Неукраїнська українська преса

Аналогія заголовку цієї статті з назвою надзвичайно вдалого матеріалу Вадима Ростова «Нерусский русский язык», популярність якого в Інтернеті лишається стало високою, навмисна. Пан Вадим провів дослідження і спробував довести своєму читачеві, що російська мова, будучи наче б то російською, такою насправді не є. І хай це звучить суперечливо, навіть комічно, проте під тиском наведених автором аргументів ламається впевненість найзатятіших прихильників теорії про первинність «вєлікоґо і маґучєґо». Схожу ситуацію маємо і з вітчизняною пресою: розмаїття друкованих ЗМІ чомусь звертається до нас здебільшого російською. Питання «якою ж мовою друкуватися українським газетам і часописам?» днями захлеснула нова хвиля суперечок.

А «розігрів» цю полеміку законопроект «Про державну мову та мову національних меншин», який днями подав на розгляд до парламенту народний депутат від БЮТ Юрій Гнаткевич. З-поміж низки заходів, що покликані зміцнити позиції української мови на території нашої держави (а це і переклад ліцензійного програмного забезпечення, і дублювання російських та радянських кінострічок тощо) найбільше невдоволення викликала фактична українізація ЗМІ; згідно з документом, газети й часописи мусять виходити українською мовою за винятком тих, які обслуговують інтереси національних меншин, а телевізія відтепер розмовлятиме з нами російською лише у 10-25%. Сам пан Гнаткевич заявив газеті «Коммерсантъ в Украине», що саме ЗМІ мають величезний уплив на громадськість, відтак перевівши їх на українську матимемо можливість змусити людей поважати свою мову й спілкуватися нею. На сьогодні «впливати» на людей таким чином вельми складно, позаяк близько 90% усіх засобів масової інформації виходять російською.

Російськомовна преса відразу подала своє бачення ситуації. Так, одна з найпопулярніших у Києві ранкових газет на третій шпальті помістила матеріал відверто негативного відтінку. Автор навіть провів дослідження й «дізнався» в одному зі столичних кіосків, що за день люди скуповують понад 300 екземплярів цієї самої газети, по сотні примірників інших російськомовних газет та лише 10 – «України Молодої». Чому кореспондент знехтував існуванням інших видань українською мовою, невідомо. Решта російськомовних ЗМІ висловилася або так само негативно, або нейтрально.

Між іншим, самі газетярі розділилися на два табори – «за» і «проти». Наприклад, голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко не підтримав ідеї українізації друкованих видань. На його думку, замість того, щоб змушувати людей читати українською, потрібно забезпечити підтримку мови на державному рівні. А ось мій добрий товариш, кореспондент однієї з російськомовних газет, висловився інакше: «Чудово, що нарешті намагаються навести лад у всіх цих справах. Я тільки за перехід на українську, бо народ мусить читати притаманною йому мовою, а не іноземною, колись штучно нам нав’язаною». Керуючись правилами елементарної журналістської етики, навмисно не наводжу назви газети та ім’я друга – а раптом редакція не поділить його позиції?

Російськомовних журналістів можна зрозуміти. Уявіть собі людину, котра прокинулася одного ранку й помітила, що її волосся раптово змінило колір (уже нічому в житті не дивуємося). Навіть, якщо нове забарвлення буде виглядати краще, вона все одно впродовж тривалого часу буде намагатися повернути все, як було, а отримавши у цій справі поразку опустить руки й упаде в депресію. Так і російськомовні кореспонденти не можуть миттєво перевчитись писати українською, бо вони вже звикли до іншої мови. А багато хто з них навіть востаннє писав українською на студентській лаві. Ну, або ж просто звичний ритм життя міняти не хочеться. На українізацію преси потрібні час, гроші та велике бажання – за дві секунди такі речі не робляться, як на мене.

Варто відзначити, що український народ сьогодні має аж три погляди на українізацію. Так, перші – україномовні – підтримують мовну політику влади, котра на їхню думку повільно, але таки сприяє поширенню й популяризації української серед людей. Другі виступають рішуче проти й називають усі ці спроби «уґнєтєнієм прав рускаґаварящіх». Але найцікавішу точку зору мають люди, що є російськомовними, росли, виховувалися й нині лишаються в російськомовному середовищі, проте також підтримують українізацію, у тому числі і ЗМІ. «У нас на Донбассе и так мало украинского языка! Я хочу, чтобы мои дети могли свободно развиваться именно в украинской, патриотической среде. Я не против украинизации, даже «насильственной», и не понимаю, чем так обижены мои земляки. Лучше б язык учили, а не протесты устраивали!», - коментує мешканець Донецька з ніком «Nightwolf» замітку, присвячену законопроектові пана Юрія Гнаткевича на одному з форумів у мережі. Цікавим є те, що ця тема спричинила активність саме мешканців східних регіонів, які хочуть читати газети українською – їх небагато, але вони є. Так само можна надибати і проросійських львів’ян чи івано-франківців

Я все ж таки переконаний, що варто спершу популяризувати українську мову серед населення, а вже потім переходити до таких радикальних кроків. Вони, безперечно, потрібні, проте треба створити, так би мовити, «тло», сприятливий контекст, у якому ці заходи будуть дійсно доречними. Та й саму мову підправити необхідно, позаяк нерідко в українськомовних виданнях часто наштовхуємося на перли штибу «задати запитання», «згідно наказу» та інші. Мова телебачення – це взагалі окрема тема. Доки серед «медійників» пануватимуть безграмотність і повна байдужість до мови, доти лишатиметься невирішеним питання, яким же чином поліпшити ситуацію із українською в Україні (перепрошую за каламбур). Цілковито погоджуюся з паном Лубченком – такий миттєвий перехід видань із російської на українську може мати негативні наслідки. Можливо це навіть «доб’є» і так не надто успішну вітчизняну пресу, адже читач просто розгубиться. У цьому плані розумно зробила газета «Дзеркало тижня», що виходить і російською, і українською.

На словах усі патріоти, але ж скільки можна власний патріотизм вимірювати розмірами свого комплексу меншовартості? Життєвий досвід підказує, що найщиріші патріоти – ті, хто може об’єктивно оцінити себе, свою країну та діяти на благо народу та держави, а не ті, хто за першої ж нагоди волає про свою націоналістичну спрямованість. Вищезгадана мною стаття Вадима Ростова – яскравий приклад правильного ходу думок. Цікаво, чому я змушений констатувати, що росіянин пан Ростов більший український націоналіст за наших державців? Якщо хочемо розповсюджувати українську мову, то треба змінити перш за все самих нас. А це складно, для владців – поготів…

Богдан КОВАЛЬЧУК
http://www.upu.org.ua/