Блоги

В ті часи РУХ був дуже популярним, але
у нас були певні сутички, з Чорноволом особисто. Наприклад, ми були
проти, щоб над Радами вивішували жовто-блакитні прапори, тому що ці
кляті більшовицькі совєти прикриваються нашим національним прапором,
але в той же час ми були за встановлення жовто-блакитних прапорів у
підприємствах та громадських установах, бо тож були люди та колектив, а
Ради – то є орган влади, на той час окупаційної. В результаті всього
цього ми контактували з деякими групами людей з Києва та інших міст
України, і в березні 1990 року виникла така ініціативна група на чолі з
Приходько, Лупиніс, Бабич, Скачок і я, які закликали до згуртування
всіх націоналістичних сил та проведення з’їзду націоналістичних
організацій. Лупиніс подав таку ідею: назвати її Українська

МіжпартійнаАсамблея. Такий з’їзд
відбувся, він був запланований символічно на 30 червня (1941р. Акт
проголошення про відновлення УССД). Але так вийшло, що ми зібралися 1
липня 1990 в Києві і була утворена Українська Національна Асамблея. УНА
мала на той час громадські комітети по всій Україні, я тоді очолював
Львівський комітет. Ви знаєте, і в ті часи були як добрі люди, так і не
дуже – з точки зору націоналізму досить сумнівні, але все ж таки були.
З нами співпрацювали спілки за утворення Українських Збройних Сил,
громадські комітети та інші організації, і ми створили цю силу.
Спочатку очолювала УНА Національна рада але там були певні тертя. Тому
врешті решт на одному з з’їздів, на початку 1991 року було вирішено, що
УНА буде очолюватися однією особою, і замість Національної ради буде
утворений Виконавчий Комітет, і очолювати цю Асамблею довірили мені – я
з того часу продовжую керувати нею. Лупиніс був головою ВК. Відбулася
чистка і в УНА: були деякі групи,
котрі на твердих національних позиціях не стояли і відходили, з другого
боку у нас почалися тертя з РУХом, тому що РУХ претендував істинно на
всі інстанції, в той час як ми вимагали більш радикальних дій. В
зв’язку з цим ми почали збирати підписи та реєструвати громадян
України, і ми заявили, що як тільки наберемо відповідну кількість
підписів по Україні – ми таки зберемо Установчі збори, ввернемо
конституцію України, і будемо приймати проголошення України як
незалежної держави і вихід із радянського союзу. І врешті решт, ми
зібрали понад 4 млн. тих підписів, бо їх збирали активно по всій
Україні і навіть в Краснодарі на Кубані. Ми хотіли від РУХу і тих
депутатів тільки одного: ми не претендували на владу, але ми вимагали
від депутатів рішучих кроків та революційних вимог від Народної Ради до
Верховної Ради, яка посилалася б на нас, що якщо ви не проголосуєте за
те то й те то, то майте на увазі: бачите, чого зараз вулиця вимагає, це
мусять бути більш радикальні закони. Але та Верховної Рада – занадто
ліберальна та угодовська, щоб піти на такі рішення. Але тим часом Союз
розпався сам по собі, сталося те, що сталося, УМА стала УНА – деякі
нові сили влилися в неї, а деякі так би мовити розчинилися, а інші
дехто відійшов, і поступово ми стали політичною силою.

В.Т. У 1990-х УНА-УНСО
знаходилося в конфлікті з іншими українськими націоналістичними силами
(маються на увазі передусім ВПО «Державна Самостійність України» (ДСУ)
під проводом Романа Коваля та Соціал-Національна партія України (СНПУ)
під керівництвом Ярослава Андрушківа). Які були причини цих конфліктів?
Що завадило українським націоналістам 1990-х виступати єдиним фронтом?

Ю.Ш. Що стосується ДСУ – пані Стецько
профінансувала створення організації, вона спочатку мріяла про те, щоб
ДСУ представляла інтереси ОУН(б) – це не вийшло, бо Кандиба, хоч на
словах радикальніший аніж провід ОУН(б), в свою чергу почав творити
КУН. Але все ж таки ДСУ не стала такою широкою організацією. Р. Коваль
був спочатку в УНА, ми розмовляли з ним і говорили, щоб він, ідучи в
ДСУ, старався, щоб ці обидві організації об’єдналися, бо в Кандиби були
такі певні особисті амбіції, він з Приходько не міг знайти спільної
мови, і так то не відбулося того злиття. Потім ДСУ поступово відійшла
та й згодом просто розчинилася, тільки згадка про неїзалишилася.
Що стосується СНПУ, не знаю чия це була ідея утворити цю партію, вони
на нашому з’їзді заявили про утворення СНПУ на чолі з Андрушківим,
відкололися й почали активно діяти. Але ж в ті часи вони були набагато
слабші, бо тоді був путч і під час путчу було утворене УНСО і наша
організація стала сильнішою (ми мали десь біля 10 тис. по всій Україні,
а це дуже поважна сила). І виникла тоді організація «Тризуб».
Організацію «Тризуб» також під крилом КУН робили, може в противагу нам,
але коли там з’явилися сили військово-політичного та революційного
характеру, то їх почали так само душити, як і УНСО. Власне, може тим і
пояснюється, що один з прокурорів сказав «Тризубу», що ми не дозволимо,
що б ви стали поважною парамілітарною силою. І якщо ви підніметеся
більше 2 тис. – ми будемо вас «глушити» – так прямо було сказано. Те
саме власне прослідковується і з УНСО, тому що почалися процеси з
Корчинським і пізніше зі Шкілем. Корчинський хотів звести УНСО до такої
своєрідної бригади – це раз; друге, він хотів бути вождем
середньовічної феодальної дружини і йому це на якийсь час вдалося за
рахунок кількісного зменшення організації. Врешті решт, оскільки я
побачив, що там були якісь ідейні вивертання, то я відмовився від
керівництва і вийшов з тієї УНА.

В.Т. Ви
очолюєте УНА-УНСО, найбільш потужну націоналістичну силу 1990-х і
стояли біля витоків цієї організації. Про які основні віхи з історії
цієї політичної сили ви могли б розказати новому поколінню
націоналістів? Яким досвідом націоналістів 1990-х могли б скористатися
націоналісти 2010-х?

УНА створила УНСО – то був наш великий
успіх, тому що контингент, котрий був у складі, міг не тільки проводити
акції та поширювати літературу, але й кожної хвилини був готовий іти
воювати. І в нас були певні успіхи: по-перше в Придністров’ї, коли там
румуни нищили українське населення, а з другого боку Росія втручалася у
справи, так сказати, хотіла в свої руки взяти, посилала козаків з Дону.
Тоді ми звісно це населення захистили і подали надію людям: їхні взори
були спрямовані на Київ. Та й офіційний Київ – Київ Кравчука – відрікся
від них, але ми все ж таки довели, що є ще українці, котрі готові
боронити українців на українських етнічних землях, а по-друге, ми
зменшили цей вплив з Росії, поки були там. Мало того: навели певні
контакти з Донськими козаками, які нажаль не були розвинені. Навіть
була ідея провести в Луганській області з’їзд козаків та наших
унсовців, і з’їзд мав би намір спонукати донське козацтво до відриву
від Росії як такої, бо Дон не є російським, взагалі всі козацькі
станиці теж не російські, мало того, південний Дон говорить
українською, такі округи як Новочеркаськ, Ростов та Таганрог. А
північні хоча б і говорять по-московські, не є росіянами внутрішньо
психологічно і на етнічному рівні.

В.Т. Бійці
УНА-УНСО брали безпосередню участь у військових конфліктах у
Придністров’ї, Абхазії та Чечні. Які цілі переслідувала УНА-УНСО,
надсилаючи своїх вояків до цих «гарячих точок»?

Ю.Ш. Так, успіх абхазької війни полягає
в тому, що ми виступили на боці Грузії, підтримали її під час війни і
продемонстрували Росії в той час, що є в Україні сили. Ми розуміли:
сьогодні Грузія, а завтра Україна, що якщо вона спробує знову шарпати
Батьківщину, вона буде мати серйозні проблеми з такою Організацією, яка
здатна буде воювати не тільки в Абхазії і не тільки на українській
території, а якщо треба, то ми зможемо перенести війну в глибину Росії.
А Чечня – то між іншим, як і Грузія, коли ми підтримували сусідню
державу, яка вирвалася з обіймів союзу, і в Чечні ми стояли пліч-о-пліч
з чеченцями, які воювали проти московського панування – тим ми дали
зрозуміти, що готові допомогти кожному народу, який хоче вирватися з
московського ярма.

В.Т.
На межі ХХ і ХХІ століть УНА-УНСО сколихнула ціла хвиля розколів. Як Ви
оцінюєте ці події: це очищення організації від сумнівних особистостей
чи свідома диверсія антиукраїнських сил? Як Ви ставитесь до колишніх
лідерів УНА-УНСО, що залишили організаційні лави в ті часи (Дмитро
Корчинський, Едуард Коваленко, Андрій Шкіль)?

Ю.Ш. Коваленко ніколи не був нашою
людиною, то знаєте в той час, коли наших хлопців арештували після подій
9 березня 2001 року, сталося, що УНА була фактично без проводу та
активу і Коваленко почав хилитися до нас, але ми його швидко відсунули.
Він після цього створив «СПАС» та «Арійську Стрілецьку Організацію».
Якщо він і мав якесь відношення до нас, то тільки дуже короткий термін.
Що стосується Шкіля, то Ви знаєте, я сьогодні каюся, що тоді, коли
хлопців ув’язнили, я зробив все, щоб його от тут провести по
мажоритарному Городецькому округу до Верховної Ради. Але ж ми його
проводили тільки з тією метою, щоб коли він стане депутатом, то зробив
би все, аби витягнути хлопців з тюрми. А він нічого не зробив! І навіть
пізніше, коли він мав можливість добитися реабілітації для них, він
також цього не зробив, навіть було з регіоналами домовлено. Він такий
запропонував законопроект, який мимоволі перекреслював надію на те, що
хлопці з УНСО котрі сиділи колись будуть реабілітовані. Потім він
вступив у Батьківщину, і тим самим він як депутат став поза межами
нашої організації.

В.Т.Як Ви оцінюєте сьогоднішній
стан націоналістичного руху? Чи є актуальними на вашу думку ідеї
класиків українського націоналізму Дмитра Донцова, Миколи Сціборського,
Юрія Липи та інших?

Ю.Ш. Ви знаєте, що це є наша трагедія –
маємо десятки різних націоналістичних організацій, менші чи більші, але
не можемо знайти якоїсь об’єднавчої сили стосовно ідеології. Чи може це
є амбіції вождів – але ми не можемо знайти спільної мови. Є в нас КУН,
СНПУ, Свобода, Автономи, Тризуб та УНА-УНСО, ваша Патріот України тощо,
і ми ж могли б утворити дійсно потужну політичну силу в Україні, якби
ми зуміли згуртуватися і об’єднатися. Але вважаю, що це повинно бути
завдання низів, всіх типів організацій, бо щось у мене мало надії на
верховне керівництво.

В.Т.Яким Ви бачите шлях
розвитку українського націоналізму у ХХІ столітті: побудова бойової
парамілітарної партії-армії на зразок ОУН чи розвиток парламентської
політичної кон’юнктури як мережі партійних функціонерів?

Ю.Ш. Ми повинні побудувати орденську
організацію, яка б керувала цим рухом в цілому, ми повинні організувати
парамілітарну структуру, таку як Патріот України або УНСО, і ми повинні
побудувати політичну структуру парламентського типу, яка б презентувала
цю організацію і виконувала певні політичні завдання, але повністю під
керівництвом тієї організації. Десь так пані Стецько задумувала КУН –
як ОУН(революційну), як орденську. Але річ у тому, що ОУН(р) давно вже
втратила й свою революційність та свій орденський тип – залишилися
тільки назва, котра далека від дійсності.

В.Т. Яка головна історична місія лежала на УПА та її провіднику Романові Шухевичі?

Ю.Ш. Нам треба повернутися до подій
1941року: перед ОУН(р) стояло завдання про відновлення УССД. Нам не
дали цього зробити німці, але головне завдання було продовжувати
творити та розвивати УССД. Ми як організація ще не знали, яким шляхом
будемо розвиватися в цей нелегкий час Другої Світової. Ми мусили бути
готовими побудувати Національну державу і розбудувати збройні сили
України. Навіть коли було ясно, що розвал союзу (з ІІІ Райхом) скоро
наступить, ми мали показати: перше – що ОУН, яка репрезентувала
українській нарід, є господарем на своїй землі, що ця земля належить
нам и не буде тут розпоряджатися ні Москва, ні Берлін, а ні Варшава –
ми тут будемо панами ситуації. Для цього була створена УПА – вона
захищала українське населення від німецьких репресій та пограбувань,
забирання насильницьким шляхом на роботу тощо, і на Волині поза межами
міст була створена Українська влада. Колківська республіка – то є
найкращій приклад, там німецький окупаційний режим поширювався тільки
на міста і то тільки на дуже великі. Друге: ми хотіли і ми згуртували
опір поневолених народів Східної Європи та Азії – такий єдиний
антибільшовицький блок народів. Те спробували зробити ще в 1944-му, але
чисто декларативно, а вдалося пізніше. Головне: наша еміграція
популяризувала наші ідеї на Заході, а тут через табори наші політв’язні
перенесли цю ідею і дали представникам інших народів. Норильській
страйк, Воркутинський та інші власне були демонстрацією єдності тих
поневолених народів, та і на сам розвал союзу в 1991 мала великий вплив
боротьба ОУН, власне це – продовження поширення цих ідей. Розумієте, ми
людям подали таку ідею, що з більшовиками можна боротися і треба
боротися, і така довголітня боротьба довела це – ми у багатьох розвіяли
цей страх перед червоним окупантом.

В.Т.Чи варто розділяти традиційний термін ОУН-УПА на окремі складові?

Ю.Ш. Так, я вважаю, що варто, тому що
ОУН – це політична Організація, яка діяла до і після УПА, а УПА – це
збройна сила воюючої України, яка існувала в той період, коли було
потрібно захищати рідні землі від різних окупантів. Вона має славне й
героїчне минуле, але коли ми говоримо про певний період з 1942 по
кінець 1950-х років а не пізніше й не раніше – це була діяльність саме
ОУН

В.Т. Чи могла бути створена УПА без ОУН?

Ю.Ш. Сама назва УПА з’явилася не на
Волині, а саме під час ІІ Зимового походу Тютюнника в 1921 році, і його
повстанці самі називали себе Українською Повстанською Армією. Григорій
Чупринка – поет, писав на східній Волині на Житомирщині, та творив
Волинську УПА, чекаючи того наступу Тютюнника. Потім Поліська Січ взяла
собі цю назву, вона так би мовити продовжувала традиції, ну а потім
ОУН(р) взяла цю назву у Поліської Січі. А взагалі-то мала називатися
Українська Визвольна Армія, але оскільки німці почали творення РОА, і
щоб не було певної плутанини взяли все ж таки назву УПА у
Бульби-Боровця, і як бачите вона була успішною. Але армія (така яка
вона була) не могла існувати без ОУН, тому що не було іншої політичної
сили, здатної на такий чин. І самі структури ОУН багато в чому злилися,
і дуже часто ставали паралельними до УПА.

В.Т. Наскільки важливою була роль ідеологічного чинника у створенні та діяльності УПА?

Ю.Ш. Звісно величезна. Власне історична та вирішальна роль.

В.Т. Як можна оцінити боротьбу УПА з польською Армією Крайовою?

Ю.Ш. АК хотіла відновлення Польщі до
кордонів 1939, але це було пряме зазіхання на українські етнічні землі.
УПА, як відстоювала інтереси української нації, не могла погодитися з
тим, що українські землі були приєднанні до Польщі – червоної чи білої,
не мало значення. Розумієте, на тому й виник конфлікт. Поляки не могли
зрозуміти, що ми українці виросли в таку силу, що вона вже не тягнеться
з нею, тому вийшло те, що вийшло. І можна вважати, що польську війну ми
виграли. Мені свого часу оповідали наші хлопці з Холмщини, які сиділи
по польських тюрмах з ляхами, які теж там сиділи т, коли УПА надало їм
певних ударів – вони сказали, що ви могли б наступати хоч і до Варшави,
бо польські збройні сили були не здатні чинити певний опір.

Врешті решт, основним супротивником УПА
була большивицька влада – ввесь її апарат, війська НКВД – це була
найпотужніша сила, бо мала військову та агентурну міць, яку кинули на
УПА, і це було найтриваліше по часу, бо німецький період був короткий
біля 2 років, а поляки попре все ж таки не могли дати собі раду та й
слабші були, тим більше, що повоєнна Польща мала свої проблеми: АК була
розпушена а на її заміну була утворена така організація «Вольность та
Неподлеглость», вона продовжувала боротьбу проти тої влади, поставленої
на чолі Москвою. Ну і самі розумієте, поляки мали свої проблеми, тим
паче наш досвід партизанської боротьби підіймала УПА, так що поляки як
би не виселили українського населення в результаті операції «Вісла» із
Західноукраїнських земель, то їм би дуже довгий час не вдалося
ліквідувати УПА з нашим підпіллям.

В.Т. Які здобутки ОУН і УПА варто розцінювати як безумовний позитив?

Ю.Ш. Як Нарід ми довели світу, що ми –
Українська Нація, яка бореться за свою незалежність, і ми її здобудемо
і створимо врешті решт таку державу, про яку мріяли її засновники з УВО
та ОУН, ми – Нація, яка поставила такий опір більшивізму і була
прикладом довгі роки. Ви не забувайте, що визначні військові мужі того
часу говорили, що УПА навчило їх боротися, і Че Гевара та Шарль Де
Голль визнавали, що УПА – це є дійсно потужна і народна сила.
Подивіться на рух опору інших народів на території Союзу та країн так
званих народних демократій та соціалістичних країн. Саме ми довели, що
з цією величезною силою треба і можна боротися. Але ви знаєте, сучасне
покоління не усвідомлює, що таке сталінізм, що то була за сила, що то
був за репресивний апарат, і вистояти стільки років в тій боротьбі – це
диво. Але так воно було і ми вистояли в цій боротьбі – це золота
сторінка в нашій історії, ми повинні пишатися нею. І це має бути
нагадуванням іншим народам, що ми своєї історії не забули і можемо дещо
у певний час повторити.

В.Т. Що варто зробити для увіковічнення подвигу членів ОУН та бійців УПА?

Ю.Ш. В першу чергу довести до
свідомості всіх українців, чим як і ОУН так і УПА і ким були ці люди як
особистості, тому що це – величезний подвиг: в такій безнадійній
боротьбі зректися всього, знати, що йдеш на загибель але в той же час
знаєш що мусиш іти, і не вагаючись кидаєш на вівтар Батьківщини та
Нації своїх рідних, добро ба й навіть своє життя – все, отака
жертовність та відданість. Ну а з другого боку, що б ми усвідомили, що
УПА багато зробила для того, щоб Україна була, і що вона зараз є,
принаймні юридично, і те що нас усіх не висилили свого часу, як Сталін
десь задумував, але не рішився (до речі 22 червні 1943 року )готувався
та був складений указ, підписаний Жуковим та Берією, про виселення всіх
українців, як то кримських татар чи чеченців за межі України, але
кажуть, що вагонів не вистачило, і цьому сприяла УПА, яка діяла на
Західних теренах України, яка не дала цього зробити, отже і це повинні
люди знати, що вона для них зробила, для них, для цього народу. Повинні
знати, як то було, бо на Сході часто вороги наші говорять: «Так там
западнікі Бендеровци». Бандерівці підняли прапор боротьби, який випав у
тих, хто боровся на Сході часів УНР, Гетьманату, повстанців 20-х років
на Сході України і звісно ж отаманів Холодного Яру, сини яких
продовжили цю справу, а не вигадали щось нове. Треба доводити всі наші
тяги до цього історичного процесу – бо ми все ж таки народ, котрий хоче
своєї Держави і намагається її побудувати. І не має значення, що центр
тієї боротьби був десь там над Дніпром чи в інший період тут на Заході,
але сама боротьба та ідеї, які породили цю боротьбу, залишилися ті самі.

В.Т. Які організації можна вважати продовжувачами справи ОУН і УПА?

Ю.Ш. Ви розумієте, зараз існує багато
організацій, і десь вони старанно намагаються продовжувати, але для
того, щоб почати це продовження, ліпше б прочитали про І-й Конгрес
Українських Націоналістів в 1929 році – тоді зібралося 6 організацій,
вони злились і започаткували цю боротьбу твердо і рішуче. Але для того,
щоб набрати такого розголосу та й сили, їм потрібно було об’єднатися.
От з того і КУН треба починати, то буде найкраще продовження, а далі
вже піде.

В.Т. Які заходи необхідно здійснити, щоб ОУН і УПА здобули однаково позитивне сприйняття в усіх регіонах України?

Ю.Ш. Ви знаєте, все таки треба
поширювати правду, бо ніхто її не знає. Наприклад, що Бандера сидів у
концтаборі з липня 1941 року до кінця 1944, а його два брати загинули.
А скільки таких що сиділи по таборах за УПА, яка боролася з німцями?
Правду, за що УПА воювала і за що вона боролося, і що діяльність ОУН
була розгорнута й на Сході України. От коли буде доведена ця правда до
людей – ситуація буде зовсім інша. Коли С. Бандері посмертно дали Героя
України, це підтримувало 20% українців, а зараз вже десь 47% – не
багато залишилося, щоб було пів-навпіл а потім й переважило. І власне
ми маємо доводити всю нашу історичну правду: і про то як нас нищили,
українців як Націю, і про три Голодомори, і про знищення української
інтелігенції. Відповідно з тим, що ми не мирилися і давали відсіч. Коли
люди довідаються про правду – ситуація зміниться. Але є старше
покоління, котре вже не здатне зрозуміти – бо воно виховано в тому
більшовицькому дусі. Та є принаймні два покоління, які не отруєні
комуністичною заразою і здатні сприйняти справжню історію, і тим самим
змінити своє ставлення.

В.Т. Які перспективи розвитку націоналістичного руху в Україні?

Ю.Ш. Я вважаю, що перспективи є великі,
тому що нам ввесь час говорять про ціну на газ тощо. Звісно, це важливе
питання, але люди повинні усвідомити, що без духовного відродження та
без національної єдності Нації ми не доб’ємося ні дешевого газу ні
взагалі нічого. Не буде ніякого розвитку економіки та й піднесення
Держави, поки ми не об’єднаємося, та не усвідомимо свою роль у світі
взагалі і насамперед в Україні. В першу чергу це мають усвідомити
націоналістичні організації, що це – завдання номер один. Це змусить їх
об’єднатися, і тоді вони поведуть за собою маси, і люди їм повірять, бо
побачать щирість, бо багато говорять про те, що націоналісти бажають
про об’єднання Нації, а самі не можуть об’єднатися. Тому треба єднатися
бо разом ми сила!

Слава Україні!