Капіталізм, бідність та русифікація. Невивчений взаємозв’язок

Степан Величенко, Університет Торонто, Канада

Усім тим, хто слідкує за діяльністю українських олігархів, добре знайомі результати їх "бізнесових заходів", не останнє місце серед яких займає жахлива руйнація Києва, яку описала Оксана Забужко. http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/483c1a8676ead/ Уважно переглядаючи сайт Maidan.org.ua, можна також помітити, що в той час як українські політики зайняті ніби нескінченною конфронтацією, олігархи продовжують займатись далі своїми "бізнес-справами". Серед них, на жаль, цілеспрямоване знищення суспільного життя громадян та власності особливо публічної, починаючи з парків та дитячих майданчиків Києва, й закінчуючи знищенням в Чернігові собору 12 сторіччя, для того, щоб побудувати готельно-розважальний комплекс http://maidan.org.ua/static/news/2007/1214397626.html Наступна руйнація чекає між іншим тепер Херсонська область http://maidan.org.ua/static/news/2007/1223250223.html
Навіть президентські укази не стали перешкодою для псування колись прекрасного краєвиду та зведення величезного огидного хмарочосу безпосередньо неподалік від Маріїнського палацу для багатіїв на березі Дніпра – який, за оцінками експертів, й так колись впаде до ріки, бо тамтешній грунт не зможе втримати такого масиву. Оскільки лише дехто з олігархів платить податки, якщо взагалі хтось платить, відповідне зниження доходів держави відображається у недостатньому фінансуванні громадського сектору, що, у свою чергу, дискредитує уряд в очах громадян. Проте, що люди помічають – так це все більшу кількість "приватних" будинків і місця, які є не тільки чистими, але й "безпечними" завдяки численним "приватним охоронцям".
 
Така "приватизація безпеки" є індикатором того, що пересічні громадяни не бачать, – ре-феодалізації суспільства, яка відбувається під шаблоном "вільної ринкової економіки" чи "капіталізму"; у цій ситуації уряд не тримає монополію на насильство на підвладній території. Тепер цей контроль, як це було століття тому, є розділеним між ним та озброєними особами, що мають приватне командування; у минулі часи вони називалися найманцями, а в теперішній Україні – це "охорона". Більш того, заможні та впливові люди тепер ще й намагаються прийняти закон, який, як і у феодальні часи, дозволить їм виселяти і переселяти будь-яких мешканців з будинків, які планується знести й замінити велетенськими багатоповерховими будинками ("свічками") для заможних людей; такі "свічки" вже роками з’явились на карті Києва http://maidan.org.ua/static/mai/1206609260.html Незважаючи на наполегливість і розповсюдженість такої кримінальної діяльності, цей процес не контролюється організацією, подібною до "корпоративного нагляду" http://www.corpwatch.org; в умовах вкрай поширеної корупції в органах державної влади немає й великих шансів для покарання винних.
 
Іншою сферою активності, у якій власники великих приватних корпорацій навряд чи діють в інтересах народу й допомагають йому позбутися своєї колоніальної спадщини, є дедалі більше домінування в громадському просторі російськомовних публікацій. Тут власники як закордонні, так і місцеві, здається, є більш зацікавленими у підтриманні російського впливу на Україну, аніж у допомозі її уряду у створенні національного громадського простору, який існує у кожній нормальній незалежній країні.
 
Кожен, хто бував в Україні, знає, що навіть у столиці майже неможливо знайти україномовну газету чи популярний глянцевий журнал. В країні, де менше ніж 17% населення є російськомовним і де всі росіяни, що народилися й були виховані тут, можуть читати українською, друкована література на 80% є російською. Особливо цікавим є той факт, що ця ситуація непов’язана із розглядом доходів. Три великі медіа-магнати (наприклад, базована у Голландії "Телеграф медіа-груп" та базовані у Києві "КП Медіа" та "Сегодня Мультимедіа") сумарно публікують 28 газет і журналів. З них лише дві є україномовними публікаціями. Серед цих продуктів є три масово-циркулюючі 4-сторінкові російськомовні щоденні газети, які розповсюджуються задарма у сотнях тисяч екземплярів щонайменше в 4 головних містах України. Чому в країні, де кожен може читати українською, компанії розповсюджують безкоштовні російськомовні публікації? Російськомовна продукція в Україні, просто за хоробрість бути російською, примушує знати й читати російською, і таким чином вона відстоює канал для російських політизованих медіа Путінського Кремля для впливу на громадську думку в Україні. Ясно, що російськомовні матеріали, вироблені в Україні, не повинні бути антиукраїнськими чи проросійськими й утихомирювати українські хвилювання (турботи). Можна було б емпірично таке доводити науковим способом через т. зв. контент-аналіз. Та досі, що є достатньо незрозумілим, за 17 років незалежності ніхто не провів такого аналізу, і що навіть гірше, ніхто навіть не зайнявся цим проектом.
 
Інша важлива недосліджена тема торкається українських олігархів. Не відомо скільки заможних людей України говорять українською; скільки створюють українських організацій або є виробниками україномовних продуктів для ринку, або ж спонсорують українську національну культуру. З одного боку, Рінат Ахметов, наразі підтримує Президента Ющенка, та, хіба, його ініціативи в національних справах приміром щодо голодомору. З іншого боку, Р. Ахметов не тільки не збирається фінансувати жодне україномовне видання, наскільки відомо, але й видає російськомовну газету "Сегодня", яка регулярно публікує українофобні статті російського екстреміста-націоналіста Олеся Бузини. Скільки "українських" олігархів можуть стояти поряд із кимсь на кшталт Віктора Пінчука, який надає грошову допомогу (гранти) та стипендії студентам в Україні та нещодавно створив багатомільйонний фонд, щоб надати можливість українським студентам навчатись в кращих європейських та північноамериканських університетах? Як багато "українських" олігархів засновують україномовні медіа-корпорації? Скільки з них використовують їх заможність та вплив задля підтримки європейських та американських партнерів у створенні україномовних продуктів? Якщо в реальності класу українських капіталістів не існує, то наслідки можуть бути дуже вагомими, адже це означає, що сьогодні, так само як і 100 років тому, поділ на заможних і бідних існує разом із поділом на україномовну бідноту та багатих людей неукраїнського походження. Якщо все дійсно так, то це означає, що, попри набуття незалежності Україною, національні та соціальні питання в країні є досі невирішеними.
 
У своєму світовому бестселері журналістка Наомі Кляйн (http://www.naomiklein.org/shock-doctrine) недавно проаналізувала процес, коли починаючи з семидесятих років двадцятого століття приватні корпорації по всьому світі, за згодою державних управлінців, використовували лиха для "звільнення" земельних ділянок від місцевого населення й перетворювали їхні "неприбуткові" домівки у "золотоносні" торговельні центри й готелі. Використовуючи первинний шок, який був викликаний політичними кризами чи природними катаклізмами, корпораційні агенти та їхні юристи зневажають закони, покликані захистити економіку, навколишнє середовище та стандарти охорони здоров’я; вони розкрадають державні кошти та скасовують соціальні програми, скорочують робочі місця та розпускають профспілки. Перерозподіл прибутків посилює поляризацію суспільства: кількість заможних людей збільшується, проте бідних стає набагато більше, а в цей час середній клас зменшується у кількості. Такий сценарій простежується і в Південній Осетії, де російські олігархи і їхня місцева "прислуга" є єдиною групою, яка має зиск від нещасть народу (http://www.rferl.org/content/Article/1189525.html).
 
"Капіталізм", який змальовує пані Кляйн, не притаманний Кейнсіанській змішаній економіці, яку українці сподівалися побудувати після 1991 р.; цей шлях розвитку мав принести людям робочі місця з високою кваліфікацію, високі заробітки, справедливе оподаткування бізнесу, соціальні послуги та широкі повноваження для профспілок. Навпаки, нині в Україну прийшов "новий" капіталізм, який з’явився у світі у 80-х та найчастіше асоціюється з Мілтоном Фрідманом та "нео-лібералізмом". Це повернення до дикого капіталізму початку епохи індустріальних революцій. Визначальною тут є напівкримінальна діяльність не обраних управлінців корпорацій, банкірів та брокерів, які вважають, що прийняті народними обранцями закони щодо захисту суспільного майна та інтересів, а також правила контролю на міжнародне переміщення капіталу, є обмеженням їхнього права отримувати прибуток. Отримані за такої економічної формації прибутки, оминаючи оподаткування, розподіляються згодом між групою великих акціонерів і осідають на банківських рахунках в офшорних зонах. В результаті такої діяльності залишаються такі країни, як Зімбабве, Заїр, і тепер США, керовані Дж. Бушем. (http://www.counterpunch.org/whitney08292008.html). В країнах, де такий тип капіталізму пристосовується та "пускає коріння", більшість робочих місць зорієнтована на людей, які працюють неповний робочий день, створюються роботи, що не потребують кваліфікації, з низьким рівнем зарплатні, не забезпечені додатковими виплатами, пенсіями та відрахуваннями на потреби охорони здоров’я, а також не захищені профспілками. Така економіка несе певну користь лише для дуже заможних людей.
 
Наразі Україна, оминувши жахи "кризового капіталізму", які описує Кляйн, отримує свою порцію проблем, зумовлених економікою Діккенс-Фрідманівського типу. Одним з людей, що були задіяні у "новому" старому капіталізмі, як стверджує Кляйн, був колишній посол США в Україні http://www.thenation.com/doc/20050502/klein До речі, напівкримінальна корпорація Халлібертон, яка отримувала мільярдні прибутки від своєї корумпованої діяльності в Іраку http://www.sourcewatch.org/index.php?title=Halliburton_Company, http://www.corpwatch.org/article.php?id=12266, є членом Бізнес Ради США-Україна www.usubc.org Іншим членом цієї важливої групи є Карджил Корпорейшн, яка, прагнучи монополії і надприбутків, протягом останніх десятиліть використовувала урядові субсидії, тобто гроші платників податків, щоб систематично позбавляти фермерів їх землі і знищувати довкілля вирощуванням монокультур. Загалом це також передбачало заміщення виробництва основних продуктів харчування вирощуванням дорогих культур на експорт. Останнім часом люди, які очолюють цю організацію, знищують бразильські тропічні ліси, створюючи плантації сої, на деяких з яких використовується де факто рабська праця http://www.corpwatch.org
 
Тим не менше, українці й ті, хто переживають за долю України, ніби не стурбовані цією тенденцією й навіть не почали вивчати, яким чином неоліберальний Американський корпоративний капіталізм типу Фрідмана може пришвидшити темпи вступу України до ЄС, якщо він поляризує і розоряє українське населення. Чи буде українське суспільство, яке створюється цим "новим старим капіталізмом", нагадувати формою яйце чи грушу? У останньому випадку майбутнє України буде похмурим. Не можна забувати, що на даний момент Євросоюз, за винятком Великобританії, належить до тих щасливих частин світу, де неоліберальний "новий капіталізм" ще не повно розвинутий. Також ніхто не запитує, чому Бізнес Рада США-Україна не має, як виявляється, ніяких критеріїв для членства в цій організації. Чому, разом з Карджил та Халлібертон, вона включає компанії на кшталт Ванко, які, найвірогідніше, пов'язані з російською мафією http://www.jamestown.org/edm/article.php?article_id=2373367 Чому Бізнес Рада США-Україна не видала жодного офіційного звернення, в якому б засуджувала незаконне корпоративне рейдерство та знищення комунальної чи приватної власності в Україні? Чи може хтось думає, що ці величезні корпорації без законів, які ще існують в ЄС не будуть так саме діяти в Україні як десь в Африці чи Латинській Америці? Чому Бізнес Рада закриває очі на те, що її члени ведуть бізнес в Україні російською мовою?
 
Політичні вподобання в Україні не визначаються тим, якою мовою особа користується. Опитування за опитуванням підтверджують, що російськомовні росіяни – жителі міст, більшою мірою дотримуються проросійської, антиукраїнської та антиєвропейської політики, аніж україномовні українці, що проживають у сільській місцевості (ред. Дж. Бестерса-Ділгера, Мовна політика та мовна ситуація в Україні [Київ, 2008]). Але добре відомо, що російськомовне населення в Києві у значній своїй частині підтримувало національно-демократичну Помаранчеву революцію. Російськомовне населення належить до тієї більшості в українському суспільстві, яка підтримує Литвина, Ющенка, Тимошенко, Костенка і Луценка – тобто націонал-демократів у широкому значенні цього слова. Загалом російськомовне населення визнає незалежну Україну як свою власну державу http://www.mw.ua/1000/1550/62942/
 
Варто також зазначити, що, незважаючи на добре організовані екстремістсько-націоналістичні російські групи, що прямо чи опосередковано підтримуються Кремлем в Україні, у країні немає відповідних впливових груп українських екстремістів-націоналістів. Така група існувала колись - УНА-УНСО - та згодом вона розпалась. Один із її лідерів – Дмитро Корчинський – сформував організацію – Братство, яку він і зараз очолює за сприяння Кремля та російських екстремістів під керівництвом Олександра Дугіна. http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=6032579&mode=thread&order=0&thold=0 Інша група, заснована у Харкові, що також використовує предмети української національної символіки та екстремістсько-націоналістичної риторики, de facto також є проросійською http://www.khpg.org/en/index.php?id=1220644493 Заснована прихильниками "жорсткої" фракції Партії регіонів, мабуть за участі харківського мера Добкіна - організація "Патріоти України" є Кремлівським оперативним проектом, що має своєю метою дискредитацію українських національних ідей та незалежності в ЄС[1]. Разом із цими двома вищезгаданими передовими проросійськими групами, є, звичайно, явні прокремлівські антипомаранчеві та антиукраїнські організації, тобто Комуністична партія, Українська Православна Церква російського патріархату, Російський блок та Блок Вітренко. Всі вони вважаються частиною російської "П’ятої колони". Найкращим прикладом їхньої роботи може слугувати ситуація у Криму (Ю. Тищенко та ін., Суспільно-політичні процеси в АР Крим (Київ, 2008) 54-74. Доступно на сайті: http://www.ucipr.kiev.ua/index.php?newlang=ukr).
 
У світлі цих припущень постає питання: яким чином незадоволення та злість, спричинені соціальною дезорганізацією, бідністю та поляризацією, що несе в Україну російськомовний неоліберальний капіталізм, зможе приготувати країну до вступу в Європейський Союз – де такий дикий капіталізм не існує і де міжнародна мова спілкування англійська? На жаль, це питання, здається, ще ніким не досліджено.

[1] Хоча Україна та Росія у 1992 році підписали угоду, що забороняє використання цивільних розвідувальних служб одна проти одної, ця угода не зачіпає російську військову розвідку (ГРУ), що продовжує діяти на територіях колишнього Радянського Союзу http://www.ut.net.ua/art/167/0/763/

Майдан.