Олігархи тепер стикаються зі зниженнями кредитних рейтингів і втратою прибуткових західних ринків

.

Янукович, який проігнорував думку сотні тисяч виборців після непідписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС на користь Росії, тепер втрачає підтримку найбагатших людей держави, пише Bloomberg.

 

Віктор Янукович. print screen

.

Держдеп США розглядає весь набір санкцій щодо України

У Європарламенті з'явився проект резолюції щодо України

Правоохоронці вручили повістку до суду координатору Євромайдану у Луцьку

 Газета, якою володіє український мільярдер Віктор Пінчук, надала журналістам тимчасовий офіс для висвітлення боротьби протестуючих за повалення президента Віктора Януковича, пише видання Bloomberg. 

 Екс-міністр економіки і власник найбільшої кондитерської корпорації України Петро Порошенко прийняв сторону демонстрантів на Майдані Незалежності.

 Також згадується телеканал "Інтер" олігарха Дмитра Фірташа, який "показав відеозаписи, що спростовують заяви уряду про те, що мітингувальники спровокували конфлікт, під час якого постраждали сотні людей".

 "Після підтримки Януковича і зростання їх статків, олігархи тепер стикаються зі зниженнями кредитних рейтингів і втратою прибуткових західних ринків", - йдеться в статті Bloomberg.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Янукович закликає опозицію і духовенство до загальноціонального діалогу

 З 5 лютого фондовий індекс "Української біржі" (УБ) втратив 16%. Акції "Миронівського хлібопродукту" на торгах в Лондоні з середини листопада впали на цілих 12%. Сільськогосподарська компанії Astarta Holding NV, акції якої торгуються на Варшавській фондовій біржі, втратила 19% цього року.

 "Дев'ять років по тому після першої революції, яка привела Україну на шлях до більш глибокої інтеграції в ЄС, прямі іноземні інвестиції з ЄС знизилися більш ніж наполовину", - йдеться в статті. Наводяться дані Держстату, згідно з якими інвестиції ЄС скоротилися до $7 млрд за три роки терміну президентства Януковича порівняно з $15 млрд, які були інвестовані в Україну в 2008 і 2009 роках.

 "Ризик для магнатів в тому, що насильницький розгін може сигналізувати, що Україна впроваджує модель сусідньої Білорусі та її авторитарного лідера Олександра Лукашенка" - говорить аналітик Тім Еш.

 Видання також повідомляє, що компанія "Систем Кепітал Менеджмент" 2 грудня заявила, що була заснована на "базових європейських цінностях", таких як право приватної власності, свобода мирних зборів і виключення "будь-якого насильства". При цьому її власник "відхилив прохання про інтерв'ю".

 Дмитро Фірташ і Віктор Пінчук також не коментують ситуацію. Мільярдер і власник DCH Олександр Ярославський відповів електронною поштою, що він підтримує тісні зв'язки України з ЄС, США та Росією.

Не перекладаю,щоб було все як написав автор.

Написать комментарий

200

 

Фотография: James Duncan/flickr.com (CC BY 2.0)

22.08.2011, 15:06 | Виктория (boot_from_cd) 

Подобная тема на этом форуме имеет эффект разорвавшейся бомбы. Однако я всё-таки поиграю в камикадзе и напишу именно об этом. В очередной раз. Итак, почему я, молодая женщина 25-ти лет от роду хочу уехать из этой страны? Какие причины сподвигают меня, как и тысячи моих соотечественников потихоньку готовиться к отъезду?

Мы публикуем отклик на «личный опыт» нашего читателя «Почему я тоже уеду из России». — ред.

Материальные? Вовсе нет. В этом смысле мы, жители мегаполисов, счастливее прочих (хотя, конечно, не в деньгах счастье). Зарплаты позволяют смотреть на мир более уверенными глазами, крепче стоять на ногах, радовать себя какими-то приятными мелочами.

Но не хлебом единым жив человек.

К сожалению, живя в России я не могу ни за какие деньги купить то, что мне хочется.

Именно об этом и надо поговорить.

1. Безопасность. Её нет. Милицию переименовали в полицию, военным пообещали большие зарплаты, всех силовиков переодевают в новехонькую с иголочки форму. Дало ли это эффект? Нет, если по-прежнему при виде полицейского хочется перейти на другую сторону улицы. Нет, если жены в день зарплаты инспектируют мужей, как не быть ограбленному полицией.

Нет, если водитель держит в паспорте несколько сотенных купюр на случай внезапной взятки инспектору. Нет, если человек в форме заходит в супермаркет и расстреливает людей.

Вы верите полиции? Я нет. Причем мы давно уже отошли от стадии «полиция ничего не делает, поэтому от неё нет толку» и взошли на новую ступень «полиции много чего делает, поэтому её стоит опасаться».

2. Здоровье. У меня есть медицинская страховка и есть деньги на то, что в эту самую страховку не входит, например, на стоматологию. Однако для того, чтобы пойти к врачу мне необходимо долго консультироваться с друзьями и знакомыми, дабы не попасть к неспециалисту.

Я до сих пор с ужасом вспоминаю одну московскую клинику, где работают «врачи», не имеющие права на медицинскую деятельность. И клинику никто и не думает закрывать!

Стоматолог как-то раз нашел у меня кариес в имплантанте.

На фоне всего этого просто фантастические лекарства и рецепты. Педиатр, выписывающий всем детям поголовно гомеопатические снадобья. Министерство здравоохранения, продвигающее лекарственные средства, эффективность которых не подтверждена никакими исследованиями. Наконец, многочисленные многопрофильные клиники, которые разрастаются по всей стране как грибы после дождя.

Найти хорошего специалиста - дело не просто сложное, порой практически недостижимое. Не говоря уже о всех тех тонкостях, которые хитро прописаны в страховом полисе. Это входит в страховку, а вот это платно. Почему-то платно у нас больше половины возможных услуг.

3. Образование. То, что уровень образования падает, ни для кого не секрет. Родители отправляют детей учиться в иностранные ВУЗы, а я прихожу в ужас, когда друзья-студенты рассказывают о том, чему их пытаются учить. Рефераты скачиваются из интернета, заплатил за курс - получил диплом.

4. Непрофессионализм. Напрямую следует из предыдущего пункта. Мы вступили в эру непрофессионализма во всех областях, начиная от медицины и заканчивая прачечными. Люди разучились писать деловые письма. Просьба прочитать текст с экрана вызывает панику.

Следующий пример поймут не только айтишники, но и просто люди, знающие английский язык. Системный администратор одного из московских аэропортов (с красным дипломом одного из известнейших московских технических вузов) доказывал моему другу, тоже админу, что есть разница между статической маршрутизацией и статическим роутингом.

В следующий раз, когда будете ругаться на задержку рейса в аэропорту, вспомните, какие специалисты там работают.

А это только один пример, в одной из областей.

5. Недвижимость. Отсутствие возможности купить жильё в своём городе. Непомерно завышенные цены на квартиры.

Не так давно один человек подсчитал, что если продаст свою убогую хрущевку на окраине Москвы, находящуюся в практически аварийном доме, то сможет купить замок в Чехии.

При этом, даже имея жильё, ты не застрахован от того, что завтра не начнётся строительство очередной Олимпиады (или чего угодно), когда твой дом будет оставлен под снос.

6. Коррупция. Правило «не подмажешь - не поедешь». Вы умеете давать взятки? Я не умею. Однако взяточничество везде, повсюду, везде надо «сунуть», «дать», «поблагодарить». Компания Икеа сворачивает свой бизнес в России, расширения больше не будет, потому что Икеа тоже не умеет давать взятки.

7. Низкое качество всей продукции. Именно всей, я не ошиблась, начиная от йогурта и заканчивая автомобилями. Про российский автопром можно много чего говорить, но ограничимся тем, что уже сказано. В общем, не самый хороший у нас автопром. А если говорить о продуктах питания, об одежде, то тут просто песня.

Я живу в Петербурге, Финляндия рядом, в последнее время очень популярны стали однодневные туры по финским магазинам.

Сначала не понимала, в чем соль, потом стало ясно. Имеем два одинаковых шампуня, одна и та же марка. Один сделан в России, второй в Финляндии. День и ночь. В первом случае - жиденькая водичка. Во втором - действительно шампунь, от которого волосы становятся «шелковистыми и блестящими».

Мясо, рыба молоко, никакого сравнения. Почему так? Я не знаю. Я не понимаю, почему крошечная Финляндия снабжает нашу страну молочными продуктами. Я не понимаю, почему крошечный Израиль снабжает огромную Россию редиской и клубникой.

Цены тоже поразительные. Один и тот же товар у нас и в Финляндии стоит по разному. Или взять футболки. Хорошие американские футболки маунтин. В США - 16-20 долларов. В российском интернет-магазине 50-60. В реальном магазине 100. Это как понимать? И во всём так.

8. Полное неуважение прав и свобод личности. Не буду долго расписывать этот пункт, ограничусь только словами о том, что «советский суд самый гуманный суд в мире». Основная причина пункта 8 в следующем пункте.

9. А вот сейчас тот пункт, который перевешивает все предыдущие. Именно этот пункт, а не предыдущие заставляет задумываться о переезде в другую страну. Что это такое? Это так называемый синдром вахтёра, это неуважение к другим людям, это нетерпимость, порой граничащая с фашизмом.

Представьте себе на секунду, что вот так случилось и всё правительство, все чиновники трагически погибли в один день. Что будет через неделю, через месяц? Будут те же самые рожи и на тех же самых местах. Почему? Потому что люди не меняются, потому что по каким-то не вполне понятным мне причинам у нас такие люди.

Это кондуктор в поезде, орущий на старушку, которая не сразу нашла свой проездной. Это хамка-регистраторша в городской поликлинике. Это полицейский, который избивает парня без прописки. Это мужик, сморкающийся на мостовую. Коллега, который ворует с работы степлер и вам же жалуется на ворьё в государстве. Дама, сажающая ребенка по малой нужде в тамбуре... а потом удивляющаяся, что же это молодежь устраивает туалет в лифте.

Ещё примеры нужны? Как вам пример с контролёром, который вырывает у «зайца» кошелек, чтобы вытащить из него хоть какую-то мзду? А школьный учитель, который называет детей тупорылыми уродами? А воспитательница детского сада, которая заклеивает детям рот скотчем, «чтобы не орали», а уволить её нельзя, потому что «заслуженная и вообще никто больше не пойдет работать на пять тысяч»?

Я не знаю, я правда не знаю, почему у нас такие люди. Одно время мне казалось, что, возможно, дело в советской эпохе, в принципе уравниловки, в истреблении элиты, да мало ли в чем. Однако вспоминается Толстой, Салтыков-Щедрин, Тургенев, словом, наши классики, читая которых начинаешь понимать, что оно всегда так было. Почему? Не знаю. Так исторически сложилось.

Собственно, вот девять пунктов, всего девять пунктов, которые красноречиво говорят сами за себя.

Конечно, мне можно возразить. Сказать, что не всё так страшно. Сказать, что надо сражаться за своё счастье, за светлое будущее. Но зачем мне сражаться за будущее? Извините, друзья, я не воин, я скромный админ.

Я не хочу светлое будущее, я хочу спокойное настоящее.

Каков мой вклад в жизнь общества, спросите вы? Я давно ответила для себя на этот вопрос. Да, я не воитель и не революционер. Мне всё равно, кто будет стоят надо мной - красные, белые, зеленые или голубые. Я просто хочу спокойной жизни.

Хочу делать хорошо и качественно то, что умею, потому что, как мне кажется, именно такой принцип должен быть основополагающим любого государства. Но я хорошо выполняю свою работу, не ворую, не беру взяток, уважительно отношусь к окружающим людям.

Я плачу налоги, более того, я готова платить не 13 процентов своего дохода, а, допустим, 20 или даже 25, только бы вокруг меня был покой и порядок. Я готова платить за ровные дороги, зеленые парки, чистый воздух и уютные дома. Со своей стороны я, кажется, сделала всё, моя часть договора выполнена. А где та часть, которую должно обеспечивать государство? Я не вижу.

Повторяю, я не имею ни желания, ни физической возможности для того, чтобы бегать по площадям с флагами в зубах, устраивать стычки и драться с полицией. Я просто хочу спокойной жизни. Неужели я не имею права на это только потому, что родилась здесь, а не в другой стране? Терпи, это наша родина, сынок? Но я не хочу терпеть.

Почему всё время надо терпеть? Ради могил предков? Так их память у меня в сердце, а не в земле. Ради березок? Березы растут практически повсюду. Ради родного города? Да, это аргумент, однако мой город (Петербург) уже много лет на разграблении у осатанелой шайки чиновников.

Вам доводилось ходить зимой по улицам под угрозой в любой момент быть или убитым сосулькой (если идешь по тротуару) или сбитым машиной (если идёшь по проезжей части)? Мне приходится проделывать это каждую зиму. Ради чего?

Выводы из всего вышесказанного я делаю очень простые. Действовать надо, чем я и занимаюсь. Становиться не просто специалистом, а востребованным специалистом. Учиться и учить язык. И выбирать страну для проживания.

Неужели из-за этого я... предатель родины? Просто потому, что хочу быть «живущим в таком-то доме», а не «проживающим по адресу»? Жить, а не выживать. Не подстраиваться и не учиться давать взятки. Вот чего хочется больше всего.

Естественно, я не мозг, который утекает,. Я обычный человек, который хочет обычной жизни. В чем тут предательство-то?

Загальновідомо, що до донбаського земляцтва в Україні належать: президент, прем'єр-міністр, два віце-прем'єри, глава парламенту, секретар Ради нацбезпеки, глава Нацбанку, генпрокурор і глави чотирьох найбільш значущих судів, включаючи Конституційний.

 

Найвідоміші представники донбаського земляцтва

Майже в половині міністерств українського уряду більшість керівних посад належать вихідцям з Донецької та Луганської областей. Аналогічна ситуація спостерігається в Генпрокуратурі, СБУ, судах і на рівні обласної влади. Про це свідчить дослідження, проведене ZN.UA.

ZN.UA вивчило офіційні біографії майже трьохсот осіб, в чиї функціональні обов'язки входять розробка, прийняття та реалізація рішень у всіх сферах. Вивчалися три критерії: де народився, де вчився і проходив важливі етапі у становленні кар'єри; де знаходиться центр життєвих інтересів, місце проживання, сплати податків, ведення бізнесу. Інформація взята з відкритих і офіційних джерел.

Розглядалися ті сфери, де президент при вирішенні кадрових питань відіграє ключову роль: склад уряду; склад міністерств на рівні заступників; керівників служб і нацкомісії; керівництво ГПУ, СБУ, п'яти українських судів і квартети обласних влад (губернатор, прокурор, податківець і міліціонер). Всього 287 чиновників, що ведуть державну політику, наглядають за законністю і виносять остаточні судові вердикти.

ТАКОЖ: Главами районів Києва призначені колишній депутат-регіонал і два уродженця Донбасу

Загальновідомо, що до донбаського земляцтва в Україні належать: президент, прем'єр-міністр, два віце-прем'єри, глава парламенту, секретар Ради нацбезпеки, глава Нацбанку, генпрокурор і глави чотирьох найбільш значущих судів, включаючи Конституційний.

Серед міністерств лідерство належить Міністерству енергетики та вугільної промисловості, керівництво якого на 75% складається з вихідців з Донбасу, Міністерству молоді і спорту (75%) і Міністерству соціальної політики (66,7%). Керівництва "стратегічно важливих" МВС і Міндоходів складаються з "донецьких" відповідно на 50% і 56,7%.

У міністерствах концентрація донбаського земляцтва прямо відповідає близькості міністерства до силових важелів або великих фінансових потоків. А порівняння "донбанізації" Гепрокуратури (40% керівного складу) та СБУ (25%) наочно ілюструє, наскільки широко розрослися повноваження першого органу як і їх можливості другого.

У квартетах обласної влади уродженці Донбасу не представлені лише в західних областях. Найбільше "донецьких" серед керівників місцевих управлінь Міндоходів (15 осіб) та обласних прокуратур (13), також 12 "донецьких" очолюють облуправління МВС, 7 - керують областями.

Отримані дані стали яскравою ілюстрацією того, які важелі та інструменти президент вважає в управлінні державою ключовими. Наприклад, Верховний суд, що має тепер статус "англійської королеви", не має в лавах свого керівництва жодного представника Донеччини. Інша справа Конституційний суд, де таких земляків вісім із вісімнадцяти, або Вищий госпсуд, де з "донецьких степів" прийшов голова, один з трьох його заступників та керівник апарату.

В умовах поглиблення бюджетної кризи та посилення фіскального тиску на неолігархічний бізнес олігархи уникають сплати податків в Україні. Частка основних олігархічних галузей – металургії та хімії – у податку на прибуток майже вп’ятеро менша, ніж їхній внесок у валовий дохід економіки Матеріал друкованого видання 

№ 36 (304)

 від 5 вересня

Українська економіка вже понад рік перебуває в рецесії. Кожне підприємство переживає затяжний спад так, як може: переходить у тінь, фіксує збитки, просто зупиняє виробництво. Але не всі компанії потерпають однаково. Аналіз динаміки прибутків та податків на прибуток свідчить, що неолігархічний бізнес має не лише боротися з наслідками кризи, а й задовольняти дедалі більші апетити фіскалів в умовах зростання дефіциту бюджету. Тим часом основні олігархічні галузі працюють у режимі максимального податкового сприяння.

Прибутки зникають

Кризові тенденції в економіці проявилися задовго до того, як за результатами III кварталу минулого року було зафіксовано спад ВВП та початок нової рецесії (див. «Стійке падіння»). У першому півріччі 2012-го рентабельні підприємства показали на 16% менше прибутку до оподаткування, ніж роком раніше, а нерентабельні наростили збиток на 48%. Хоча такий негативний результат стосувався лише промисловості, уже тоді можна було передбачити, що згодом він пошириться й на низку інших секторів. Відтоді загальна ситуація з корпоративними прибутками лише погіршується, що зменшує базу оподаткування податком на прибуток підприємств.

Олігархи показують суцільні збитки, переводячи більшу частину прибутків у офшори

Однак і в цій загальній тенденції є кілька особливих моментів. Сільське господарство завдяки високим цінам на зерно, але всупереч низькому врожаю торік змогло незначно збільшити рівень прибутковості. Та продовження згаданої тенденції важко очікувати в 2013-му, адже, попри високий урожай, ми спостерігаємо значне падіння цін на збіжжя. Але навіть якби прибутки й зросли, надходження з податку на прибуток від них не змінилися б, оскільки аграрії платять фіксований сільськогосподарський податок.

  

Неочікувано високий результат показала фінансова та страхова діяльність: 2012-го прибуток до оподаткування сягнув 49 млрд грн, що на 18 млрд грн (59%) більше, ніж роком раніше. Причому 23 млрд грн із тієї суми було отримано в IV кварталі. Це наштовхує на роздуми, адже до таких цифр не причетні ані бан­­ки, у яких прибуток до оподаткування зріс лише на 2,5 млрд грн (до 9,7 млрд грн), ані страхові компанії, у яких справи не набагато кращі. Оскільки з тих сум платилися реальні податки (2012-го сплачено на 12 млрд грн більше, ніж 2011-го), то підвищення прибутків, імовірно, показали холдингові компанії, компанії з управління активами та інші профіт-центри. Але вже в першому півріччі 2013-го вони відігралися сповна, адже фінансова галузь, дещо зменшивши прибутки, суттєво наростила збитки – до 15 млрд грн (усемеро). Це не можна пояснити урядовими нововведеннями на кшталт акцизного збору з операцій із цінними паперами.

Власне, вплив рецесії на український бізнес у першому півріччі 2013-го не обмежується збитковістю фінансового сектора. Практично всі галузі пережили різке зростання збитків до оподаткування, обсяг яких збільшився на 31% (до 78 млрд грн) порівняно з першою половиною 2012-го. Навіть у торгівлі, яка протягом усього минулого та частини цього року була острівком зростання, вони підвищилися на 77% (до 16 млрд грн). Очевидно, що далі підуть і зменшення витрат на оплату праці, і падіння продажу, і подальше скорочення бази оподаткування.

Читайте також: Імітація великого бізнесу

Після нас хоч потоп

Незважаючи на об’єктивне зменшення бази оподаткування податком на прибуток підприємств, тиск на бізнес із боку фіскалів посилюється – така тенденція спостерігається вже протягом кількох кварталів (див. «Закручування гайок»). Почалося це торік, коли впродовж перших трьох кварталів податкове навантаження на підприємства було аномально високим: ефективна ставка оподаткування становила 29%, 36% та 24%, що на 4–7 відсоткових пунктів більше, ніж 2011-го. У I кварталі 2013-го вона ще зросла (до 41%). Причому відбувається це на тлі зниження основної ставки податку на прибуток, визначеного Податковим кодексом 2010 року, із 23% у 2011-му до 19% у 2013-му. Саме цю ставку, як і деякі інші позитивні зрушення в податковому законодавстві (наприклад, певне зменшення кількості податків та часу на їх сплату), влада афішує перед міжнародними структурами. Однак на ділі фіскали мають власне трактування закону та своїх повноважень і фактично займаються вимаганням, забезпечуючи рівень надходжень із податку на прибуток, непропорційно високий порівняно з розміром самих прибутків. Наприклад, протягом I кварталу 2013-го більшість прибуткових середніх і великих підприємств сплачували не податок на прибуток, а авансові платежі, розраховані пропорційно до прибутку, отриманого в попередньому році (за січень – лютий платили 1/9 прибутку за три квартали 2012-го, а далі – 1/12 прибутку за весь минулий рік). Наслідки такої новели й призвели до того, що в I кварталі 2013-го ефективна ставка оподаткування сягнула рекордного 41%.

Хоч би як уміло податківці витискали гроші з підприємців, високе фіскальне навантаження чинить на бізнес нищівний та довготривалий вплив. По-перше, в таких умовах немає сенсу створювати нові підприємства та галузі – це означає, що вихід із рецесії залежатиме не від нас, а від того, чи зростатиме зовнішній попит на продукцію вже наявних виробництв. По-друге, надмірний податковий тягар вимиває обігові кошти, а коли настає їх дефіцит, то звертаються до фінансового сектора, високі відсоткові ставки в якому роблять невигідним розширення виробництва взагалі. Оборот припиняється, виробництво стає, економічне падіння триває, податкова база і далі звужується. Таку політику продуманою ніяк не назвеш.

Хто платить

Виявляється, податковий тиск, який можна відстежити в загальній статистиці, неоднаково високий для всіх. Є галузі, які, попри кризу, цілком комфортно взаємодіють із фіскалами. Це нескладно помітити під час аналізу галузевого розрізу надходжень до бюджету від податку на корпоративні прибутки. А ось на запит Тижня про надання інформації за окремими галузями Міндоходів узагалі відповіло відмовками. Ймовірно, є що приховувати. Тож доводиться обмежуватися аналізом тих даних, які маємо і які досить точно відображають основні тенденції в оподаткуванні. Таку оцінку податку на прибуток, який у 2011–2012 роках сплатили сектори економіки та галузі промисловості, було отримано після зіставлення опублікованих Держстатом фінансових результатів до оподаткування великих і середніх підприємств (охоплюють 83% обсягу реалізованої продукції суб’єк-тів господарювання) та їхнього чистого прибутку (див. «Хто платить державі?»).

Податок на прибуток, сплачений промисловими підприємствами у 2012-му, становив 18,9 млрд грн, що на 7,8 млрд грн (29%) менше, ніж роком раніше. Що й не дивно, адже прибуток до оподаткування рентабельного бізнесу в промисловості знизився зі 107 до 86 млрд грн, водночас збиток нерентабельного зріс із 48 до 65 млрд грн. Неординарність ситуації полягає в тому, що ці показники зафіксовані на тлі зростання доходу промислових підприємств – падіння обсягу виробництва на 0,5% компенсувалося підвищенням цін виробників промислової продукції на 3,7%. Отже, мала збільшитися собівартість останньої. Але оскільки ціни на ключові імпортні сировинні товари, зокрема енергоносії, не змінилися (у тому числі й через незмінний курс гривні), то постає питання щодо природи такого падіння прибутків та податкових надходжень від них. Тим часом проблема поглиблюється: якщо в попередні квартали промисловість відраховувала до бюджету 4–6 млрд грн податку на прибуток, то в I кварталі поточного року – лише близько 2 млрд грн.

Читайте також: Український бізнес - афера століття

Привілейована каста

У розрізі галузей промисловості надходження податку на прибуток також свідчить, що у 2012-му відбулося різке падіння обсягу фіскальних платежів від олігархічних галузей економіки (металургії – на 87%, хімії – майже на 1/3, видобувної промисловості – на 29%). Загалом дві найбільш олігархізовані галузі – металургія та хімія, – отримавши торік близько 11,3% усіх валових доходів в українській економіці, сплатили лише 2,1% загального обсягу податку на прибуток, тобто уп’ятеро менше. Причому за металургією розрив іще помітніший і сягає 10 разів (8% та 0,8% відповідно). Основний аргумент: ці галузі у 2012-му зазнали найбільших збитків у промисловості – відповідно 16 і 7 млрд грн. Тож, мовляв, їм немає з чого платити податок на прибуток.

 Але, якщо глянути на фінансові звітності компаній, з’ясовується: причина в тому, що значну, коли не левову частку податків сплачують не в Україні, а в офшорах. Наприклад, із усіх податків, сплачених Інтерпайпом Віктора Пінчука у 2012 році, на Україну припало лише 12%. Решта 88% завдяки різноманітним схемам надійшла до бюджетів інших країн. Інший металургійний гігант, Метінвест, на відміну від Інтерпайпу, у своїй звітності не наводить регіонального розрізу сплаченого податку на прибуток. Однак якщо об’єднати податки, сплачені всіма українськими виробничими активами групи (їх дев’ять, коли не рахувати МК «Запоріжсталь», що його Метінвест контролює від минулого року), то вийде, що із $266 млн податку на прибуток, сплаченого холдингом торік, лише $166 млн потрапили у вітчизняний бюджет, майже виключно за рахунок гірничовидобувних підприємств.

Проведений аналіз засвідчує, що економічний спад в Україні є системним і всеохопним: станом на середину 2013 року рентабельність знижується практично в усіх секторах економіки. Утім, різні контрагенти переживають це не однаково. Олігархи показують суцільні збитки, переводячи більшу частину прибутків у офшори. Це призводить до різкого скорочення надходжень до бюджету від їхніх виробничих активів в Україні. Уряд намагається компенсувати нестачу за рахунок посилення податкового тиску на галузі з переважно неолігархічним бізнесом. Вони змушені компенсувати це стрімке скорочення. Так, харчовики торік наростили відрахування з податку на прибуток на 33%, машинобудівники зменшили їх лише на 8%, хоч доходи цієї галузі також знизилися. Разом із торгівцями (-1%) та будівельниками (+27%) ці підприємці утворюють ту частину українського бізнесу, якій доводиться витримувати дедалі більший податковий тиск в умовах зростання бюджетного дефіциту та уникання податкового тягаря олігархічними галузями.

Однак податком на прибуток із неолігархічного бізнесу справа не обмежується. Останній, на відміну від олігархізованої металургії та хімії, платить іще й левову частку податку на додану вартість. Тим часом олігархи мають політичні важелі для отримання повного відшкодування ПДВ як із реально експортованої продукції, так і, не виключено, з фіктивного експорту. Так, у 2012 році обсяг повернутого державою експортерам ПДВ значно перевищував половину всього цього податку, сплаченого українськими виробниками (46 і 83 млрд грн відповідно). Нарешті, левову частку фіскальних платежів до державного бюджету вносять громадяни України не лише у вигляді податку на доходи фізичних осіб зі своїх заробітних плат (68,4 млрд грн), а й у вигляді ПДВ на більшу частину імпортованих товарів (понад 101,6 млрд грн). Платниками тут є мільйони звичайних українців: представники малого бізнесу, працівники медицини та освіти, інших бюджетних галузей, на яких саме й покладено тягар наповнення бюджету в умовах поглиблення економічної кризи.

Читайте також: Влада приховує негативні тенденції в економіці 

Що робити?

Таким чином, олігархи, про «важливу» роль яких у розвитку української економіки та наповненні бюджету й золотовалютних резервів тиражовано чимало міфів, насправді залишаються привілейованою кастою, що фактично не платить податків. При цьому вже зібрані до бюджету кошти вимиваються на користь наближених до влади та олігархічних структур у процесі глибоко корупційних держзакупівель. Тобто економіка нагадує «Титанік», який тоне, а влада силоміць заганяє неолігархічний бізнес на нижні палуби, тоді як сама разом із олігархами біжить нагору до рятувальних шлюпок.

У теперішніх умовах Україна потребує політики, спрямованої на забезпечення економічного зростання, яка складалась би із трьох головних компонентів.

По-перше, необхідно припинити чи бодай максимально обмежити корупцію в процесі держзакупівель, загальний обсяг яких щороку значно перевищує обсяги податкових надходжень.

 По-друге, розширювати базу оподаткування, позбавити індульгенції від сплати податків наближений до влади олігархічний бізнес і при цьому знижувати ефективну ставку оподаткування підприємництва загалом, аби сприяти його розвитку.

По-третє, слід перейти від профанації, що спостерігається останнім часом, до реальної протидії схемам виводу прибутків і капіталу за кордон. Світовий досвід дає приклади, як можна успішно реалізовувати кожне з названих завдань. Однак тут бракує основного – політичної волі влади та зміни олігархічної моделі української економіки на реально ринкову. Очевидно, що за нинішнього режиму це неможливо.