Чому українцям нелегко бути демократами.

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.