Зі спогадів Ліфенка "Дитинство обпалене війною"

Кінець дев’ятнадцятого століття. Криворізьку землю охопила рудна лихоманка. Як гриби після дощу відкриваються рудники. Число їх досягає 79 копалень. В районі балки Роковатої пани Курдубанов та Крутько – старший відкривають Божедарівський рудник. А поряд з ним рудник пана Краматорського. Після їх занепаду, з’єднавши два рудника, Брянське товариство очолює новий вдосконалений по тому часу, рудник Олександрівський. Іноді його називали Брянським. Тут більше п’ятнадцяти років працював на похильному стовбурі: качав руду вагонетками, завозив і вивозив людей з кар’єру, пізніше – машиністом компресорної станції, мій дід Тимофій Сільвестрович Зінченко. Після революції та громадянської війни вже при радянській владі рудник одержав назву Червоногвардієць. Тут після тридцятого року більше п’яти років жила моя родина. Мій батько Федір Демидович Ліфенко працював машиністом підйомної машини. Ми жили в першому будинку робітничого селища Краматорівка. Мама була домогосподаркою і виховувала трьох дітей. В лютому місяці в четвер 11 числа о сьомій годині вечора 1936 року в сім’ї родилась четверта дитина. Це був я, Микола Федорович Ліфенко. Через три роки родина переїхала на нове місце проживання в село Недайвода. Наша садиба була поряд з садибою Козацьких, що жили на розі Куминої вулиці. З раннього дитинства, з 4х років, а окремі випадки з 3х років я пам’ятаю до сих пір. Рибалку з братом з греблі на ставку. Першотравневе свято біля школи. Вперше після дощу я побачив велосипед, який мав зелені гумові шини. Його купив якийсь чоловік. На колгоспному дворі спостерігав за грузовим автомобілем з дерев’яною кабіною. Особливо мені сподобався шофер в кожаних штанях і куртці, а також кожані краш. На кашкеті в нього були захисні окуляри. Запам’ятав, як батько, відремонтувавши патефон, грав пластинки. Я не тільки слухав музику і голоси а заглядав в нішу, шукаючи тих артистів, що грають і співають. Запам’ятались: «Дівка в сінях»стояла», «Вдоль деревни» та «Гей, ну-мо хлопці». Поїздки на бричці та бетці в села вияснив, як став дорослим. Осінь 1939 рік, подорож в гості в село Лозуватка. В цім же році я вперше в житті побачиа кіно. Біля якоїсь хати поставили двигун, апаратуру, натягли на стіну білу простинь. Людей було багато, сиділи і стояли. Запам’ятав героя фільму медведя Потап Потаповича. І тільки через 14 років побачив цю стрічку вдруге, я зрозумів, що його назва «Високая награда». Панський будинок Романова А. служив в селі за школу. В ній навчались мій брат і дві сестри. За школою, напроти Нелупенків стоїть колодязь. Поряд з ним спуск до ставка, де в воді лежали каміння, на яких жінки прали білизну. Пам’ятаю, як одного разу я був одягнутий в новесенький матроський костюмчик та безкозирку. Добре забруднившись, щоб дома не журили. Я вирішив його випрати. Намочив одежу і так як у мене не було праника, я скільки сили гамселив великим каменем. Прийшовши додому, а на мені замість костюмчика висіло якесь лахміття. І коли мене запитали, що зі мною сталось? Я відповів, що на мене напали свині і порвали одежину. Ото було сміху! За своє життя ні разу не пам’ятаю, щоб за найбільшу провину мама нас била. А нас в неї було п’ятеро. В її руках ми не бачили ні пояса, ні лозини. Одне тільки лагідне слово. Маму ми діти боялись і слухали краще ніж батька. Самий цікавий випадок стався літом сорокового. Пам’ятаю і бачу, як зараз в дворі біля хати маленький чавунок, в який наливали воду собаці . стою я, а поряд, біля мене мама. Я дивлюсь в сторону церкви. Була сонячна днина. Зі сторони цвинтаря по напряму села Шамово почали насуватись низько над землею білі і швидко змінюючи свою форму хмари. Те що я бачив і говорив мамі – нічого не пам’ятаю. Ось що мама розповідала. Я стою, дивлюсь на хмари і вигукую до мами, що я бачу, як ідуть танки, біжать стріляють із кулемета та гвинтівок бійці. Бомблять літаки, розриви бомб, снарядів. Падають поранені та вбиті бійці. Мама нічого того не бачить, хрестить себе і мене. В цім же році, після землетрусу наша хата завалилась і батьки на другій стороні села купили другу. Вся сім’я переїхала туди. Нова хата була світла і велика 6 на 14 метрів разом з сараєм. На городі на одному і другому боці садки. За хатою провулок, яким можливо виїхати в степ. А з другої сторони дороги, біля урочища Червоне можна добратись на західну сторону села. Між західною та східною сторонами села, між левадами місце і тепер називається берегом. Через два двори від нас живе моя бабуся, яка любила своїх онуків, але їсти не давала, поки не розкажеш «Отче наш». Запам’ятав, як вона нас водила в церкву причащатись. З нею жив її син Мина зі своєю родиною. Дядя був першим трактористом в селі. З другої сторони також через два двори жив другий дядя Омелько Зінченко. Він був головою колгоспу ім.. Кірова. Так що мені стало більше простору, де гуляти.

Одного разу, влітку, дядя Омелько накачав меду з вуликів, а тьотя Домаха , зібравши нас з десяток пацанів, дала миску меду і хлібину.

Щоб красивіше було в хаті мій брат намалював на стінах між вікнами та грубі красиві картинки. В колгоспі були яслі, але дитячого садка не було і ми, хлопчаки та дівчатка гуляли гуртами , неподалік домівок. Батько працював електриком в колгоспі, а мама куховаркою. Одного літнього дня пройшов чоловік по селу і оголосив, щоб усі йшли на збори. По одинці та гуртами, розмовляючи між собою, пішли односельці на збори. Йдучи назад, окремі з них плакали. Тут я вперше від них почув слово «війна». Почалася мобілізація призовників і запасників. З ними пішов на фронт і мій батько. В селі з кожним днем наростала тривога, за якою ховалося все невідоме. Старша молодь ще співали пісні на зразок «Если завтра война», або «Родина велела к Финскому заливу, к Мурманскому порту немцев не пустить!» пізніше про те, що «Вражий ряд по всем дорогам тянется, к городу родному моему». Часто почали збиратися селяни на збори та мітинги. На них обговорювались положення на фронті та про патріотичне ставлення до праці. Як заклик пролунало на всю країну гасло: «Все для фронту, все для перемоги!». В серпні, в садку дядьки Омелька зупинилась «полуторка» з військовими льотчиками. Ось що вони розповіли.

Їхня частина стояла біля міста Львова. Почалася війна. Німці посилено бомбили аеродром. Бійці просились в бій, але командир частини не дозволяв. Щоб німці не виявили їх. Горять літаки, з’явились поранені і вбиті. Тоді один пілот застрелив командира і дав команду на політ. Декілька днів частина захищалась та сили були не рівні. Скоро не стало пального і не було літаків. Тих, хто залишився в живих, направили в Дніпропетровськ на переформування.

В селі була дана команда приготувати худобу і техніку на відправку в тил. Фронт швидко підходив до села. Одного разу мати готувала їжу, та, раптом, над хатами з великим ревом пронісся німецький літак. А за мить він упав в районі села Червоний забійник. Викотивши велосипед, мій брат помчав на розвідку. Потім він розповідав. Офіцер з літака спустився на парашуті і його захопили в полон. Інші члени екіпажу були прикуті ланцюгами до літака і при падінні – загинули. Через деякий час був наказ евакуюватися партійцям та керівникам. Поїхав на бричці і дядя Омелько зі своєю сім’єю. І знову збори, на яких казали, що ворог ще на відстані 150 км. Але до цих слів почався артилерійський обстріл з села Терноватка. Було поранено декілька колгоспних корів. Вечоріло і по сільській вулиці проїхало декілька парних запряжок волів, які тягнули гармати. За ними йшли втомлені бійці – артилеристи. Йдучи біля своїх гармат, вони начебто хотіли виправдатись перед селянами. Говорили, що якби в них ще були снаряди, то вони б ще держали оборону. А то, замість снарядів їм привозили то ящики з цукерками, то з ляльками. На другий день зі сторони Лозуватки в сторону Ганнівки пролетів дирижабль, немов би злетів з кінострічки «Волга, Волга». Почали дозрівати сливи в садку. Перед обідом я вирішив нарвати собі. Виліз на дерево, а внизу, за стовбур дерева прив’язана лежала наша корова. Раптом, напроти колгоспного двору, на кукурудзяному полі піднялась стрілянина і почалися розриватись снаряди. Не встигши опам’ятатись, бачу як підбігає зі сторони поля до садка наш боєць зі станковим кулеметом. Боєць без пілотки, на ньому розірвана і розстебнута гімнастерка. Забігши в садок, він просуває дуло кулемета під шию корови і дає довгу чергу. Корова очі витріщила, лежить. Боєць встає, хапає за ручку кулемета і через наш двір побіг десь далі. Хутко рву сливи в пазуху і біжу до хати. Потім приходять два військових. Один з них в картузі, другий в пілотці і просять, хто сміливий, хай бере бинти або просиню  і йде в поле перев’язувати поранених. Декілька жінок пішли в поле. За ніч, там де лежала корова, з’явились два окопи. Але бійців біля них не було. Пересування в ту чи іншу сторону наших військ майже зовсім відсутнє. Та й односельці намагаються сидіти по своїм домівкам. Після обіду, по західній стороні села проїхала на мотоциклах німецька розвідка. Але, зустрівши кулеметний вогонь, який вівся із горища школи, повернули назад. Вночі німці хотіли захопити в полон відважного бійця живим. Поки розбирали завал біля дверей і біля горища, боєць, скориставшись шумом, зліз по водостічній трубі і був такий. За цей час, коли в селі не було ні наших, ні німців, сміливці відкрили двері і розібрали всі товари з сільської лавки.  Ми вже всією сім’єю ховались в погребі. В цю ніч, перед світанком, прийшов додому мій батько. Попавши в оточення під Уманню, ті бійці, що лишились живими, групами по 5 – 10 чоловік почали пробиратись до своїх. Офіцер, що був разом з батьком, каже що де не підеш, навкруги німці – я пішов додому. Хто хоче, виходьте з оточення самі. Так декілька односельців повернулись додому. Батько розповів нам, що роблять на нашій землі німці. А ранком, по нашій вулиці проїхали два німецькі мотоциклісти. Незабаром повернулись назад. Через деякий час, під конвоєм повели декілька сільських мужиків. Ми думали, що на розстріл, але згодом дізналися. Що їх водили на ремонт мосту біля ставка. Та ось на майдані, біля церкви, зупинилась перша німецька частина. На другий день я вперше побачив живого німця. Чоловік років 40 в чоботях і в шортах, без рубахи. На шиї, на мотузці медальон, на голові пілотка. В руках тримав військовий казанок. Зайшов у двір. Біля сараю стояла мама. Підійшовши до неї, він чітко промовив: «Матка, яйки, млеко!». Отримав товар, він вийняв 10 копійок і простягнув мамі. Через деякий час прийшов другий німець, який був у військовій одежі і все повторилось знову. На цей раз він дав щось у вигляді шматка мила. Це, як я згодом вияснив, був брикет гороху. Одного разу я прокинувся від ревіння десятків моторів. Швидко вдягаюся і біжу до воріт. По нашій східній стороні села, зі сторони Терноватки їдуть одна за одною автомашини німців. Через вулицю можна тільки перебігти. Майже тиждень з ранку до вечора через село пересуваються без зупинок військові частини. В кузовах солдати – одні сплять, другі їдять, інші співають і грають на губних гармошках. Та ось, фронт відходить все далі і далі. В село із рудника Червоногвардієць в хату дяді Омелька вселяється сім’я Котковських. Декілька разів на наше село налітали наші літаки. Німці стріляють по них із різної зброї. І часто домагаються успіху. Декілька наших літаків було збито. Наш пілот деякий час переховувався в одній сім’ї. потім пішов знову на фронт. А після перемоги повернувся знову в цю сім’ю, оженився на їхній дочці і прожили вони вдвох поки не померли. Інший, просидівши в ставку в очереті до вечора і побачивши, що жінка прийшла прати білизну, попрохав у неї цивільної одежини. Пізно ввечері чоловік і жінка принесли одяг. Він переодягнувся, попрохав вивести його на пряму дорогу. Вивели його за колгоспну пташню і почали прощатися. Раптом до них на мотоциклі під’їхав німець. Він почав розпитувати дорогу. Льотчик почав розповідати, та раптом з пістолета убив німця. Щоб не гаяти часу, він хутко переодягається в німецьку форму і каже своїм рятівникам: «Я знаю німецьку мову, а у формі та на транспорті я доберуся до своїх». Сів і поїхав.

(Далі буде)