Вони можуть забрати наше життя, але вони ніколи не заберуть нашо

Президент Путін виправдовує дії свою агресію щодо України специфічно потрактованими історичними подіями й процесами, а також постійно згадує й відповідно оцінює роль окремих постатей з історії.
 
Імена Гітлер, Сталін, Ленін, Бандера, Шухевич лунають на державних прес-конференціях і трапляються у заявах міністерств закордонних справ та репортажах ЗМІ про поточні події.
 
Чи є у Європі приклади суперечливої оцінки і навіть маніпулювання історичними діячами та національними героями?
 
Національні герої народжуються і вмирають, але потім дуже часто народжуються знову і знову.
 
«Вони можуть забрати наше життя, але вони ніколи не заберуть нашої свободи», – вигукує знамениту завдяки голівудському кінофільму «Сміливе серце» фразу середньовічний шотландський воїн Вільям Воллес.
 
Насправді ми не можемо точно знати, що саме казав Воллес своїм бійцям перед вирішальною битвою при Стірлінґському мосту у вересні 1297 року.
 
За перемогу над англійцями, а також з огляду на його популярність, шотландські барони обрали Воллеса правителем, хоч і не на довго.
  Вільяма Воллеса стратили у Лондоні 1305, звинувативши у зраді англійському королю. Шотландський ватажок доводив, що не міг зрадити англійській короні, бо ніколи не присягав їй на вірність.
 
Англійці повісили засудженого, потім розчленували його тіло, але то не був кінець Вільяма Воллеса.
 
Вільям Воллес загинув, але Шотландія так і не була підкорена, а він сам став одним з національних героїв.
 
Через сотні років по його смерті у 1869 році було завершене будівництво одного з найвеличніших монументів Воллесу.
 
Біля міста Стірлінґ у Шотландії на горі височить кам’яна вежа, а в прилеглій будівлі – музей, у якому можна дізнатися і про інших шотландських героїв.
 
Герой одразу кількох націй
 
Вежу звели на всенародно зібрані кошти й пожертви – одна з яких прийшла від національного героя Італії Джузеппе Гарібальді, котрий очолював війну за італійську незалежність та єдність у 19-му сторіччі.

  Гарібальді – унікальний приклад національного героя навіть не для однієї, а для кількох країн, при чому на різних континентах.
 
Уругвай у Латинській Америці, наприклад, також вважає його батьком нації.
 
Вільям Конелл – американський історик доводить, що навіть Сполучені Штати можуть завдячувати Ґарібальді за те, що той імовірно підштовхнув Авраама Лінкольна до швидшого скасування рабства у США.
 
«Гарібальді мав славу героя-полководця у війні за об’єднання Італії 1860 року. Саме тоді американським президентом був обраний Лінкольн. 1861 року, коли армія півночі зазнавала поразок у громадянській війні, Лінкольн пропонував Ґарібальді пост бригадного генерала. Ґарібальді тоді заявив, що погодився би, але за умови призначення, головнокомандувачем, а також Гарібальді заявив, що Лінкольн мусить оголосити про скасування рабства», – розповідає американський історик, нагадуючи, що Лінкольн у той момент не погодився, але саме вимога Гарібальді зрештою підштовхнула його до пізнішого оголошення про скасування рабства у Сполучених Штатах.
 
Джузеппе Ґарібальді поєднував націоналізм та боротьбу за право італійців на державність із палкою прихильністю до загальних принципів прав людини на свободу й інші політичні права, які зараз ми називаємо демократичними цінностями.
 
Британський дослідник історії формування націй професорАнтоні Сміт, вказуючи на сучасну Шотландію, наголошує, що саме від лідерів часто залежить доля національно-визвольних рухів.
 
«Націоналізм – це хвиля, яка приходить і відходить. Значною мірою саме від майстерності лідерів руху за самостійність залежить те, куди на таких хвилях можна дістатися, чи можна отримати бажаного для них результату – незалежності. Я не думаю, що зараз ми є свідками раптового спалаху незалежницьких настроїв у Шотландії, завжди були націоналістичні настрої. Якщо референдум (восени 2014 року) підтримає заклики до незалежності, тоді ми станемо свідками націоналізму, який привів до незалежності», – каже професор Сміт.
 
Різні герої різних народів
 
В іншій частині Великої Британії – в Ольстері досі триває болісний процес, який прихильники називають національно-визвольною боротьбою ірландців-католиків, котрі домагаються возз’єднання Ірландії.
 
Їм протистоять юніоністи-протестанти, які, навпаки, хочуть збереження провінції у складі Великої Британії.
 
В результаті – бійці «Ірландської республіканської армії» (ІРА) для одних – жорстокі вороги, а для інших – потенційні національні герої.
«Я ірландський республіканець. Я хочу жити у мирній Ірландії, яка заснована на рівності», – заявив нещодавно Джеррі Адамс– північно-ірландський політик з партії «Шін Фейн», яка стверджує, що бореться політичними методами за досягнення своєї мети – об’єднання Північної Ірландії з незалежною Ірландською республікою.
 
Опоненти Джеррі Адамса вказують, що він та його соратники мають також темну сторону боротьби.
 
За роки громадянського конфлікту в Ольстері у збройному протистоянні ІРА з британською армією та озброєними юніоністами застосовувалися і терор, і викрадення, і бомби та вбивства.
 
Джеррі Адамс один із тих хто очолив перетворення тієї збройної боротьби у мирний процес, але наголошує: «Я ніколи не відрікався від «Ірландської республіканської армії» і ніколи цього не зроблю. Проте я радий, що разом з іншими я створив мирний і демократичний шлях уперед для усіх».
 
Хоча офіційно «Ірландська республіканська армія» припинила збройну боротьбу, залишається чимало людей, які вважають, що ІРА скоїла злочини, за які її бійців та лідерів треба карати. Проте для певної частини ірландців-католиків ІРА – це організація, яка захищала їх і відстоювала національні права.
 
Чи будуть лідери республіканського руху, такі як Джеррі Адамс, що стали політиками, колись вважатися національними героями? Досвід показує, що для певності треба, аби минуло принаймні кілька сотень років на справжню оцінку.

Богдан Цюпин – український журналіст у Лондоні.