Посміхнися

Я-мати трьох дітей 14,12 і 3 років, недавно закінчила університет. Моя остання пара була психологія. Викладачка була дуже зворушена тим, які якості я б хотіла бачити у кожній людській особі.
Її останнє завдання називалося "ПОСМІХНИСЯ". Вона попросила студентів, щоб ті вийшли надвір, посміхнулися трьом особам і задокументували їхню реакцію. Я дуже товариська людина й завжди всім посміхаюся і кажу "привіт", тому подумала, що це буде напрочуд легко.
Після того, як нам було доручено це завдання, одного холодного березневого ранку ми з моїм чоловіком і маленьким синочком пішли у Макдональдс, це був наш спосіб провести разом час за грою з нашим сином.
Ми чекали своєї черги, коли раптом усі, зокрема і мій чоловік, смикнулись дозаду. Я не зрушилась ні на сантиметр, і мене охопило гнітюче почуття паніки, коли я повернулась подивитися, що ж відбувається.
Коли я обернулась, то відчула жахливий запах "брудного тіла". Поряд зі мною зупинилося двоє безхатьків. Я глянула на низенького чоловіка, який стояв поруч зі мною, він посміхався, а його красиві очі небесно-блакитного кольору були сповнені Божого світла, вони шукали в людях прийняття.
Він сказав: "Добридень",-рахуючи тих декілька копійок, які в нього були.
Інший чоловік розмахував руками біля свого товариша, схоже, він був розумово неповносправний, а чоловік з блакитними очима був для нього спасінням.
Я ледве стримувала сльози. Молода касирка запитала його: "Що бажаєте?" Він сказав: "Тільки каву, сеньйорита",- це було єдине, на що їм вистачило грошей, та якщо вони хотіли сісти в ресторані і трохи зігрітись, то мусіли щось замовити.
Тоді я справді відчула якийсь імпульс і зробила рух, щоб обійняти цього маленького чоловічка. І я відчула на собі всі погляди, що засуджували мене.
Я посміхнулась і попросила касирку дати мені два сніданки на окремому підносі, і пішла в напрямку столу, де сиділи ці двоє чоловіків, поклала піднос на їхній стіл, а свою руку-на холодну руку маленького чоловічка. Той глянув на мене повними сліз очима і промовив: "Спасибі"
Нахилившись до нього, я поплескала його по руці і сказала:
-Я зробила це не для вас, тут перебуває Бог і діє через мене, щоб дати вам надію.
Коли я поверталась до чоловіка й сина, з моїх очей полилися сльози. Сіла за столик, а чоловік посміхнувся і сказав:
-Ось чому Бог дав мені тебе, кохана,- для того, щоб подарувати мені надію.
Ми взялися за руки, і в цю мить зрозуміли, що Бог благословив нас своєю Милістю, щоб ми були здатними віддавати.
Цього дня мені було показано Боже світло, лагідне і сповнене любови. Я повернулася в університет на останню вечірню пару, тримаючи в руці аркуш з цією.історією.
Я здала свій проєкт, і викладач його прочитала, а тоді подивилась на мене і сказала:
-Чи можу я це прочитати іншим?
Я повільно кивнула, а тоді вона просила уваги класу. Вона стала читати, і я усвідомила, що ми, як людські істоти і подоба Бога, поділяємо цю необхідність зцілювати людей і бути зціленими.
Я у свій спосіб дала відчути це людям у Макдональдсі, своєму чоловікові, синові, викладачеві і кожній душі в авдиторії, в якій провела останній вечір у якості студентки. Я закінчила навчання одним із найбільших уроків, які коли-небудь отримувала у своєму житті.
БЕЗУМОВНЕ ПРИЙНЯТТЯ

Росаріо Гомес