історична довідка

Деякі цікаві цитати.
Матвій Шестопал
ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ
(історична довідка)
Повністю: http://exlibris.org.ua/szestopal/index.html

У практиці політичних відносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжніх цілей він придумує тисячі різних причин. Поляки, наприклад, несли в Україну «світло цивілізації», а вивозили назад плоди української праці. Росіяни завжди подавали руку «братньої допомоги» поки не прибрали до рук Україну. А євреї… євреї, як видно, єдині прийшли сюди з добром, тільки й їх «примусили», бачте, чинити нам зло…
Приховувати правду про експлуататорів українців – значить, виправдовувати євреїв, давати привід для продовження цієї експлуатації в інший час і в нових формах. Балачки про те, що євреїв нібито примушували грабувати українців, мають на меті одне – виправдати їхню спілку з експлуататорами.

***

Горілка в руках колонізаторів була й справді одним із головних знарядь економічного визиску і духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрією не одного покоління українців.
У повісті І. Франка «Великий шум» селяни по скасуванні панщини в Галичині мріють, як поліпшити своє становище. В їхніх планах на перше місце висувається боротьба із споюванням народу. «І жидів витиснемо з сіл, - міркують уголос селяни, - бо яке їх тут діло? Вони землі не оброблюють, навіть кілька грядок коло корчми скопати самі лінуються та хлопських бабів кличуть. Лише горілку продають та затягують людей у свою лихву. То – п’явки, то – вороги народні. Зробити так, аби їх місця в селі не було, нехай забираються з шумом».
У Росії й Україні існував у минулому сторіччі справжній масовий рух за народну тверезість. І треба визнати, що навіть офіційна влада, зацікавлена в прибутках від виноторгівлі, не чинила опору цьому рухові. На заваді йому стояли тільки євреї. В статті «Мери правітельства относітельно трезвості» газета О. Герцена «Колокол» писала: «Гражданскіє власті нісколько не протіводействовалі распространєнію трезвості. Протівнікамі єйо заявілі себя євреі, і особенно те із ніх, коториє непосредственно заінтерісовани в процветаніі откупа».
Споюючи і розорюючи населення, відкупники і корчмарі наживали величезні багатства.

***

Своїми діями євреї не тільки економічно руйнували українців, а й завдавали великої шкоди народній моралі, сильно понижуючи її рівень.
М.І. Костомаров свідчить: «Мешканці південних і західних губерній знають, як часто іудеї поширюють у селян схильність до пиятики, охоче дають їм у борг горілки, щоб потім заплутати, розорити, щоб всі надбання п’яниці перейшло в їх шинки, як спонукають селян до крадіжки і приймають крадені речі, як прислужуються розпусті і зваблюють жінок, як вміють використати всілякі пристрасті, щоб довести людину до положення, вигідного для себе, хоча б це безповоротно було для неї. Це робиться зовсім не по якому-небудь без моральному мотиву, не через схильності до зла, а по холодності і без участі до світу, що стоїть за межами іудейства».

***

У тому ж «Колоколе» розповідалося про одеських євреїв, які систематично продавали українських дівчат у турецькі гареми. Торгівці жінками записувалися в турецько-молдавські піддані і з турецькими паспортами під виглядом іноземців без кінця переїжджали кордон туди й назад, вербували дівчат, обіцяючи їм золоті гори, а потім з фальшивими паспортами відвозили їх в Константинополь, де продавали на базарі, а «брак» здавали в будинки розпусти.
«З усіх міст Південної Росії привозилися в Одесу «девки, опутанніе долгами рублей в 50 или 100», продавалися місцевим утримувачам, які в свою чергу вербували дівчат в Одесі, і все це відправлялося в Туреччину на торгівлю, словом, торгівля йшла повним ходом. Яка-небудь жидівка їхала «мандрувати» за кордон – з трьома «дочками», з «сином», «жінкою сина» і «сестрою». Через певний час вона поверталася вже з одним сином і турецькою підданою. Потім знову їхала за кордон з «дочками» і так далі».
Лише в 1897р. з Одеси для продажу в гарем і будинки розпусти Константинополя вивезено таким чином до 200 українських дівчат.

***

Услід за купівлею товарів на гроші з’явилася грошова позика, а разом з нею – процент і лихварство. Паразитизм єврейської буржуазії виявився найяскравіше саме в лихварстві, тобто в грошових позиках під високий процент, що було найжорстокішою формою експлуатації селян, ремісників, дрібних крамарів, причиною їхнього масового розорення.

***

Засилля євреїв було однією з головних причин нерозвинутості капіталістичних відносин в Україні і майже повної відсутності української національної буржуазії, яка, мов курча в яйці, не могла пробити потрійної товщі російсько-еврейсько-польської конкуренції. Якщо в незалежних країнах місцева буржуазія користувалася протекціоністською системою, яка провадилася в широких межах і в більшості випадків доходила навіть до повного усунення будь-якої іноземної конкуренції, то для колоніально-залежної України про це нічого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Україні.

Чумацтво існувало протягом чотирьох століть – з другої половини 16 ст., тобто з часу виникнення, і до кінця 19 ст. Після землеробства і скотарства воно вважалося одним із найважливіших занять сільського населення і було наймасовішим.
Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-візницький. Предметом чумацького візництва були, крім традиційної риби й солі, кам’яне вугілля, яке почали використовувати як паливо на промислових підприємствах, будівельні матеріали, цукор, імпортні й експортні товари. Про розміри транспортних перевезень можна судити з того, що в середині 19 ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возів, які привозили щонайменше 60 млн. пудів різних вантажів. «Перевезення на чумацьких возах становило не менше 50%, а можливо, навіть значно більше всіх вантажів, що тоді транспортувалися».
За відсутності залізниць і слабкого річкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту в Україні. Воно могло відіграти і почати відіграло важливу роль в економічному житті краю, сприяло зміцненню господарських зв’язків і торговельних відносин між окремими районами України, а також між Україною та сусідніми територіями.
Проте на цьому не вичерпувалась історична місія чумацтва. Торгово-візницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерівність і соціальне розшарування селянсько-козацької маси і таким чином породити численні кадри національної буржуазії та її антиподу – пролетаріату. Саме з числа багатих чумаків у процесі первісного нагромадження капіталу повинна була витворитися українська буржуазія, якій належало зосередити у своїх руках усі «нитки і торговельного… і промислового капіталу».
Однак цього, як відомо, не сталося. Радянський історик І.Слабєєв, автор монографічного дослідження про чумацтво, змушений констатувати, що «кількісно група заможних і багатих чумаків (цих потенційних українських капіталістів) була порівняно невелика». І це при масовому характері чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах кріпосництва і колоніалізму основна маса чумаків була не вільними робітниками, що працювали на себе, а кріпаками, які, за словами Маркса, «належать безпосередньо до числа засобів виробництва» і є власністю поміщика. Ці чумаки – кріпаки працювали на збагачення своїх гнобителів і, навіть випадково розбагатівши, не завжди могли позбутися свого кріпацького стану. Першою основною умовою буржуазної підприємницької діяльності Енгельс вважав безпеку самого купця і його власність. Такої безпеки деспотичні порядки кріпосницької Росії не могли гарантувати українцям.
Зате євреї, будучи вільними людьми, мали повну свободу комерційної діяльності, що дало їм змогу захопити у свої руки всі вигідні промисли і торгівлю. «Порабощенное состояниє землєдельцев – писав Костомаров, - прічіна, повод, что іудеї продолжали держать в руках промишленность і торговлю».
Можна припустити, що частина кріпаків з числа державних селян, які не відбували панщини, могли б вибитися із злиднів, але їм, як і всім чумакам взагалі, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-поміщиком стояв ненависний жид-шкуродер. Орендуючи поміщицький маєток, він брав непомірно високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, і водопоями, обдирав навіть за проїзд через орендовану ділянку, що робило нерентабельним візництво, економічно невигідним сам чумацький промисел.
…
Закриваючи на це очі або приховувати правду – значить створювати враження що в українців були рівні з іншими можливості, яких вони з власної вини не зуміли використати. Це не що інше, як спроба виправдати колонізаторів і звести наклеп на український народ.
Таким чином, євреї у своїй масі були не просто представниками експлуататорської верхівки, їдцями-нахлібниками, а виступали в ролі гальма суспільного процесу на Україні.
…
Шаповал, діяч Центральної Ради, відомий своїми працями з історії революції на Україні, написаними вже на еміграції, цілком слушно вживав до українців означення «неповної нації», тобто народу, соціально-класовій структурі якого бракувало певних компонентів, у даному разі класу поміщиків і капіталістів.

***

Один із персонажів роману, український священик Дудич, у розмові зі своїм сусідом євреєм лікарем Севеллою робить слушний закид: «Під любов’ю до батьківщини угорці розуміють пригнічення всіх не угорців. Свобода для них означає цілковите беправя всіх громадян, які говорять не угорською мовою. А ви, євреї, підтримуєте таку любов до батьківщини, таку свободу! Хіба не так?»

***

«Без перебільшення можна сказати, що «велікая» соціалістична революція була зроблена саме руками євреїв. Хіба темні, забиті «русскіе крестьяне» і робочі могли б самі скинути з себе кандали буржуазії? Ні, саме євреї вели російський пролетаріат до зірки інтернаціоналізму, і не тільки вели, але і зараз радянська справа знаходиться і їх надійних руках. Ми можемо бути спокійними, доки керівництво Червоної Армії належить тов. Леву Троїцькому. Правда, євреїв немає в рядах червоної армії в якості простих рядових. Проте в комітетах і радах, в якості комісарів, євреї і зараз безстрашно ведуть до перемоги маси російського пролетаріату…»
Однією з причин існуючого й досі прихованого антагонізму між євреями і національною більшістю населення країни є нічим не обґрунтована претензія євреїв сидіти «в комітетах і советах», відводячи для всіх інших роль «простих рядових». Ця претензія особливо яскраво виявилася в перші роки радянської влади, і зокрема в Україні.

***

По суті справи громадянська війна в Україні була продовженням війни росіян і євреїв за владу, проти української незалежності. Ця війна велася спочатку відкрито і збройне, хоч і з перелицюванням, а згодом тільки з перелицюванням і головним шляхом політичних репресій.

***

М.І. Костомаров, як видно, був недалеко від істини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ «вивчає пружини суспільства», серед якого живе, «пізнає його слабкі сторони, користується ними і, наче в насмішці над тими хто їх зневажає, знаходить собі в неприязному суспільстві таке місце, що захоплюють у володіння найважливіші гілки суспільних сил: крутить королями, папами, баронами, в його руках торгівля, гроші – душа світу. Гроші! «Жид любить гроші, більше за все любить жид гроші» - повторюється із стародавніх часів ця затерта фраза. Справді, і в 12 столітті жид через гроші керував боротьбою італійських партій, і в 16 столітті жид вийшов на сцену в геніальному типі у Шекспіра, в його Шейлоці, і в 19 столітті той же вічний жид з’явився в складному образі європейського банкірства. Цей вічний жид впіймав слабку струнку світу і тримається за неї і водить світом, і світ був обманутий: світ думав, що жид у нього під п’ятою, а сам і не почув, як опинився у жида на прив’язі».

***

В особливий антагонізм на цьому ґрунті зайшли євреї з українцями, яких вони обкрадають упродовж віків і в масштабах, невідомих жодному народові світу. Сам по собі знаменитим є той факт, що Україна була і поки що лишається головним у Європі розсадником єврейства. Формальна ж логіка говорить за те, що хвороботворні мікроби почувають себе найкраще в слабкому організмі. Саме такою слабкою, нежиттєздатною націю, придатною лише на поживу іншим, уявляють українців деякі євреї.
Певною мірою погляди євреїв на Україну висловила ще роза Люксембург. Слідом за іншими ворогами нашого народу, які заперечували право українців на самостійне існування. Роза так само не здобувалася на глибше розуміння українських проблем. У 1918 р. спеціально про Україну вона писала, що ідея української незалежності є «нічим іншим, як простою дурницею пари дюжин дрібнобуржуазних інтелігентів, без якого-небудь коріння в господарському, політичному і духовному відношенні країни, без якої-небудь історичної традиції, так як Україна ніколи не складала нації чи держави; без якої-небудь національної культури, крім реакційно-романтичних віршів».
Аби не відволікатись від теми, не будемо зупинятися на цій злобній інвективі. Звернемо увагу на одну особливість національного характеру євреїв і українців, яким він здається стороннім людям. І тих, і других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справді хитрі. В українців же цим словом підкреслюють їхню життєву кмітливість і господарську практичність.
З давніх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедріше, аби жилося на ній людям сито і затишно. Для цього він вдосконалював знаряддя праці і техніку обробітку ґрунту, виводив нові сорти рослин і породи худоби. Він сукав довгу, як вічність, нитку і чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду і будував палаци, плавив метал і кував списи та шаблі, яких не випускав з рук протягом усього життя.
Предок свійської корови дикий тур відомий був багатьом мешканцям причорноморських степів. Але не вони, а стародавні руси-українці, приручивши його, методом народної селекції вивели потім безліч порід худоби: сіру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейські діти. З праці українця виросли миргородські, кролевецькі, тернавські свині, вівця асканівська тонкорунна, гуска велика біла, качка українська сіра, кури полтавські зозулясті, глинясті, чорні. На ніжному їхньому м’ясі зросли численні покоління євреїв, які потім кпили з «дурного гречкосія». А пшениці: білоцерківська, миргородська, миронівська, одеська… Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної праці вона змивала чарівною піснею, мрійною казкою, веселим, дотепним словом, які теж стали здобутком людства.
Поки українець займався цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, підривав його сили тисячею інших способів, а сам при запнутих вікнах крадькома, як той злодій, поїдав награбоване.
Коли над Україною згущалися хмари і ворог з чотирьох боків підступав до її серця, українець вважав за свій святий обов’язок, захищаючи рідний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв ворогові, то, набивши краденим свою кибитку, втікав в інші, спокійніші землі. При цьому він ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець.