Московські міфи, або Чи могла б «країна переможців» сама перемог

Московські міфи, або Чи могла б «країна переможців» сама перемогти Гітлера?

У грудні 2010 року під час спілкування у прямому ефірі російського прем’єра Володимира Путіна з громадянами країни один із слухачів непокоївся втратою колишньої єдності Росії з Україною. Він зауважив, що без такої єдності Росія, на його думку, не мала б шансів на перемогу в найстрашнішій війні ХХ століття. На це голова російського уряду відповів неокомуністичною дефініцією великодержавного шовіністичного зразка, яку в засобах масової інформації відразу ж охрестили «справжнім ідеологічним переворотом», приуроченим до 70-річчя нападу нацистської Німеччини на СРСР. Свій погляд на це питання Путін висловив у такий спосіб: «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому, що ми — країна переможців... Статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР — більше 70 відсотків. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все у документах».

Ця приголомшлива «новина» подивувала багатьох людей (і не тільки на пострадянському просторі), особливо тих, хто володіє цифрами й фактами реальних подій. Подивувала своєю некомпетентністю і зарозумілістю, відвертим ігноруванням справжньої історії війни, російським шовіністично-імперським зневажанням пам’яті мільйонів і мільйонів солдатів різних національностей, «неросіян», які загинули у ній, пам’яті мільйонних жертв сталінізму і нацизму. Зрештою, подивувала зневажанням пам’яті тих численних громадян країн Заходу — насамперед американських, англійських, канадських моряків, які, ризикуючи своїм життям, транспортували військову техніку, зброю, стратегічні матеріали, продовольство, надаючи величезну реальну допомогу радянській стороні у найскрутніший для неї час боротьби проти агресора; десятки тисяч з них поглинули води Атлантики та північних морів під час морських боїв з нацистськими підводними човнами та авіацією. За твердженням Путіна, у його спробі привласнити перемогу над нацизмом, виявляється, всі зусилля народів, мільйонні людські жертви, кров і страждання «не росіян» були Росії й не потрібні — вона начебто й сама була спроможна впоратись. Ця примітивна фальш не вкладається в людей у голові: як політик високого рангу міг собі дозволити таке вільне трактування очевидних фактів, які всім відомі?..

Хоча дивуватися тут не доводиться, бо останнім часом подібні заяви звучать у Росії, в тому числі з уст офіційних осіб та в історико-публіцистичних опусах різномасних авторів, надто часто; власне, вони перетворилися на цілком визначену імперсько-шовіністичну стратегію сучасної Москви. Для цього навіть створено так звану «президентську комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Під виглядом боротьби за «історичну правду» та проти «фальсифікаторів історії» людям, які не знають справжньої історії, нав’язуються такі міфологеми, з якими годі рівнятися жодному «фальсифікаторові».

Нещодавно в Москві вийшла друком книга депутата Державної думи В. Мединського під назвою «Война. Мифы СССР. 1939—1945». Ця книжка викликає певний інтерес насамперед тим, що її автор якраз і є членом названої президентської комісії, тобто — офіційною особою. Не варто зупинятися на новостворених ним міфах на зразок «контрударов Красной Армии уже на второй день войны» і «понесении немцами больших потерь». Особливої уваги заслуговує один із висновків цього «борця» проти фальсифікації історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, зроблений цілком у дусі путінського твердження про «країну переможців»: «Вместо унылого великорусского мазохизма: дороги… дураки… Сталин-идиот… чудовищные потери… бессмысленная победа… Вместо этого жалкого скуления да придет осознание главного: мы — вершители истории. Как мы сломали хребет объединенной континентальной Европе Наполеона, так же — и объединенной Европе Гитлера. Американцы вообще ни разу не скрестили оружие с нацистами до 1944 года — они возились с Японией. И не британцы решили исход войны где-то в пустынях Африки. Только после Сталинграда самим немцам стало предельно ясно: «поход на Восток» обречен. И это сделали мы!!! Вот главный урок: МЫ ВЫИГРАЛИ ВОЙНУ. Остальные нам только помогали». Тут, природно, є предмет для дискусії. Але спочатку зупинимося на питанні про російські «індустріальні ресурси» та «70% втрат». Спеціалісти відразу ж відреагували на заяву Путіна розкриттям цієї фальші, наведенням справжніх цифр і фактів. Наприклад, ще у 1946 році спеціальною комісією було підраховано, що загальні втрати України під час Другої світової війни становили 42% від загальносоюзного рівня. Тобто — майже половину! «Якщо Росії, — зазначає відомий український фахівець Станіслав Кульчицький, — за словами Путіна, належить 70% втрат, то в сумі виходить 112%. Це вже нонсенс. А ще ж, крім Росії та України, у складі СРСР перебували й інші республіки, які зазнали втрат, викликаних війною. Тобто цифра Путіна надто далека від реальної, вона просто не відповідає дійсності».

ЯКА доля насправді чекала б на цю «переможницю» без допомоги України та інших республік, а також без допомоги народів Європи й Америки, можна судити з наступних факторів та обставин, що дали можливість Сталіну та його політичному й військовому оточенню вийти з катастрофічного становища, в якому опинився сталінський режим на початковій стадії війни.

По-перше, попри наступальні успіхи німецьких армій у 1941 році і, здавалось попервах, блискучу й успішну реалізацію «плану Барбаросси», короткочасної кампанії й блискавичної перемоги протягом планованих «шести тижнів» не сталося. Уже впродовж перших двох місяців кровопролитних боїв на українському театрі війни армії вермахту втратили понад 400000 своїх солдатів та офіцерів, а героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя та інших міст України завдали надто сильного удару нацистській стратегії швидкого завоювання європейської частини СРСР. Саме українські кровопролитні операції зупинили наступальний прорив гітлерівських військ на Москву влітку 1941-го і фактично врятували її від блискавичного захоплення та повного зруйнування, яке було в планах Гітлера. Бо, як слушно відзначають оглядачі, якби не ці обставини, агресор підійшов би до столиці Росії не взимку, а влітку — і її доля, звичайно, була б вирішена на його користь, а влада «країни переможців», яка, на думку В. Путіна, начебто могла перемогти німців і без участі України, змушена була б перевозити з Москви саркофаг з тілом Леніна, а також урядові установи та зарубіжні посольства не на лівий берег Волги у Куйбишев, а за Урал. Що надалі б чекало на «Росію-переможницю», не важко спрогнозувати. Західні спостерігачі вже передбачали тоді завершення розгрому комуністичної імперії за кілька тижнів. Реально намічалася остання з цілої низки крупних поразок російської армії, починаючи з ганебного програшу в Кримській війні 1854—1855 років, потім поразка 1905-го у війні з Японією, за нею — крах 1917-го в Першій світовій війні. До цього ряду можна додати хіба що 105 днів Зимової війни 1939 — 1940 років з Фінляндією, коли Червона армія, за визначенням деяких дослідників, фактично зазнала напівпоразки від нечисленного війська фінського маршала Маннергейма. По-друге, цей рятівний час для Москви і всієї Росії був використаний для того, щоб демонтувати і вивезти до кінця 1941-го і на початку 1942 років з України на схід, у глибокий тил Росії, Казахстану та Середньої Азії, численне обладнання понад 500 промислових підприємств — разом з багатотисячними колективами кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Евакуйовані українські заводи і високопрофесійні кадри якраз і склали основну частину індустріального та інтелектуального потенціалу Уралу й Сибіру. Вже до кінця 1941 року евакуйовані з України підприємства відновили свою роботу на новому місці, іноді під відкритим небом, й почали давати військову продукцію для фронту — танки, літаки, гармати, стрілецьку зброю, причому в таких масштабах, що скоро перевершили промислові потужності гітлерівської Німеччини. Про значення українського чинника в подальшій долі боротьби з нацизмом свідчить величезний внесок у перемогу над ворогом українських наукових колективів, евакуйованих у російський тил, особливо в розвитку воєнно-промислового комплексу, а також у галузі медицини, завдяки діяльності яких було врятоване життя й здоров’я сотням тисяч бійців радянських збройних сил. Чого варте лише впровадження українськими спеціалістами автоматичного зварювання корпусів танків Т-34 (кращих танків Другої світової війни), розроблене українським академіком Євгеном Патоном. Метод українського вченого дозволив знизити трудомісткість при виготовленні бойових машин у вісім разів і використовувати не тільки прибулих з України високопрофесійних працівників, але й малокваліфіковану місцеву робочу силу. Таким чином в умовах воєнного часу сталінському режиму було надано можливість ліквідувати недоліки і прорахунки, які характеризували цю галузь у передвоєнні роки. Крім того, з України на схід було вивезено величезну кількість хліба і худоби, стратегічних матеріалів і сировини, сільськогосподарської техніки і машин. Цей час був використаний також для того, щоб відмобілізувати російський тил, сформувати десятки нових, так званих сибірських, дивізій, оснастити їх новою зброєю, виготовленою українськими спеціалістами і робітниками на передислокованих з України заводах, і використати для оборони Москви, Ленінграда та Сталінграда. По-третє, неоціненну допомогу Москві й «країні переможців» загалом у боротьбі з енергійним наступом фашистської Німеччини надали інші національні республіки колишнього СРСР, населення яких було залучене до бойових дій на фронтах війни у найширших масштабах. Згідно з рішенням Державного комітету оборони СРСР від 13 листопада 1941 року, розпочалося формування у складі Червоної армії національних частин і з’єднань. На основі цього рішення було створено 56 національних дивізій. Їхнє формування відбувалося за рахунок внутрішніх ресурсів союзних та автономних республік. У бойових діях брали участь також сформовані ще до початку війни 63-я грузинська, 68-а і 83-я туркестанські, 76-а вірменська та 77-а азербайджанська гірськострілецькі дивізії. За законом, ухваленим Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 року, кожна союзна республіка була зобов’язана мати свої республіканські військові формування. У зв’язку з цим у радянських збройних силах значно збільшилася частка бійців неросійських національностей. Так, уже в травні 1942-го у складі діючих фронтів їх нараховувалося 5 мільйонів 500 тисяч, у тому числі 1 мільйон 200 тисяч грузинів, азербайджанців, вірмен, узбеків, казахів і киргизів. Про величезний внесок у перемогу над ворогом радянських «неросіян», про їхній масовий героїзм і самопожертву свідчить, зокрема, той факт, що серед Героїв Радянського Союзу — понад 3,5 тисячі представників національних республік — українців, білорусів, грузинів, казахів, вірмен, узбеків, литовців, таджиків, естонців та багатьох інших націй й етнічних груп.

ПО-ЧЕТВЕРТЕ, незважаючи на нав’язливий міф, створений російською комуністичною пропагандою під час «холодної війни», про те, що нібито перемога над нацистською Німеччиною могла бути досягнута і без допомоги союзників по антигітлерівській коаліції, а цей міф, як переконуємося із заяв В. Путіна, В. Мединського та їм подібних «борців» з фальсифікацією історії війни, набуває нового ренесансу, насправді абсолютно не відповідає реаліям. Вони, ці реалії, переконливо свідчать про протилежне. Адже був час, і досить тривалий у рамках енергійного наступу ворога, коли Червона армія залишилася практично без танків, без літаків, без автотранспорту і майже без сировини для їх виготовлення — переважна більшість техніки або була знищена чи захоплена німцями, або вийшла з ладу і покинута як металолом під час відступу.

Ситуація склалася настільки тривожна, що Сталін змушений був у посланні британському прем’єр-міністрові Уїнстону Черчіллю просити надіслати терміново, протягом кількох тижнів, 30000 тонн алюмінію і постачати щомісяця хоча б 400 літаків та 500 танків. «Без цих двох видів допомоги, — застерігав він, — Радянський Союз або зазнає поразки, або буде такий ослаблений, що надовго втратить будь-яку здатність допомагати союзникам своїми реальними діями». Тобто йшлося про те, що Червона армія скоро могла взагалі втратити здатність продовжувати війну. Це катастрофічне становище врятували західні країни та їхня своєчасна допомога — переважно американська, англійська і канадська. Саме — своєчасна! Як цілком справедливо відзначив Черчілль, телеграфуючи Сталіну про перший конвой до Архангельська з танками, літаками, гарматами та амуніцією, латинським прислів’ям — «Bis dat qui cito dat» («Хто дає вчасно, дає вдвічі більше»). Союзники, зрозуміло, рятували не Сталіна і не сталінську Росію. Вони рятували всю західну цивілізацію від божевільних планів Гітлера, від коричневої чуми німецького фашизму. Попри всі політичні та ідеологічні відмінності, виживання Радянського Союзу в цих умовах ставало надзвичайно важливим і для Вашингтона, і для Лондона, і для інших столиць Заходу. Не випадково президент США Рузвельт зауважив міністрові оборони, що допомога Сталіну, відправка зброї до СРСР такою ж мірою «важливі для оборони і безпеки Америки». А Черчілль, незважаючи на те, що вже наступного дня після підписання спільної з Москвою угоди, охарактеризував комуністів і сталінський режим як варварський, а радянську військову делегацію в Лондоні, яка поводилася зверхньо й грубо, назвав «купою свинопасів», все ж заявив, що якби Гітлер напав на пекло, він знайшов би в собі силу «сказати прихильні слова на адресу диявола в Палаті громад». І американський президент, і британський прем’єр добре розуміли, що в умовах, які склались в ході Другої світової війни, ідеологічні відмінності зі сталінською Росією не могли заступити шлях до майбутньої перемоги. Керівники альянсу надто тісно були пов’язані жорстокими обставинами, вони не могли допустити у цій війні поразки жодної сторони, окрім нацистської Німеччини. Британський історик Джонатан Фенбі, автор книги «Альянс: Розповідь про те, як Рузвельт, Сталін і Черчілль виграли одну війну і розпочали іншу», має сенс, коли пише: «Якби Британія впала, Америка б утратила першу лінію своєї оборони і плацдарм для наступу на Францію. Якби СРСР був переможений або змушений укласти другий пакт із Гітлером, США і Британія ніколи б не виграли війну в Європі. Якби США відвернули головний фокус своєї уваги від Європи на Далекий Схід, наступ у Франції був би неможливий і Гітлер міг би зосередитися на війні з Росією, тоді як радянські й британські воєнні зусилля були б підточені зменшенням трансатлантичних постачань». Виходячи з такої перспективи, союзники терміново поставили в СРСР величезну кількість військової техніки, зброї, амуніції — танки, літаки, зенітну артилерію, кулемети, бойові кораблі, знамениті «студебекери» і «вілліси», які складали кращу третину автопарку Червоної армії впродовж усієї війни. Причому це робилося, незважаючи на те, що кожен танк чи літак, посланий на російсько-німецький фронт, означав на одну бойову машину менше для американської і британської армій. США, попри пізніші заперечення Москви, забезпечили для промисловості Уралу приблизно половину свого алюмінію для виробництва літаків і танкових двигунів, основну частину легуючих домішок, без яких не можливо виготовити якісну броню, майже весь високооктановий бензин, засоби зв’язку тощо. А ще були знаменита американська тушонка та багато іншого продовольства, що майже повністю забезпечували солдатський раціон радянських фронтовиків, рятуючи їх від недоїдання чи й від голоду.

ВІДПОВІДАЮЧИ тим, хто на зразок В. Путіна чи В. Мединського, фальсифікуючи події Другої світової війни або не маючи про них справжніх знань, наївно вважав, що СРСР був здатний самостійно виграти війну з Німеччиною, маршал Георгій Жуков прямо стверджував, що без такої допомоги Радянський Союз не мав жодних шансів взагалі продовжувати війну і вона могла закінчитися до кінця 1941 року його розгромом. Не випадково Сталін уже в перші місяці війни робив неодноразові спроби домовитися з Гітлером про укладення сепаратного миру на умовах уступки нацистам захопленої ними території України. А заодно, певна річ, відійшли б Білорусія, Молдавія, республіки Прибалтики, частина території Росії, котрі на той час уже опинилися в тилу ворога. Саме ось на такий «исход войны» тоді, за деякими документальними свідченнями, налаштовувався Сталін.

Згодом в одній із бесід за часів «холодної війни» відставний маршал, який не знав, що його розмови з друзями у нього на дачі записує прихована апаратура КДБ, відверто за чаркою якось заявив: «Сейчас говорят, что союзники никогда нам не помагали… Но ведь нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну… Получили 350 тысяч автомашин, да каких машин!.. У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько они нам гнали листовой стали! Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью? А сейчас представляют дело так, что у нас все это было свое в изобилии». Такий сумний вигляд, виявляється, мали тоді «країна переможців» і «вершителі історії». На думку знаменитого полководця, без допомоги американців Червона армія фактично вже на початковій стадії війни просто не здатна була її продовжувати. Інакше кажучи, вона програла б її під шаленим наступом танкових і моторизованих дивізій вермахту і змушена була б припинити будь-який опір. Та й справді, чи могла б, скажімо, довго протриматися Червона армія без ленд-лізу, коли йшлося про ось такі його масштаби. За мінімальними оцінками, поставки за ленд-лізом, з урахуванням всього періоду війни, у радянських (не лише російських, за Путіним) «індустріальних ресурсах» склали: 66,1% вантажних і легкових автомашин (знаменитих «студебекерів» та віллісів), 16% бронетанкової техніки, 15,3% літаків, 32,4% бойових кораблів, 18,4% зенітної артилерії, понад 80% радіолокаторів, 20,6% тракторів, 23,1% металорізальних верстатів, 42,1% паровозів, 80% медикаментів і медичного обладнання, понад 50% паливно-мастильних матеріалів, у тому числі майже весь авіабензин. Безумовно, вагомий «внесок» у рішучий перелом ходу війни, в зміни на користь Червоної армії внесли самі гітлерівці. Внесли своєю, за словами Сталіна, «глупою політикою» — винятково жорстоким, антигуманним ставленням і зневагою, яку вони проявляли щодо радянських військовополонених та населення окупованих територій. Відомості про антилюдський окупаційний фашистський режим, масові розстріли мирного населення й тотальне пограбування національних багатств, особливо на території України, внесли докорінні зміни у свідомість бійців радянської армії, у становище на фронтах і в глибокому радянському тилу. Докорінним чином змінилося ставлення й українського селянства, і всіх радянських людей до гітлерівської армії як жорстокого й безпощадного ворога, якого треба було неодмінно здолати. Отже, феномен перемоги над нацистською Німеччиною, війська якої спочатку здавалися нездоланними, можна пояснити не московсько-путінською міфологією про «Росію-переможницю», не неокомуністичними дефініціями про «непорушну ленінсько-сталінську дружбу народів СРСР», котрі нібито самовіддано захищали тоталітарний режим Сталіна з його колгоспами, гулагами, голодоморами, масовими репресіями, а насамперед вищенаведеними обставинами. Саме ці обставини, що сприяли зламу у свідомості радянських людей, передусім у мільйонів бійців новосформованих дивізій Червоної армії, а також величезна допомога антигітлерівської коаліції дали можливість зібратися з силами і ціною незмірно величезних людських жертв не тільки зупинити гітлерівську воєнну машину, але й переламати її могутній хребет, перейти в рішучий наступ, аж до повного розгрому, і в результаті вийти переможцем. Семен ЦВІЛЮК, доктор історичних наук, професор Одеського державного університету внутрішніх справ.

http://www.chornomorka.com/node/3736

Коментарі

Гість: burtka

111.04.11, 12:00

А чего бандеровцы так озаботились словами Путина? Они все равно не признают День Победы. Им нужно курить в сторонке, а не обсуждать слова Путина.

Nick Realart

212.04.11, 09:47Відповідь на 1 від Гість: burtka

А чего бандеровцы так озаботились словами Путина? Они все равно не признают День Победы. Им нужно курить в сторонке, а не обсуждать слова Путина.А причем тут бандеровцы - не бандеровцы? Украинцы уже что, не имеют права на обсуждение бредоизлияния слуг народа? Курить в сторонке нужно тем, кто ни черта в этом не понимает. В статье четко отражено мнение многих тысяч (ТЫСЯЧ!!!!) людей украинского (думаю, и не только!) народа. А вам, товарищ с Полтавы, должно быть стыдно

312.04.11, 10:31Відповідь на 2 від Nick Realart

анонім

412.04.11, 10:32

512.04.11, 10:41Відповідь на 3 від Гість: burtka

Несколько тысяч бандеровцев должны определиться с "советской оккупацией", прежде чем рассуждать о Победе и навязывать свое мнение ВСЕЙ Украине.Да что ж так туго все... Какие еще бандеровцы? Мы ими никогда не были и не будем, мы - простые люди, которым омерзительно слушать, что наши украинские деды, по словам ВВП, могли спокойно выспаться на сеновале вдали от боевых действий и это не повлияло бы на исход событий... Речь об этом.

612.04.11, 10:47Відповідь на 5 від Nick Realart

Perovdupu

712.04.11, 10:52Відповідь на 2 від Nick Realart

812.04.11, 10:54Відповідь на 6 від Гість: burtka

Побєди кого над ким??? Це в вашій міфологіїї хтось когось переміг. Україна як була загарбана, так і залишилась. Змінився тільки окупант.

912.04.11, 10:58Відповідь на 8 від Perovdupu

Побєди кого над ким??? Це в вашій міфологіїї хтось когось переміг. Україна як була загарбана, так і залишилась. Змінився тільки окупант.От того, что тебе обидно было видеть наш флаг над вашим рейхстагом, Победа не стала мифической, тебе нужно привыкнуть быть побитым.

1012.04.11, 11:27Відповідь на 9 від Гість: burtka

Ми любимо тебе, Україно!

Московські міфи, або Чи могла б «країна переможців» сама перемог

Останні статті

Коментарі