Святійший Гузар

Архиєпископ Любомир (Гузар)

КОЛОНКИ АВТОРА

Знову про мир

Ідея любові до свого народу дає нашій армії перевагу над армією загарбника

До якого миру маємо прагнути?

У 30–40-х роках минулого століття у Львові, у церкві Святих Петра і Павла, служив священик Ярослав Чемеринський. Відомий як великий патріот. За це був переслідуваний різними окупаційними силами, які в ті часи панували у Львові. Коли його ув’язнили в тюрмі на Лонського, переніс жорстокі катування.

Я був би вдячний шановним читачам, які могли б подати докладнішу інформацію про цього священика. Однак сьогодні можу і хочу розповісти про одну деталь з його життя, яку дуже добре пам’ятаю.

Як заведено, о. Чемеринський з нагоди своєї першої після священичого рукоположення торжественної Святої Літургії надрукував святі образочки-пам’ятки, які роздавав усім присутнім у храмі на цьому Богослужінні.

Такий образочок я мав нагоду бачити на власні очі багато років згодом. На звороті був напис, який я використав для назви для цього матеріалу: "Хто не любить України - той не любить Бога".

Як мені оповідали декотрі з тих, хто одержав образочок з рук о. Чемеринського, більшість були захоплені такими словами. Дехто, одначе, вважав їх занадто націоналістичними. Можна легко передбачити, як ці слова сприймали вороги нашого народу, які в середині минулого століття окупували наш край і за них мучили священика-патріота…

Повертаюся до тих слів, бо переконаний, що вони правдиві й актуальні. Уявімо собі, яка була б наша реакція, якби ми почули ось такі слова: хто не любить батька й матері – той не любить Бога. Заповідь Божа велить нам шанувати та любити своїх батьків.

На сторінках Святого Євангелія читаємо, як Ісус Христос, наш Божественний Учитель, картав фарисеїв за те, що відмовлялися дбати про своїх батька і матір. Добро, яким мали послужити батькам, вони нібито передавали на Єрусалимську святиню, як то кажуть, "на Боже" (пор. Мр. 7, 11-13).

Ми, люди, не вибираємо собі батьків, а одержуємо їх як дар від Бога. Подібно ми не вибираємо народу, в якому народжуємося. Такий вибір робить сам Господь. Від Нього залежить, до якого народу ми належимо.

Тому, як наших батька і матір, маємо любити рідний народ – нашу Батьківщину. Хто не любить народу, в якому народився, так само як хто не любить своїх батьків – ображає свого Творця.

Кожна людина є членом якогось народу і з тим народом повинна мати особливий зв’язок. Космополітизм – твердження, що людина належить до всіх народів або не належить до жодного народу, – це, властиво, обман.

Люди належать до всього людства, але як члени конкретних народів.

Отже, любити свій народ, свою Батьківщину – це Божа заповідь. Шанувати членів інших народів – це частина християнської чесноти патріотизму.

Чому я хотів обміркувати цю тему?

Український народ пробуджується до нового існування. Упродовж довшого часу ми ділилися або нас ділили для того, щоб над нами панувати. Внаслідок певних негативних обставин ми сьогодні поділені регіонально, соціально, культурно, навіть церковно.

Стоячи на порозі великих змін на краще, ми мусимо ці поділи подолати. Як це зробити? Ми повинні стовідсотково використати дану Богом прикмету, що всі ми є синами й доньками одного народу.

На тлі нашої приналежності до одного народу (яка має Господнє походження) усі інші відмінності бліднуть, не мають великого значення. Першорядним і загальнообов’язковим засобом справжньої народної єдності є Божа заповідь.            

+ Любомир, Архиєпископ-емерит