чому я не святкуватиму 8 березня

Цього року я не святкую 8 березня.

Набридло з вічливості чи вдаваної політкоректності дякувати за те, що хтось вітає мене зі святом, що має стійку асоціацію з епохою, яку я зневажаю.

Якось так склалось, що чоловіків вітають 23 лютого так ніби авансом, а вони натомість 8 березня дарують нафталінові гвоздики чи кволі тюльпанчики і кажуть якісь чергові фрази про жіночність, весну і красу. Та і весь цей лютнево-березневий парад "ніби"-свят мене особливо дратує: 14 лютого - комерціалізований спопсований проект, 23 - коли чоловікам, соромлячись, нагадують про їх і так священний обовязок - захищати, і 8 березня - як натяк в пору сфемінізованих емансипованих "сильних" жінок про їх призначення - нести красу, любов і ніжність.

Хіба для того, щоб бути Жінкою, треба день? Тим більше з такою неоднозначною репутацією як 8 березня? Думаю, ні. Для цього треба життя. А ще надійний чоловік поруч, як би банально і несучасно це не звучало.

А ще головна і остаточна причина - мені захотілось перечитати Шевченка, по-справжньому. Без шкільних рафінадно-патетичних або мученицько-альтруїстичних штампів, а вперше вільно, осмислено і по-дорослому. І якось дивно, бридко і неправильно, що дні Великого Тараса затьмарені дивним спогадом радянської епохи.