Думки

«Виявляється, що всі мене просто використовували, а чи шанували, як людину, як спеціаліста, хто знає? Хіба що дід Захар. Цьому від мене нічого не потрібно, а проте кожен раз, як мене побачить, ще здалеку здіймає кашкет і першим вітається. Он і зараз сидить на своїй лавочці і сто процентів, буде все як завжди,» - потішає себе Руслан думкою, наближаючись до того місця де сидить дід. Побачивши ще здалеку Руслана, дід здіймає кашкета і гукає назустріч: - Здоровенькі були пане бухгалтер! - А що я казав? – зрадів Руслан. - І вам доброго здоров’я діду! - повеселівши відповідає він дідові і думає: «Ось цей старий нічим зі мною не зв’язаний. Йому просто мене приємно бачити, і поважає. Кожен раз, як мене побачить кашкета здіймає і кланяється. Точно як говорив на лекції Дмитро Омелянович. Значить я все ж таки шанована людина. Головне - це думка простих людей». Та не встиг він ще пройти повз діда, як почув навздогін його думки: «Ось цей, ще зелений та вже голову задирає - головний бухгалтер. Я б може на нього і уваги не звертав. Та хто його знає, може коли прийдеться, попросити, щоб щось виписав в колгоспі. Тож краще першим привітатись, що з мене від того корона впаде з голови, чи що?..» Руслан з несподіванки аж через камінь перечепився почувши таку про себе думку. «Я ніколи ні з ким не поводився пихато, тим більше з дідом Захаром. Чого ж він так про мене думає?" - здивувався хлопець. Надійшла субота, скорочений день. Всі розійшлися по домах. Контора спорожніла. Лиш Руслан пихтить ще над паперами. Та його думки весь час повертають на інше. «Все як у Тараса Григоровича Шевченка: «Думи мої думи, лихо мені з вами,» - думає він і сумно посміхається. «А може б то я теж вже йшов додому, - подумав Руслан, як раптом згадав, що має зайти якийсь пастор, виписувати автобус. « А я вже касирку відпустив, - зітхнув він. - Прийдеться трохи зачекати. Я думав, що пасторі є тільки за кордоном. Виявляється що є і в Україні, у віруючих. Цікаво які вони,» - подумав Руслан. Взагалі то всіх священиків він не любив, чи через те, що батьки говорили, якщо хочеш гарно  жити і нічого не робити, то вивчися на попа. Йому весь час здавалось, що вони  дурять не тільки людей, а й Бога. Його думки раптом перервав стукіт у двері. - Заходьте, - гукнув він. До кабінету ввійшов високий з сивиною чоловік. Одягнений він в був простий чорний плащ. Обличчя відвідувача було худорляве з добрими очима. В очах Руслан добре розумівся. Не в одні очі він дивився. За день багато їх проходить і всі різні. - Слава Богу! - промовив відвідувач приємним голосом. - Слава навіки! – відповів бухгалтер. « - Це напевне і є отой пастор, - подумав він. Я ще з ним не говорив, а в мене уже склалось приємне враження про нього, « - мимоволі подумав Руслан. Як раптом почув думки відвідувача: « Це і є напевне той бухгалтер. Ще досить молодий, проте наче скромний для цієї посади.» Руслан аж закашлявся почувши таку про себе думку. - Я вас слухаю, - звернувся він до пастора. - Мені потрібно виписати автобус. Ми хочемо їхати на євангелізацію, яку проводить Біллі Грем. - Прошу сідайте. Я зараз все оформлю. Русланові раптом захотілося зробити щось приємне для цього чоловіка тому він сказав: - В нас автобус коштує трохи дорого, та я можу виписати його на когось з наших колгоспників, що їдуть з вами. Так буде на двадцять процентів дешевше. Гаразд? - Дякую! Якщо так можна, то нехай буде, як ви кажете, - відповів посміхаючись відвідувач. - От і добре, - підсумував розмову Руслан. Він швиденько виписав касовий ордер на ім’я одного з віруючих односельчан. Пастор підвівся. - Ну що ж, щиро дякую, - промовив він. – До побачення! Потім ступивши крок до виходу з кабінету, повернувся і додав: - А може й ви хочете почути, що думає про вас Господь? Приходьте завтра до Дому Молитви, на десяту годину, звідти вже поїдемо в область на зустріч з Біллі Гремом. Відвідувач пішов, а Руслан все ще сидів розкривши рота. «Що думають про мене люди я вже чув. А що ж думає Господь? Цікаво. Досить цікаво. Що поїхати? Але яке там, - він одразу ж відкинув таку думку. Нікуди я не поїду. Роботи повно. Та й як я поїду з віруючими? Що про мене подумають? Проте це дуже цікаво.» Руслан таки не поїхав. Закрутився, завертівся, та головне не відважився. Так пройшло ще два роки. Багато чого змінилось з тих пір. Руслан залишив роботу в колгоспі, не хотів брати участь в цьому великому обмані. «Що ж це виходить, - думав він. – Я знаю, що у всіх господарствах так роблять, а в районі двадцять сім колгоспів, а в області сімнадцять районів, а в Україні двадцять чотири області і Автономна Республіка Крим, а в Радянському Союзі - п'ятнадцять республік, тобто в цілому сотні тисяч таких, як ми господарств. Потім в газетах пишуть, які то ми передові, ось тільки за рахунок урожайності отримали тисячі тонн зерна. А його фактично не стало більше, все лише на папері. Так і з молоком: на папері є, а телята його і в очі не бачили. А якби злити все молоко, що приписано, в одному місці, на карті би появилось нове море - молочне. Та в принципі не тільки з цими двома видами продукції, і не тільки в колгоспах дописки. Яка ж то велика брехня вийде, коли взяти все докупи. Та в світі того не знають і можливо вірять в успіхи Радянського Союзу.» Звичайно на обмані далеко не заїдеш, тож і Радянський Союз проіснував не довго - розпався. Розпався і колгосп «Шляхом Леніна». Спочатку йому поміняли назву на «Новий шлях», потім поміняли голову колгоспу, згодом ще одного. Та процес був невідворотній - колгосп, як організація, перестав існувати. А тоді його ще й розібрали фізично - по цеглині, по камінчику, патичку. І залишилась на кінець, одна руїна. При  тім  всім, видно  бажання  почути, що  думає  про нього  Бог  було досить  сильним,  і ніяк  не  полишало хлопця.  Бо  одного разу  він  таки  пішов  у  зібрання до  віруючих.  Видно щось  йому  Господь таки  відкрив, бо  тепер Руслан більше не  чує  людських думок,  та  чує думки  Божі.  Проте цього,  як  виявилось, для нього  досить...

   А що ж до Русланових власних думок ? Що з ними трапилося? Вони тепер інші? Ще більш почорніли? Чи посвітлішали, вибілися?

   А нічого. А що з ними  трапиться  -  живуть, як і колись. Залишились такі, як і були  - чорно-білі. Такий баланс життя, що поробиш? Проте, вони тепер вільні. Не має грат, крізь які їм потрібно втікати. Їх навіть можна викласти на цьому всюдисущому папері. І не тільки у достовірних цифрах, а навіть на словах, а це повірте таки чогось варте…