Покозачення

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками? Відповідаючи на це питання, Михайло Грушевський наводить в “Історії України-Руси” лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а лицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”. Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу.

“І перед “простим чоловіком”, – слушно зазначав Грушевський, – простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, відкрилась можливість впливати на долю свого народу, бо тепер головними ставили особисті прикмети – героїзм, талант, енергія, бойові успіхи, любов до Батьківщини, вірність їй та Гетьману Війська Запорозького.

У добу Хмельниччини й бідний чоловік міг вибитися в люди, стати окрасою нашого народу. Не те, що зараз, коли успіх визначають не видатні якості особистості, а приналежність до олігархічного клану чи урядової партії, протекція, продажність, чималий статок, відданість дідькові-олігарху, співучасть у розкраданні держави, ворожість до українства. Чесний, талановитий і хоробрий чоловік позбавлений шансів взяти участь в управлінні державою. Він не потрібен владоможцям. Їм простіше мати справу з корупціонерами, політичними повіями, показово банальними людьми… Справжня національна еліта нині перебуває на маргінесі. Вона не має можливості впливати на процеси державного будівництва, або ці можливості суттєво обмежені. Українська еліта відсторонена від влади. А країна, де національна еліта перебуває на маргінесі, завжди буде маргінальною державою. Чи не тому про Хмельниччину Михайло Грушевський згадував з натхненням?! “Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, – писав він, – і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіазмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крові і сліз, зв’язаних з викликаними нею потрясіннями. …Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їх неволі і упослідження. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартними. Оживила в їх думках невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини бере початок нове українське життя, се я не раз говорив. І Хмельницький, як головний потрясатель, зістанеться героєм української історії”. Тому треба пам’ятати про Хмельниччину, про часи, коли український народ порядкував у своїй хаті, творив державу для себе, а не для захланних чужинців, які й сьогодні не відмовились від стародідьківської ідеї панувати “у нашій сторонці”. І панують, перетворюючи козацьку націю у гречкосійну… Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух. Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим. Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

У передмові видавництва до другого видання споминів «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» (Нью-Йорк: Т-во запрожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: «Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських «Наполеонів», Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозую. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців – нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно- козацькі почуваня загнано в русло інтернаціональної ріки…»