Спогади про 1932-1933 роки Горової Віри Федорівни

(ЗАПИС МОЄЇ ПЛЕМІННИЦІ)

(НЕ ВІРИШ, ПЕРЕВІР)

Україна, історія її злетів і трагедій – з плином часу ці слова для мене набули реальних обрисів, отримали людські рідні обличчя. Тому що, Батьківщина - це мої бабусі та дідусі, батьки, бабусин садок, рідне подвір’я, Ліцей, вчителі, друзі. Історія країни складається з непередбачуваних, чудернацьки переплетених людських доль. Читаючи підручник з розділами про голодомор в Україні, я чую бабусин голос, який розповідає про свою родину в ті страшні часи. І через десятки років пронесений нею біль викликає у мене сльози.

Наша сім’я одна з не багатьох не втратила в голодомор нікого, дякуючи самовідданості батьків та взаємодопомозі в родині. Діти: Гербут Казимір Федорович – доктор фізико-математичних наук, має трьох синів та двох онуків, Гербут Фелікс Федорович – кандидат сільськогосподарських наук, має сина та двох онучок, Горова Віра Федорівна – співробітник інституту бджільництва, має двох дітей, двох онучок та правнучку, Яблонська Валентина Федорівна – вчитель біології, має двох доньок та онуку. Батьків своїх Гербута Федора Петровича та Мілевську Степаниду Купріянівну вони поховали в 1991 році.

Окраєць хліба з висівками на хмелю, поділений на трьох, лежав на столі під рушником. Брати ковтнули свій пайок одразу, це тільки розігріло апетит, і вирішили піти пошукати ще дещо. Чи то виманити ховраха, чи постріляти диких голубів. Валентинку витягли з колиски на підлогу, розстеливши батькового кожуха, та наказали Вірі глядіти, нянька зростом була нижчою за колиску.

Сестричці розповіли, що коли сонечко загляне у вікно, хліб можна з’їсти. Час від часу Віра заглядала під рушник - чи не впала яка крихта? І ось, нарешті, сонце кинуло свої промінці на глиняну долівку! Який запашний та смачний той хліб! Який жаданий! Відкусивши чималий шматок, Віра зажмурилась від задоволення. Аж раптом під ногами почула жалібний писк. Поряд, на тонесеньких ніжках стояла, хитаючись восьмимісячна Валечка і жалібно квилила. Великі сині очі просили, плакали, вимагали. Боже милостивий, як хотілося проковтнути той довгоочікуваний обід! Але…. Кусень за куснем змочені слиною та сльозами п’ятирічна Віра вкладала в ротик сестричці хліб, майже втрачаючи свідомість від голоду. Вони так і поснули, обіймаючись на батьковому кожусі. Нічого, скоро прийде мама…

Весна. Довга холодна, голодна зима позаду. Але в коморі та в засіках порожньо. Хоч би до кропиви та лободи дотягти! Мати зі старшим сином , як стемніло, нишком на колгоспне картопляне поле. Там, дасть бог, сніг зійшов і торішня не викопана картопля порепана, з білими слідами крохмалю, лежить просто неба.

Поставивши сина, щоб стерігся обходчика, мати в лантух збирала перемерзлі бульби. Аби встигнути, бо тепер суд короткий. На цей раз пощастило. Цілий вечір терли картоплю, промивали крохмаль, замісили галушки. І свято! Мама витягла пляшечку з олією і змочивши в ній льняну шматинку протирала кожну галушечку. От смакота! І цілий горщик! Це нічого, що сіруваті від землі галушки скрипіли на зубах. Скупо вділивши галушок всій сім’ї, мати загорнула горщик в полотнину. Рідна сестра на краю села вже не встає, треба і їй.

«Мамо, не віддавайте! Дайте ще!», - плакали дівчатка. Намагаючись не дивитися на сестер, Фелікс забрав горщик під куфайчину, тай пішов до тітки на інший край села. Звечоріло, а він не повертався. Майнула мати по сусідах, батько по селі. Нема! Вже вночі зібралися всі до хати. Мати стояла нерухомо біля вікна, щось шепочучи чи то прокльони, чи то молитви. Батько, з почорнілим від горя лицем намагався не думати про те, про що гомоніло поріділе село. Люди божеволіють від голоду, навіть їдять дітей. Невже не вберегли! Час зупинився.

Аж раптом, в одній сорочці, замерзлий, брудний у дверях з’явився син! Він тягнув за собою куфайчину з зав’язаними рукавами повнісіньку мерзлої картоплі. « Мамо, не бійтеся, я добре ховався, ніхто не бачив. Варіть ще галушок!» , - гордо мовив.

Вірочка сьогодні йде на роботу. Це нічого, що їй п’ять років, вона теж уміє ловити в пляшку довгоносиків не гірше братів. Під спекотним сонцем до поля дорога нелегка. Босі ніжки вже пеком печуть до колінець подряпані гострою травою та стернею, та й пляшка стає такою важкою! Відстати від всіх страшно, мати казали, що дітей крадуть. Ті кляті довгоносики вже мерехтять в очах! Дядько водовоз так довго не їде, хоч би крапельку водички! Нарешті, суне худюща шкапина з бочкою на возі.

Покликали всіх зносити шкідників, і давай їх травити керосином. Всім дітям за роботу давали щось загорнуте в жовтуватий папір. Вірочка обережно заглянула. Диво! На її долоньці лежали справжні цукерки, подушечки з повидлом. Рахувати вона ще не вміла, проте поділила – мамі, татові. Казиміру, Феліксу, Валечці і їй одна лишається! Затиснувши в руці свій скарб, дівчинка подалася додому. Вдома на свята мати теж пекла в печі солодкий гарбуз, варила бурячок, сушила дички (садок вирубали вже давно), але цукерки це щось із казки. Час від часу, відпочиваючи, підносила до обличчя жменьку, вдихаючи незнайомий смачнючий аромат. Може хоч лизнути? Вдома гордо віддала матері зарібок. Вділивши кожному розталу, з прилиплим папером цукерку, мати слухала веселий щебет дітей. Тільки Вірочка міцно спала на лаві, з цукеркою в роті.