Зі спогадів Ліфенка (2 частина)

 Фронт уже був далеко десь під Дніпропетровськом. А іноді над селом з’являлись наші літаки. Однієї сонячної днини зі сторони міста два німецькі винищувачі гнались за нашим. Той відстрілювався і полетів по напряму Мишеловки. Бабське радіо – зв’язок, який працював у той складний час відмінно. Ще колону наших полонених, яку вели під охороною німців зі сторони рудника Леніна в наше село, не було видно, а бабський зв’язок вже працював. Від двору до двору передавалась сумна звістка про її наближення. Біля колодязів виросли черги. Люди набирали у відра воду і ставили біля своїх воріт. Через деякий час полонених повели через село. Виснажені, виморені, голодні. Багато з них забинтовані, в колоні по 6 8 чоловік, наближались до нашого двору. Німці не дозволяли полоненим виходити з колони, але дозволяли селянам іти поруч і напувати бійців. Колона десь тисячі зо три полонених зупинилась в селі. Колгоспники зарізали декілька корів, в тому числі і поранених, приготували галушки. Мама була кухаркою разом із іншими жінками. Насипали їм їжу в казанки, миски, в консервні баночки, в пілотки, в поли сорочок. Ті, що були дуже голодні і не стримані, вибивали з ополоника і хватали те, що падало на землю. Годували їх один раз на добу. Після вечері мама побачила, як один з бійців сидів і плакав. Підійшла. І, в розмові з ним з’ясувала, що в нього нема в що брати їжу і що він уже три доби не їв. На другий день мама принесла йому з дому миску і нагодувала. Декілька днів колона перебувала в селі.
Німці відібрали з неї комуністів, командирів, а також євреїв. Між лікарями був один єврей. Йому односельці говорили, щоб сховався. Але він категорично відмовився. Поранених, як лікар він не має права залишати. А що його німці розстріляють, значить така його доля. Відібрану групу полонених вивели за цвинтар і розстріляли, а решту повели далі з села. Через деякий час в село привели 51 чоловік євреїв. Їх групами виводили за старий цвинтар. Там вони копали собі могили, роздягались, ставали біля ям і їх розстрілювали. Потім приводили другу групу. Ті заривали покійників і викопували собі могили. За декілька днів з ними теж було покінчено. В районі Кібцівської балки сів на вимушену посадку німецький літак. Ми, декілька хлопців ходили дивитись на нього. Він сів на кукурудзяному полі, біля нього стояв вартовий. Нас, пацанів, підпускав до літака метрів на 20. Незабаром його розібрали і відвезли на ремонт. В степу валялось багато різнокольорових німецьких листівок. В них писалось про непереможність та доблесть армії Фюрера, про даремний опір червоноармійців, щоб бійці кидали фронт і здавались в полон. Деякі з них були з картинками, або з карикатурами. Село з селянами та землею стали власністю німця Картера, який жив на руднику Леніна, а в село приїздив на «ресорі» (фаетон) разом зі своєю улюбленою вівчаркою. На зборах колгоспу оголосили, що головою в колгоспі у вас буде присланий на прізвисько Сабодаш. На цих же зборах новоспечений голова вихваляв новий порядок і гудив радянську владу. «Більшовики з нас пили кров ложками, а ми з них будемо пити кухлями» - говорив він. «Ще побачимо по чиїй спині прийде німецька нагайка!». Через деякий час приїхав в село Картер і почав шукати голову. Йому показали де той знаходиться. А голова в той час був на підпитку. Картер почав з ним їхати, та почувши запах спиртного, зупинив коней, дав наказ собаці. Та стягнула Сабодаша з фаетону і як раз цей вірний новій владі першим одержав нагайку від німця. Довго ще в селі колгоспники між собою сміялися з нього. На цих же зборах було назначено старосту села. В поліції служили більше з інших сіл. Але декілька чоловік були з нашого села. Так Тимофій Палій п’ятнадцятилітнім хлопцем при розкуркулюванні разом з батьками, які в дорозі померли, був вивезений на Соловки. Місцеві мешканці допомогли йому втекти. Виріс, женися і жив в селі. В поліцію пішов, бо треба комусь дивитись за порядком, при чому ще дають пайок. На радянську владу зла не держав, а село і односельців цінував. І якщо хто загодя знав про облаву і зберіг свою дитину від рабства, то в цьому заслуга Палія. Він через нашу сім’ю та інших раніше сповіщав про облаву. Після війни ця сім’я жила в Англії, там і померли. Першою жінка, потім він.
Другий розкуркулений хотів забрати свою хату. Німці подивились на хату, вигнали мешканців, а з хати зробили сепараторну МТФ. Не отримавши хати дід зрозумів, що більше нема на кого надіятись і пішов з села.
Військових частин в селі не було. Інколи зупинялись на декілька днів. Самий старший в селі з німців був австрієць за національністю. Він вечорами з військовим поясом ходив по селу і, якщо збирались п’ять і більше чоловік, розганяв по домівках. Колгоспники ходили на польові роботи. Якщо їде Картер, то не стій і не сиди, щоб не одержати нагайки. Зігнись і ворушись, наче щось робиш.
Прийшла пора збирати врожай. Тягова сила була – коні та воли. Косили жатками, молотили на току, а в коморах теребили кукурудзу. Хоч на дворі було тепло, на роботу ходили в куфайках. Часто бігали з роботи подивитись на дитину, або живіт болить – «Побіжу у відхоже місце». За кожною ходою – відро кукурудзи, пшениці чи соняшника. Крали не тільки вдень, не дрімали й вночі. Так що врожай ділили порівну з новою владою. Якщо при радянській владі державі треба було з кабана здавати тільки шкуру, то нова влада брала пів кабана для доблесної армії. І тому селяни почали потихеньку різати свиней вночі. Діти щоб не вештались по селу. В колгоспі варили густі галушки і ми брали каструльки, з дерези ламали палички і гуртом йшли до табору за обідом. Додому ми приносили тільки юшку. Решту дорогою з’їдали.
Настала осінь. Був погожий сонячний день. Гуляючи біля ставка, я побачив, як зі сторони міста в село їхало декілька вкритих брезентом автомашин. Частина з них поїхала в глиб села, а решта зупинилась біля шкільної цегляної огорожі. З одного автомобіля зіскочили озброєні німці, а з другого наші військовополонені. Отримавши шансів інструмент, полонені за вказівкою німців, вище панського колодязя, почали копати ями. Викопавши з десяток ям, полонені зі слідкуючої машини почали розвантажувати труни і опускати в ями. Біля цієї процесії зібралось багатенько дітей та дорослих. Перед наступним опусканням труни, одна жіночка з цікавістю підійшла до вартового і запитала: «Хто цей солдат – покійник?». Вартовий промовив: «Nicht verstehen?». «Бідний Ніхшверштей загинув» - мовила вона. Жінка покійника не вважала за ворога. Підійшовши ще ближче, запитала: «А жінка і діти в нього є?». «Weg! Zurug! Frau!» - кричить німець. «Бідна Векла залишилась з діточками» - мовила жінка і відійшла. Їй усе стало зрозумілим. Інших покійників поховали біля церкви. На могилах поставили хрести. На хрестах повісили каски і таблички закріпили, які свідчили хто в даній могилі лежить.
Знайшлись і такі односельці, які були невдоволені радянською владою і головою колгоспу дядьком Омельком. Вони почали писати скарги на його братів і сестер. Так у дяді Мини на городі шукали зброю. Тьотю Полю не чіпали, бо її сім’я живе у селі недавно. Дядя Терешко декілька років був чабаном. Його теж не чіпали. Зате мого батька не тільки викликали до поліцейського відділку. Його заарештували. Відправили в місто Кривий Ріг в жандармерію. Ось що він потім розповів.
- Тримали нас у великому приміщенні. Було діже тісно. В приміщенні тримали людей різної національності. Одягнуті по літньому, хоч на дворі зима. Тут тобі жінки і мужики, діти і старі. По декілька разів на день відкривали двері і чотири німці відпускали з пасків злючих собак на людей. Собаки з м’ясом виривали тіло, з ран текла кров. Плач, зойки, крики і розпачем людей наповнялось приміщення. Мене спасло пальто, яке було довге і товсте від вати. Викликали на допит то до одного, то до до іншого слідчого. Одного разу викликали мене до слідчого, який сидів один, без перекладача. Після допиту він мені порадив стати фолькдойчем. Тільки щоб я знайшов свідка. Дав мені ім’я, прізвище і де жили батьки, звідкіля родом. Свідком стала кума Ганна.
 Більше батька не чіпали, бо він став наполовину німцем. Довідка німецька зберегла сім’ю від відправки в Німеччину, та інших неприємностей. І ті, що писали доноси зрозуміли, що їхній писанині прийшов кінець.
Перша воєнна зима була дуже сурова. Заметіль йшла одна за другою. Ми, діти, брали санчата і з замету на рівні димаря катались. Мене, як малого, садовили на санчата спереду, а на трампліні я часто зникав під санчатами і ревів. Весна прийшла повноводна і греблю нашого ставка прорвало. Люди з усього села на березі ловили в траві рибу і відрами носили додому. Вже перестали агітувати, щоб добровільно їхали в Німеччину, а просто робили облави і силоміць вивозили. Попавши в рабство, деякі присилали листа. Селяни за умовними ознаками дізнавались, яким райським життям живеться їм в неволі. Після спаду талої води все дужче припікає сонечко. Земля підсохла і односельці з весни до пізньої осені працюють у полі. Орють, сіють, прополюють та збирають врожай. Які прекрасні були баштани!.. Кавуни кримчаки: тонкошкірі, темношкірі і туманні, дині колгоспниці. З ранку до пізнього вечора в селі тільки старі, хворі та діти. В городах (щоб були в господарстві нитки) почали сіяти коноплю. Працювали не тільки для німців, але і самим треба взимку щось їсти. Діти ходили до школи в початкові класи. Хоч програма була обмежена. Сусід Григорій Палій був листоношею. Інколи приходив до нас і приносив криворізьку газету «Дзін». З неї, хоч і не часто, але можна було дізнатися де фронт. Якось ми в хаті дивились газету, зайшли два німці і почали дивитись на карикатуру, яка була на малюнку. На ньому було намальовано, як німецькі підводні човни топлять американські, англійські та радянські кораблі. Німці дивились на малюнок і довго реготали. Там ще був такий віршик:
Тетя Мотя, что ви врьотє,
Что ви відєлі в колодце?
Три совєтскіх міноносца.
Були в цій газеті і куплети про Сталіна:
Джугашвілі у Кремлі все бува всміхається.
А тепер під гуркіт бомб тіка, спотикається.
Батько Сталін, дай нам мила.
Бо вже воші мають крила.
А як нас об’їдять,
То й на тебе полетять.
Але правдива інформація приходила з інших джерел. Люди вже знали про поразку німців під Москвою. Знали, які йдуть запеклі бої на кожному фронті. За облогу Ленінграду. Ці повідомлення передавались від одного до другого, як саме дорожче.
На війні, як на війні. Завжди в ціні та в пошані боєць бувалий, обстріляний. А боєць без бойового хрещення, ще не боєць. Пацан воєнного часу в глибокому тилу – не пацан, не отримавши бойового хрещення. Ось як це було зі мною.
Одного літнього дня в селі на два – три дні, на відпочинок зупинилась військова частина. Це були піхотинці, які їхали на автомобілях – тягачах з гусеничним ходом. Молоді хлопці 22 – 25 років витягли з кабіни футбольний м’яч і почалася гра на двоє воріт. Футбольним полем була вулиця, а ворітьми було каміння, принесене з огорожі селян. Вперше вжитті я побачив гру в футбол. Були удари і по вікнах. Шибки б’ються, а солдати регочуть. З одним з цих солдатів я познайомився і запам’ятав його на все життя. Це був юнак середнього зросту, симпатичний, білобрисий тип. Дома не було нікого. Німець зайшов до хати, сів за стіл, розкрив ножем банку консерви, намазав хліб і сидить їсть. Хатні двері були відкриті і з вулиці другий німець покликав його. Не доївши, солдат вийшов і вони удвох десь пішли. Я вирішив, як його вже нема, то ніж з наборною ручкою буде мені. Взяв і ні городі під абрикосою зарив в землю. Ось німець повертається, а ножа немає. Я сиджу, наче нікуди й не виходив. Німець запитує мене: «Kinder, meser?». Дивлюсь на нього і роблю вигляд, що не розумію. Німець підходить до мене, круте за вухо і знову питає. Моє вухо болить від болю і я бачу, що треба віддати. Пішов, відкопав ніж, витер об сорочку, приніс і віддав. Німець взяв мене за виворот, підняв і щось говорив. Потім поставив на ноги і дав мені носаря. Від нього до дверей метрів зо два я пролетів дуже швидко. Підвівся і пішов в садок плачучи від образи та болю. Після жнив нам вдалося перекрити соломою хату. Новому даху судилося простояти тільки рік. Ще з зими сорок другого в селі почали з’являтися наші військовополонені. Це ті, яких звільняли криворізькі підпільники, або ті, кому випала доля втекти. Вони жили по хатах односельців і працювали в колгоспі. Через вулицю в сусідки Ганни жив росіянин по імені Гриша. Весною на наряді йому сказали, щоб він взяв пару волів і плуг і поїхав у поле орати. Приходять в обідню пору до нього, а він сидить на плугу а воли пасуться. Питають у нього чому не орав? Відповідь була така: «Что я дурак, на всю степь орать?». Він розумів мову, але не хотів працювати на німців. Довго ще з нього глузували в селі.