РОСІЯ – “ЧЕТВЕРТИЙ РЕЙХ”? або про деякі небезпечні паралелі істо

Останнім часом у російських політичних колах активізувалась увага до своїх “співвітчизників” у сусідніх країнах, що раніше входили до складу СРСР. До цієї категорії вони відносять не лише усіх громадян суверенних країн, що мають російське походження, а й чисельних представників інших національностей зрусифікованих впродовж століть імперської історії.
                                    
Добре зрозуміло, що подібне “піклування” жодним чином не сприяє перспективі нормального співвіснування цих етномовних компонентів із більшістю населення, а тим більше їх повноцінній інтеграції до складу політичних націй відповідних країн. Воно об’єктивно провокує до них насторожене або й відверто вороже ставлення представників корінних, титульних народів.

Але розігрування проблеми “російських громадян” та інших “співітчизників” у Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, Україні (насамперед Севастополі та Криму) дозволяє Кремлю використовувати їх у власній геополітичній грі. Основою метою якої є насамперед утримання в орбіті власного політичного впливу Грузії, Молдови та України відповідно.

Все це не лише демонструє зневагу російського режиму до мільйонів цих громадян, а й загрожує для них вкрай негативними наслідками у майбутньому. Адже саме вони, як розмінна монета в геополітичних торгах, у разі зміни ситуації, змушені будуть розплачуватись за набутий імідж “пятої колони”. Дозволяючи використовувати себе як інструмент неоімперського реваншизму Кремля вони втрачають, можливо безповоротно, право повноцінної інтеграції до нових політичних націй, що формуються на пострадянському просторі.

У зв’язку з цим самі собою напрошуються паралелі із не таким уже й давнім минулим. Здавалося б історію, що прокладала шлях агресії нацистської Німеччини у 30-40-х роках минулого століття вивчали всі ще в школі, проте, здається, знову фатально спрацьовує сумнозвісне правило “історія нічого не вчить”.

Надто вже багато спільного між реваншистською політикою нацистської Німеччини 30-х років щодо центральноєвропейських держав (Польщі, Чехословаччини), які перед тим були частиною Німецької та Австро-Угорської імперій, та сучасним курсом Кремля на пострадянському просторі.



Напередодні Другої світової війни на території Чехословаччини, що здобула незалежність у 1918 році проживало близько 3,5 млн. німців (майже 25% населення). Вони зосереджувались у прикордонних промислово розвинених районах Судет та великих містах. Навіть столиця Чехії – Прага у перші роки незалежності була переважно німецькомовною.

Попри те, що уряд Чехословаччини надав німецькій меншині широкі права (представництво у парламенті де вони мали право виступати німецької мовою, можливість місцевого самоуправління у регіонах компактного проживання, мережа шкіл із німецькою мовою викладання тощо) місцевим німцям цього здавалось мало. І пояснювалось це, насамперед, їх принциповим небажанням прийняти новий статус – «національної меншини».

Збереження ностальгії за старим статусом – представників панівної нації у Німецькій та Австро-Угорській імперіях – сприяли популярності у їх середовищі нацистських ідей Гітлера, плекання надій на можливість відновлення великої німецької імперії та повернення під її владу Чехії та Польщі.

Відразу ж після приходу до влади Адольф Гітлер розпочав використовувати “проблему судетських німців” з метою підготовки агресії проти центральноєвропейських країн. У самій Чехословаччині йому активно підігрували місцеві німецькі політики на чолі із Карлом Генляйном, що здіймали істерію довкола “постійних утисків” з боку Чехословаччини.

Це дало нацистському керівництву потрібний привід для агресії. В лютому 1938 році Гітлер з трибуни рейхстагу закликав “звернути увагу на жахливі умови життя німецьких співвітчизників у Чехословаччині”. Через три місяці в заселених німцями районах цієї країни розпочались сплановані в Берліні заворушення, а Німмечина стягнула до кордону війська.



Рішучі дії чехословацького уряду (що ввів у Судети війська) та світової спільноти змусили Берлін до “переговорів”. Лише у вересні 1938, спровокувавши чергові виступи “генлейнівців” у Судетах, нацистське керівництво зірвало ці переговори та ультимативно зажадало від Чехословаччини передати прикордонні райони. Залишена напризволяще внаслідок Мюнхенської змови країна змушена була виконати вимогу.

Сподівання західних демократій на можливість “умиротворення” нацистської Німеччини виявились марними. Інакше й не могло бути. Реваншизм у всіх його виявах неможливо “умиротворити” будь-яким поступками. Єдиною можливістю його приборкання було й залишається жорстке придушення на ранніх стадіях. На жаль, тоді демократичні держави цього не зрозуміли.

За півроку після окупації Судет (в березні 1939 року) до складу “Третього рейху” було включено всю територію Чехії, вона, як держава, перестала існувати. Ще за півроку (у вересні 1939 року) Німеччина напала на Польщу. Приводом став так званий “Данцігський коридор”.



Ця територія до здобуття Польщею незалежності також входила до складу Німецької імперії. Хоч серед її населення німці й складали лише 19% , проте традиційно, як представники панівної в імперії нації, посідали провідні позиції в економічному житті. Загострювало “проблему” і сусідство “коридору” із “вільним містом” Гданськом (нім. – Данціг), що перебувало під управлінням Ліги Націй (аналог сучасної ООН). В цьому ключовому порту польського узбережжя Балтики, що 1793 року був приєднаний до Німеччини (тоді Прусії), у 20-30-х роках німецьке населення складало 95%.

Через 6 років помилки, що були допущені внаслідок сподівань на можливість умиротворити німецький реваншизм були виправлені – гітлерівська Німеччина зазнала нищівної поразки. Німецьке населення центральноєвропейських країн, що дозволило себе використати, як інструмент у знищенні Польської та Чехословацької держави, сповна заплатило за свою ганебну роль. Загальна ненависть до представників “п’ятої колони” з боку місцевого населення зумовила їх виселення із колонізованих під час існування німецьких імперій польських та чеських земель до Німеччини.
                                       
Сьогодні апологети спрямованої на реанімацію втраченої внаслідок “найбільшої національної катастрофи ХХ століття” (хто не знає – вислів В.Путіна про розпад СРСР) імперії таврують терміном “фашист” (мають вони на увазі все ж таки «нацист») будь-кого, хто виступає проти російського реваншизму, аналогій у якого із німецьким нацизмом 30-х років куди більше. Це наводить лише на одну думку – для них термін “фашист” означає зовсім не те, що він означає буквально.

Річ у тім, що у путінській доктрині неоімперського реваншизму перемога над “фашизмом” – важлива зовсім не як перемога над людиноненависницьким тоталітарним режимом нацистської Німеччини. Для її авторів та прихильників вона важлива насамперед (а можливо й виключно), як перемога “їхньої” імперії (дарма, що нічим не кращої за нацистську), що закріпила за нею статус однієї із “наддержав” до початку 90-х років. Сьогодні вони прагнуть реваншу.