  чого  тут  тільки не  було  -  очі  розбігались,  і  все  це  дари  полів  і  садів,  дари  Божі.  Все  це  багатство  було  обрамлене  гірляндами  з  кленового  листя  багряно-жовтих  відтінків.
   Серед  цього  різноманіття  плодів  землі  красувався  пишний  коровай.  Випечений  з  муки  вищого  гатунку,  він  переливався  на  світлі  чудернацькими  рум’яними  квітами  і  листочками.
   Споглядаючи  цю  картину,  особливо  коровай  на  фоні  жовтого  листя,  жінка  мимоволі  перенеслась  в  далеке  минуле..
*     *     *
   …Йшла  осінь  1932  року.  Їхня  сім’я  не  була  заможною,  та  на  життя  вистачало  -  був  хліб,  було  і  до  хліба.  Тоді  їм.  маленькій  Тетянці  і  Володі,  ніщо  не  засмучувало  безтурботного  дитинства.  Вони  грались  з  ранку  до  вечора.  Їм  не  було  часу  навіть  і  поїсти.  Та  й  і  не  хотілось.        
-    На,  доню,  поїж.  Ти  за  тими  іграми  і  поїсти  не  маєш  коли,  -  припрошувала  її  мама..
-    Я  не  голодна,  -  відповіла  Таня,  проте  глянувши  на  маму,  зрозуміла,  що  та   не  задоволена  такою  відповіддю,  тому  швиденько  постаралась  виправити  свою  помилку.
-    Добре,  давайте,  -  вона  взяла   шматок  хліба, помащений  смальцем,  з  маминих  рук.  
Тані  не  хотілось  їсти.  А  ще  більше  їй  не  хотілось  витрачати  такий  дорогоцінний  час,  вони  з  братиком  щойно  так  гарно  гралися.  
-    Я  на  дворі  його  з’їм,  промовила  вона  і  вибігла  на  вулицю.
   Дівчинка  з  шматком  хліба  попрямувала  в  садок,  де  вона  гралася.   До  неї  підбіг  її  братик  Володя.
-    Таня,  що  ти  тут  робиш?  Ходи  гратися,  -  запропонував  він  бачучи,  що  сестричка  якось  не  так  поводиться.
-    Зараз  іду,  -  відповіла  Таня.  -  Та  потрібно  десь  цей  хліб  подіти,  щоб  мама  не  побачила.  
   Дівчинка,  оглянувшись  навкруги,  стала  похапцем  загрібати  хліб  в  купу  опалого  жовтого  листя.  Володя  взявся  їй  допомагати.  Розправивши  знову  листя  так,  наче  там  нічого  й  не  було,  Таня    переможно  подивилась  на  Володю,  потім  на  те,  як  вони  замаскували  сліди.  Залишившись  задоволеними  діти  обтрусила   руки.  Тепер  можна  було  гратися.  Проблему  з  їжею  було  вирішено...  
    Звідки  могли  знати  ці  діти,  що  через  короткий  час  проблеми  якраз  і  почнуться...  
     Наступив  1933  рік...  Рік  який  тепер  відомий  в  цілому  світі,  як  рік  голодомору  на  Україні.  Рік  геноциду  радянської  влади  на  чолі  з  Сталіним,  до  українського  народу... Мільйонами  людських  смертей,   через  голод,  ознаменувався  цей  страшний  рік...
    ...Нарешті  закінчилась  злощасна  зима  цього  страшного  року,  та  за  нею  настала  така  ж  весна...
      Людські  думки  тепер  були  направлені  на  одне  -  їжу.  Найбільшим  скарбом  називали  хліб.  Та  його  не  було...  
   Діти,  які  йшли  у  школу,  не  думали  ні  про  навчання,  ні  про  футбол  чи  інші  ігри,  а  роздивлялись  навкруги,  щоб  знайти  щось  їстівне.  Вони  йшли  у  школу  і  зі  школи  голодні,  про  те  теж  саме  чекало  їх  і  вдома.
   Таня  з  Володею  ще  не  ходили  до  школи,  але  у  них  вдома  теж  не  було  й  крихти  хліба.  Від  голоду  їм  аж  животи  зводило,   не  хотілось  навіть  гратись...   
   Вони  намагались  чимось  відволіктись,  не  думати  про  їжу,  та  відчуття  голоду  вже  ставало  нестерпним…
-    Володя!  Володя!  Я  знаю  де  є  хліб!  -  раптом  вигукнула,  ляснувши  тендітною  ручкою  себе  по  лобі,  Тетянка.
-    Де?!  -  запитав  Володя  і  його  байдужі  очі  раптом  ожили.  В  них  спалахнула  іскорка  надії.
-    Та  ж  у  нашому  саду,  -  стала  радісно  тлумачити  йому  Тетянка.  – Хіба  ти  забув,  як  минулої  осені  я  не  хотіла  їсти  і  щоб  мама  не  сварилась  заховала  там,  під  облетівшим  листям  шматочок  хліба.  Ти  ж  сам  мені  допомагав.
-    Правда!  Правда,  пригадую!  -  вигукнув  хлопчик. – Біжімо  швиденько  дістанемо  його.
   Діти  вибігли  на  вулицю.  Було  ще  досить  холодно,  хоч  почався  вже  березень  місяць,  та  сніг  тільки-но  розтанув.  Нашвидкуруч  вдягнені  діти  швидко  змерзли.    Але  не  зважаючи  на  те,  що  їх  аж  трусило  від  холоду,  вони  кинулись  до  місця  схованки  і  стали  руками  розгрібати  торішнє  листя.
    Почервонілі  рученята  завзято  гребли  і  хоча  ставали  синіми,  та  робота  потрохи  просувалась.  Вимазані  і  замучені,  вони  розгребли  мокре  листя.  Проте  під  ним,  крім  землі,  нічого  не  було…  Діти  стали  розширювати  місце  пошуку.  Знову  з-під  рук  полетіло  залежале  опале  листя,  галузки  дерев,  суха  трава.  Та  все  було  намарне…Задубілі  руки  вже  не  хотіли  більше  слухатись.  
   Нарешті  Таня  з  Володею  припинили  пошуки.  Подивились  розчаровано  одне  на  одного.  В  їхніх  очах  стояли  сльози  розпачу,  дрібно  цокотіли  зуби…  Нічого  не  кажучи  одне  одному,  діти  опустивши  голови,  повільно  побрели  в  хату.  Та  надія,  яка  загорілась  в  їхніх  дитячих  очах  з  такою  великою  силою,  погасла.  Погасла  вона  і  в  серці…  Замість  очікуваного  запашного  шматка  хліба  перед їхніми  очима  стояла  купа  гнилого  листя… Це  ще  більш  нагадало  їм  про  голод…
   Їхня  мама,  побачивши  як  до  хати  тихо  зайшли  замурзані  і  аж  посинілі  від  холоду  діти,  з  німим  запитанням  поглянула  на  них.  Це  викликало  ще  більший  жаль  в  дитячих  душах  і  вони  не  змовляючись  разом  голосно  заплакали.
-    В  чому  справа?  -  запитала  вона  їх  стурбованим  голосом.
   Діти  винувато  відводячи  погляди,  розповіли  їй  про той  випадок,  що  стався  минулої  осені  з  шматком  хліба.
 - Пробач  мені,  мамочко,  за  те,  що  я  тоді  викинула  хліб!  -  крізь  сльози  благала  маму  Тетянка. – Я  більше  не  буду  так  робити!  Не  буду!
- Я  знаю,  сонечко,  що  ти  тепер  знаєш  ціну  хліба  і  більше  так  не  зробиш,  -  стала  заспокоювати  її  мама.  Обійнявши  обох  дітей  вона  і  собі  заплакала.
   Діти,  притулившись  до  неї  мов  ластів’ята,  ще  шморгали  носами  і  витирали  сльози,  а  мама  дивлячись  поверх  їх  голів  шепотіла:
 - Збережи  хоч  їх,  Господи,  від  голодної  смерті!  Хоч  їх…
*     *     *
   Хор  перестав  співати...  І тут, наче  відповідаючи  на  думки пані Тетяни:  
  „ ...Я  -  хліб  життя.  Хто  до  Мене  приходить,  -  не  голодуватиме  він,  а  хто  вірує  в  мене,  -  ніколи  не  прагнутиме,”   -   пролунав  вірш  з  Євангелія  від  Івана.6.35.
  «...Істинно  так,  Господи, -  шептала  тихо  жінка,  і  перед зволоженими  очима  пропливала  її  непроста  доля...    Ти,  Господи,  мене  двічі  спас  від  смерті.  Перший  раз:  від  голоду  фізичного,  другий  раз  -  від  голоду  духовного,”  -  в  думках,  щиро  дякувала  Господу  Тетяна  Іванівна.  
   „..Я  -  хліб  живий,  що  з  неба  зійшов:  коли  хто  споживатиме  хліб  цей,  той  повік  буде  жити...
… Все ще лунало  в  Божому  храмі...  Молилися….
   Тетяна  Іванівна  зворушена  хвилею  спогадів,  молилась  в  душі  і  дякувала  Богові  за  те,  що  Він  почув  тоді  мамине  прохання  і  в  ті  страшні  часи  зберіг  їм  життя,  що  Він  научив  цінувати  хліб,  що  Ісус  тепер  Сам  став  тим  хлібом  життя,  який  вона  споживає  щодня...
*     *     *
Примітка: „ Причини  голоду  тепер  з’ясовані  цілком.  Це  був  наслідок  безвідповідальної,  антинародної,  злочинної  політики  московського  центру  та  їх  прислужників  в  Україні,  спрямованої  на  добування  коштів  для  індустріалізації.  Доля  селян  до уваги  не  бралася.  Голод  був  не  наслідком  стихії,  а  організований  керівництвом,  як  московським,  так  і  українським  штучно.  Це  був  справжній  геноцид  проти  українського  народу...”
   „...Хліба  вистачало  для  забезпечення  населення  України,  але  московське  керівництво  продовжувало  встановлювати  для  України  непомірні  хлібозаготівельні  плани. Уже  наприкінці  1931р.  В  Україні  почався  голод.  Навіть  в  умовах  голоду  хлібозаготівлі  нарощувались...”
    „Взимку  і  навесні  1933р.  -  апогей  голоду.  Люди  їли  все:  від  товченої  кори  дерев,  тирси,  щурів,  жаб  до  людського  м’яса,  а  пошуки  і  вилучення  хліба  і  харчів  тривали.  Внаслідок  голодомору  загинуло  від  3  до  4,5  млн.  селян,  а  повні  дані  загиблих  і  втрат  з  урахуванням  зниження  народжуваності  становили  від  5  до  6  млн.  Деякі  дослідники  наводять  і  вищі  цифри  -  7 млн.  Голод  1933р.  -  найстрахітливіший  серед  численних  злочинів  сталінщини.”
                      
    ( Посібник  з  Історії  України.  Київ.  ВЦ  „Академія”. 2001.)

 

Історія однієї картини

  • 23.11.10, 18:13
 angel    angel      angel
Під  прогнилою, почорнілою від часу,  солом’яною стріхою дрімав на сонечку старий горобець…
-    Дідусю! Дідусю!  -  влетів під стріху схвильований  горобчик. – Я щойно бачив тебе там!  - змахнув крильцем маленький горобчик.
-    Де це там?  -  усміхнувся до онука сивий, як лунь, горобець.
-    На городі!
-    Але ж, як бачиш, я тут!  - заперечив йому старий.
-    Так! Тут!  -  цвірінькав далі малий.  - Але ж і там!
-    Щось нічого не второпаю!  -  спроквола почесав себе лапкою старий. – І тут, і там? Як це може бути?
-    Може, дідусю! -  почав пояснювати йому онук. -  Тому що ти тут живий, переді мною! А там, ну майже живий, на картині.
-    На картині !?  - здивувався старий.  – Якій ще такій картині?
-    На картині молодого господаря.  Ходімо покажу!  - потягнув старого за  крило.
-    Старий я вже, внучку. Далеко від дому й не вириваюсь,  -  зітхнув.
-    А ти спробуй. Хіба тобі не цікаво глянути на себе збоку?А якщо щось, то я тобі допоможу! Обіцяю!  -  не вгавав малий.
-    Дивно,  -  задумався старий. -  Що це з нашим господарем? Він як пішов з дому, то тільки й минулого літа з’явився, через два роки? Не знаю, не знаю,  -  ще вагався дідусь. – Він коли закінчить картину, то сам її до хати принесе. А ми по дорозі, як йтиме, то й підглянемо. -    Але ж ти, дідусю!..  -  надувся малий і замовк.    Глянув на онука старий  горобець. Погладив його по голівці. -    А що там на тій картині, лишень я? Чи як? -    Ні! Ти і пшеничний лан! -    Таки вже й лан!? -    Ну може не лан, а город наш,  - зам’явся малий горобчик. – На картині ти летиш під самісінькими хмарами, а під твоїм крилом колоситься наша золота пшениця. -    Кажеш золота, внучку? -    Золота! -    Кажеш наша? -  сумно усміхнувся старий. -    Наша, дідусю!  - впевнено відповів горобчик. -    Ні! Вона - господаря. Хоча...  - старий і ще більше посмутнів, замислився  – Хоча, насправді, золота… -    Що хоча, дідусю!? Ти чогось не договорюєш? Чому він тебе надумав малювати? Розкажи… -    Добре, внучку. Розповім... Це стара, як світ історія…Якби не ця золота пшениця, вірніше однісіньке малесеньке зернятко, то й ніколи б тої картини не було, і нас би не було. Та й молодий господар, хтозна чи повернувся би коли до батьківського гнізда… *     *     *    Було це давно, два роки тому. Страшні часи тоді були. Голод звідусіль нахлинув на наш край. Все живе вмирало, мов мухи. Вмирали люди, худоба і птиця, серед неї звісно й ми - горобці. Діялось це у страшні часи. Знаючі горобці говорили, що страшний безбожник, який сидів далеко-далеко від нас за кам’яними мурами, разом з своїми посіпаками наслав цей голод нас. Він хотів знищити волелюбний народ нашого краю, а з ним і нас. Все до зернинки, до крихти, відбирали у людей його песиголовці. Забирали хліб у селян, у тих, хто вирощував його своїми мозолями та потом. Плакали люди, плакали й ми. Земля наша плакала. Плакала наша ненька Україна. Вмирала. Через того супостата і його прихвоснів вмирав наш квітучий щедрий край…А з ним і  селяни,  і ми… Так померли мої старі батьки. Померли й батьки молодого господаря. Та його не було на цей час у селі. Він давно подався до великого міста, де малював портрети ката свого народу. За це його любила тодішня влада, та ненавидів простий народ…   Залишився я сам на цілий двір, а може й село. Тиша стояла навкруги, цілковита гробова тиша. Чорне й німе, знівечене й безпорадне, лежало село серед столочених хлібів і лук. Ніде не чути людського голосу: хто вмер, а хто подався світ заочі. Ніде собачого гавкоту ні котячого нявчання. Поздихали, як одні так і другі. Хто не встиг - з’їли. Замовкли горласті півні. Ці не вмерли, пішли під ніж в першу чергу. Та хто під чий: чи господарський, чи тих бандитів-грабіжників, хто як. Пропали з села й птахи, а з ними й трелі солов’їні, просте зозулине  „ку-ку” й таке рідне гороб’яче цвіркання. Сутужно стало жити, хоч бери та й собі помирай.    Городи людські бур’яном позаростали. Хлібні амбари пусті та розбиті. Миші давно з них  у поля повтікали. У напіврозвалених хатах вітер свище. Вже навіть не трупи, а скелети  тварин, птахів, та й  людські неприбрані, непоховані валяються. Вже й не смердять - вивітрілись...   Тиняюсь я якось по сусідніх дворах, біля старих ангарів. Їсти хочеться аж живіт зводить. А тут, як на зло, паршивої комашки навіть за милю не видно. Отож ніде ні зернинки, ні крихти, ні комашки… Мало того що голодно, сумно так на серці, аж плакати хочеться. Находився, налазився. Та все безрезультатно. Лечу додому, під свою стріху, за звичкою розглядаю все навкруг. Аж, раптом, дивлюся… Що це?.. Очам своїм не вірю. Піді мною, на межі, зернятко лежить. Справжнісіньке таке. Кругленьке. Смачненьке. У мене слинка так і потекла. Опускаюся нижче, ще нижче. Сідаю на землю. Підкрадаюся до нього. От-от хапну у дзьобик…    Ще б пак. Така знахідка. Заспівало все у мене всередині. „Ось я зараз свій голод й втамую ”,  -  тішуся, як ненормальний. -    Не їж мене!  -  раптом чую писк якийсь.  З дива я аж на хвіст сів. Туди-сюди зиркаю. Нікого не бачу: „Що це? Хто б це?” -  Хто це ?  -  озиваюся нарешті. – Покажися! -  Це я! Зернятко! Не їж мене! Витріщився я на нього. Слова мовити не можу. Та ось опанував себе й питаю: -    А то ж чому? З якого дива? Ти знаєш який я голодний? Уже кілька днів нічого у дзьобі не мав. Не з’їм тебе зараз, то помру. -    Не помреш! Я одне-однісіньке не вирішу твоєї проблеми. А от коли ти мене залишиш, я тобі в пригоді стану,  -  торохтить  своє Зернятко. -    Ха-ха-ха! Ти вже й так мені у пригоді стало,  -  заявляю я, взявшись крильми в боки, і хап його у дзьобик та й полетів собі.   Думаю: „Дійсно зараз не буду їсти, відложу на потім, коли вже край з голоду буду вмирати, а поки що пошукаю іншу їжу. ”   Отож, лечу. Зернятко міцно у дзьобику держу. Лечу, а під крилом город наш. А на ньому бур’янів, а бур’янів  -  видимо-невидимо, незліченно. А серед них і осот, і лобода, ще не всю її люди з’їли, і гірчак, і мокриця, і плющ, і навіть полин де-не-де показався. Так і мелькають, так кивають головами мені у слід, наче глузують з мене. Аж злість мене взяла. Вони, як ті песиголовці, що хліб у селян забрали, тепер у них і городи відібрати хочуть. А тут, як на те й Зернятко обізвалося: -    Не їж мене! Випусти он над тією латочкою землі, що без бур’янів. Я тобі і всім в пригоді стану!    „Та як же ти можеш мені в пригоді ще стати, а усім та й поготів? У селі ні душі не залишилось?”  -  дзьоба не роззявляю, міркую мовчки. -    Випусти мене! Богом благаю!  -  під милий бік проситься Зернятко.   От я і випустив його над тією крихітною латочкою, що ще нагороді чистою залишилась. Може й би не випустив, та як міг вчинити інакше? Господу я не міг відмовити, так мене батьки учили. -    Дякую тобі, Горобчику!  Ми ще зустрінемось!  -  пропищало Зернятко та й упало на землю. -    Аякже зустрінемось!  -  буркнув я, нарікаючи на своє м’яке серце.    Проте, опускатись на землю не став. Таки передумав знову підібрати Зернятко. Дане мною слово чогось таки варте. Краще було не обіцяти. Та раз вже пообіцяв  - дотримайся. От я і полетів додому ні з чим…     А на ту пору осінь стояла. Сонце вже про зиму думало. Готувалось до неї, весь час за хмари ховалось. Небо й собі дощами плакало. Може, сумуючи за літечком, чи ще чого? Хоч думаю ні  -  по невинно згублених душах…    А там і зима вмить настала, наче проїхала на білому коні. Снігом усе навколо засипала. Сховались під ним і багнюка, і бур’яни, і ріки, й озера. Лише людська трагедія виглядала з повибиваних вікон і волала до Господа, щоб зглянувся над нашим краєм, та над долею нашою…   Надворі мороз стояв лютий. Я з-під стріхи майже не вилазив, хіба що інколи вдень, як тільки трохи сонечко блисне. А з їжею то був просто таки жах. Не знаю, як і пережив цю страшну зиму. Проте, всьому є кінець і всьому початок. Весна-красна настала. За нею й тепле літечко…    Ганяюсь я якось над нашим городом за комахою… Дивлюся. Жовтіє щось серед бур’янів. Цікаво мені стало. Підлітаю ближче. Опускаюсь нижче. Приглядаюсь… Аж то Колосок пшеничний до сонця тягнеться…    Важко йому бідному серед злих бур’янів. Вони й ту крихітну п’ядь землі, що колись була навколо нього, вже захопили. На його життя вже  зазіхають, зі світу звести намагаються. То закривають від нього хмарку, щоб дощику не попив, а то коренищами своїми вологу від нього крадуть. Та росте пшеничний Колосочок, бореться, сили набирається. Обвиває його плющ, павутина, задушити хоче. Та росте він. Жовтіє зерном наливається. Тут вже й я йому помагаю, чим можу. З бур’янів йому під ноги росу струшую, клюю їх дурні голови, щоб не заважали іншим під небом жити. Прилітаю кожного дня по пару раз, чекаю коли зернятка дозріють…    Ось одного дня бачу дозрів Колосочок і зернятка у ньому. Багато їх тепер стало. Смачненькі такі, аж слинка котиться. Ото думаю поласую, ото побенкетую, після днів голодних. Зібрався я був уже й зернятка видзьобувати, аж тут раптом: -    Не їж зерняток! Вони тобі у пригоді стануть! -    А це ще хто тут? -    Це я, Колосочок!   Я вже й начебто стріляний горобець, та тут знову мало не впав. -  Який ще такий Колосочок? В якій ще такій пригоді?  Вже мені хтось тут минулої осені обіцяв, що у пригоді стане. Я до цих пір викручувався, як міг, щоб з голоду не померти. Думаю нарешті поласую, а тут тобі й на! -  Хіба ти не здогадався, що з Зернятка я виріс?  - Та звісно здогадався! Не такий я вже й телепень, як декому здається!  -  буркнув я геть роздратовано. -  Проте їсти, як хотів, так і хочу.   -  Коли з’їси зернятка, то тільки на якийсь час втамуєш голод. Проте коли обтрусиш нас на землю, то мої зернятка тобі у великій пригоді стануть.   - Бачу не доживу до цієї великої пригоди. З голоду згину!  -  я далі ніяк не можу заспокоїтись.   -  Добре! Давай зробимо так! Як тобі зовсім зле буде, з’їж одне зернятко , а решту обтруси на землю.   -  Гаразд!  -  буркнув я, знову нарікаючи на своє м’яке серце.   -  Але мене ще одна річ дуже бентежить.   -  Говори. Я слухаю,  -  киває мені Колосочок.   -  Скажи  ще таке. Мені дуже цікаво. Як Зернятко вижило у ту люту зиму і прийнялося?   - Ти он про що?  -  усміхнувся Колосочок. – Це було не просте Зернятко, а озиме, вловлюєш різницю яре і озиме? У нас таких ще мало сіють. Наш господар схотів попробувати, та не вдалося, все вигребла нелюдська влада. Одне воно тільки й лишилось не поміченим. Видно Бог його зберіг для землі нашої. Он як.   -  Гаразд!  Буде по твоєму!  -  вже без вагань здався я  і зробив так, як просив Колосочок…    Знову природа зробила круг: настала осінь, а там і зима, за нею весна, а там і літо прийшло…   Виглядав я його всю ту пору. Дочекався. Лечу стрімголов на город. Дивлюся, а там замість одного колосочка їх вже біля тридцяти виросло (одне зернятко я все ж таки з’їв, не втримався). Всі купки тримаються на бур’ян наступають. Впізнали. Головами кивають до мене. Вітаються. Та все одно бачу сутужно їм в компанії з бур’янами. Ці розбишаки не дуже то їм поступатись збираються. Гуртуються в юрби і от-от попруть на пшеницю, щоб знищити її.    „Як же допомогти колосочкам моїм? Нездужають вони боротися проти тих посіпак. Не доростуть. Не наберуться сили. Загинуть,”  - сушу я собі голову і, хоч ти вбий, нічого путнього у неї не лізе. Вже й Бога благаю. Та немає відповіді. А бур’яни тиснуть, знущаються з колосочків…   Ото лечу я одного ранку, глянути на наш город, дивлюся, а по межі молодий господар іде. Ой і довго його тут не було. Видно нарешті вирішив своїми очима подивитись, чи то правду люди кажуть про того ідола, що його у місті малював. Отож іде він і бачу, напевне із кладовища, що за нашим городом. Мабуть батьків там шукав. Та їх там нема, бо нікому вже було хоронити. Не хотіли вони у хаті помирати. Вийшли на своє поле. Та навіть не поле, бо з нього лиш клапоть лишився - город. Отут і померли. Бачу, що лице його сумне-сумне, аж чорне стало, а сам ледве не плаче. Щось шепоче собі під ніс, як блаженний…   „А що як?”  -  тут на мене найшла божевільна ідея. Я запалився такою хоробрістю, що як сокіл налетів  господаря… *    *    *   - Що за скажений горобець!? Прямо таки атакує мене!  -  з досадою мовив молодий художник, відмахуючись від настирного горобця, що з якогось дива кружляв над ним, ледве не сідаючи йому на чуб.   -  А ну геть!  -  замахнувся на нього молодик.  -  Здичавіли тут у цім селі вже зовсім!  На людей кидаються!   Горобець, наче образившись, відлетів...   Та не ступив господар і пару кроків, як атака знову повторилась. -    Та що ж це за напасть така?  -  обурився він.  -  Ось я зараз візьму он ту тичку з квасолі і буде тобі непереливки.   Молодий господар, висмикнув  струхлявілу  від часу тичку, що стирчала під межею і погнався за птахом. Ось вже майже наздогнав. Замахнувся, щоб провчити нахабу… Та й остовпів… Рука з палюгою повільно опустилась… -    Ой, леле!  -  став, мов вкопаний, чоловік серед городу…   Горобець не тікав. Він висів у повітрі, відчайдушно тріпочучи крильцями…   Глянув молодик, а під ними, серед лави бур’янів, як  останній острів селянської надії, колосився клаптик пшениці… Так і застиг молодий художник… Занімів… Його лице гірко скривилось… Впав він на коліна перед золотими колосочками та й заридав… І згадалося йому його босоноге дитинство, і  батьки старенькі, і їх працьовиті руки.  Згадалося з якою любов’ю трудились вони на цьому клаптику землі, як орали, бережно розпушували землю, розбиваючи кожну грудочку, сіяли, доглядали врожай, пололи бур’ян…    Рясні сльози зросили його лице.  Тьохнуло серце чоловіка: -    Спасибі тобі, горобчику, що нагадав мені хто я! Нагадав, що я син своїх батьків! Син своєї землі!... *    *    *    Старий горобець замовк… -    Дідусю, а що було далі!?  -  тихо запитав онук. -    Далі?...  -  від спогадів у старого підозріло блищали очі. -  Цього дня художник не малював картини. Він полов бур’яни. Тепер пшеничним колосочкам ніщо не загрожувало. Вони зміцніли. Набрались зерном. Згодом молодий господар зібрав його. Правда і для мене залишив  пару колосків. А осінню зорав город  і  засіяв невеличку нивку.  Сьогодні ти мабуть якраз її і побачив, а біля неї і господаря з мольбертом. Після портретів того ідола, це його перший душевний малюнок. Тепер він оселився в батьківській хаті і здається нікуди звідси не збирається... А того супостата більше не малює... Малює рідний нещасний наш край. Можливо, побачивши його картини, ті хто якось вижив у цей лиховісний час, повернулися у рідне село, до батьківських осель, до рідної землі…   Знову замовк старий горобець… Тепер вже навіки… Та він не знав, що його розповідь переживе його. Що її, з покоління в покоління, будуть переказувати його родичі. Він не знав, що ще багато лихоліть переживе його рідний край, поки здобуде свободу. Він замовк, та на чудовій картині молодого художника, навіки залишився, як символ любові до батьківської хати, до рідного краю, до своєї багатостраждальної родючої землі….
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна