...«На воле я слышал о бандеровцах только черные слова, — пишет поэт Анатолий Бергер в мемуарах „Этап“. В 1969-1974 годах он отбывал наказание за „антисоветскую агитацию и пропаганду“ в Мордовии. — Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокости у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой.

Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела»...

...«Они также отличались от всех, — вспоминает еврей Анатолий Радыгин в книге „Жизнь в мордовских концлагерях вблизи“. В 1974 ее издали в Мюнхене на украинском языке. — Когда вдруг к ковырявшейся массе подоходил мужчина подтянутый и аккуратный, спокойный и малословный, выбритый, в чистой рубашке и вычищенной обуви, в бережно разглаженной арестантской одежде, можно было почти без ошибки угадать его национальность, партийность и знамя, под которым он воевал»...

«Воры в законе пытались держать в полном подчинении и остальных зэков, — пишет Валерий Ронкин в книге „На смену декабрю приходит январь“. — Коллега рассказывал и о том, как к ним в зону, где царил воровской закон, прислали большой этап бандеровцев. Те пошли к пахану и попробовали договориться с ворами, чтобы они не трогали политиков.

Но на следующий день демонстративно был убит политический, не пожелавший делиться посылкой с ворами. После очередного убийства бандеровцы подожгли воровской барак, предварительно заколотив его двери. Выскакивавших из окон бросали обратно. С той поры воровская власть в зоне кончилась».

«Конфликты между враждующими лагерями „блатные“ — „суки“ были нам очень на руку, — вспоминает закарпатец Василий Рогач в воспоминаниях „Счастье в борьбе“. — После таких „разборок“ одних сажали в БУР (барак усиленного режима), других отправляли на этап. А в жилой зоне на некоторое время устанавливалось затишье — прекращались грабежи, кражи, опасные схватки. Позже мы даже старались провоцировать эти конфликты. И долгое время они нам удавались».

Рогач отбывал наказание в лагерях РечЛАГ вблизи Воркуты. Администрация решила завезти сюда две сотни уголовников, чтобы поставить на место «бандеровцев».

— Замолчать, стерва бандеровская! Скоро мы вам рога обломаем, — бросился авторитет Чернобров на украинца, который вечером играл на мандолине в бараке.

— Думать нечего — утром будет поздно. Целый барак освобождают, готовят для блатной швали, — решили его земляки после короткого совещания.

Через час Чернобров пошел в туалет и больше не вернулся. Когда утром привезли остальные «блатных», те узнали, что их «атамана» убили. Селиться в одном бараке с украинцами отказались. На следующий день их увезли в неизвестном направлении.

Мирослав Симчич, который отбывал наказание на шахте в Бутугычаке в 500 километрах к северу от Магадана, вспоминает: «В лагере администрация с помощью прихвостней бесчинствует, особенно достается каторжанам-украинцам от нарядчика Бубновского. Весь лагерь, огромная колонна невольников, стоит на разводе. Выкрикивают номера каторжан. Цимбалюк на свой ??номер вышел из колонны и направился к нарядчику. Не успел Бубновский опомниться, как лежал с расколотой головой. Цимбалюк отдал топор конвоиру и отправился в режимную часть за новыми 25 годами».

«Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа — в основном западных украинцев, ОУНовцев, — пишет о сопротивлении уголовникам Александр Солженицын в романе «Архипелаг ГУЛАГ». — Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронул воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа. Молодые, сильные ребята, взятые прямо с партизанской тропы, они в Дубовке огляделись, ужаснулись этой спячке и рабству — и потянулись к ножу.

Солженицын также ввел термин «рубиловка». Так назвал очищение лагерей от прислужников администрации — жестоких бригадиров и «секретных сотрудников». В СтепЛАГе в Казахстане она проходила в одно время — в ??5.00, когда надзиратели только открывали бараки.

Узник СтепЛАГа Михаил Король описывает в книге «Одиссея разведчика»: «Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. Те поняли, что их убьют. Один убежал, а второго так покалечили, что он остался лежать на месте. А бандеровцы пошли на вахту и доложили: „Идите, подберите блатного. Мы его убили“. На следующий день руководителя бандеровцев арестовали, повели на вахту и в тюрьму. Бандеровцы догнали повозку и отбили своего».

«В этом жутком спорте ушам заключённых слышался подземный гонг справедливости», — добавляет Солженицын.

«Беспощадному террору МГБ противостояли, насколько возможно, только бандеровцы — украинские повстанцы Степана Бандеры, — вспоминает венгр Ирани Бела. — Несколько месяцев они вели себя очень тихо, а потом сориентировались и начали действовать. Они были хорошими рабочими и везде завоевывали доверие руководства лагеря и дружбу членов бригады. Всех поразила невиданная доселе серия убийств людей, которых подозревали в доносах на своих товарищей. Виновников не смогли поймать, и это смущало политофицера».

Хладнокровие, с которым происходило уничтожение «сексотов», сеяло страшную панику. Многие умоляли о помощи руководство. Просились в этап или клялись прекратить «черные дела».

Такая работа требовала большой внутренней дисциплины. Еврей Давид Цифринович-Таксер в книге «Страна Лимония» описывает, что повар-«бандеровец» боялся себе налить порцию гуще, чем другим. А украинец, который нес сахар на целую бригаду, не удержался и попробовал немного, был вынужден ходить от барака к бараку с табличкой «Я у своих товарищей украл сахар». От предложения надзирателей закрыть его в БУР — барак усиленного режима — украинцы отказались. В лагере они сами могли вершить судопроизводство.

«Бандеры, что на этом лагпункте заправляют, — пишет Цифринович-Таксер, — мало того, что своему Богу молятся, так организовали и для евреев, и для мусульман их праздники. Выставляют людей на шухере, чтоб предупреждать, если надзиратель поблизости».

В последующие десятилетия криминальный элемент с удивлением и часто с уважением воспринимал политических осужденных. Воин УПА Мирослав Симчич после отбытия 25 лет продолжал сидеть — теперь уже по статье «лагерный бандитизм». Свой очередной срок он отбывал среди уголовников:

«Неожиданно для них и для себя я стал в камере „авторитетом“ для воров. Они часто спорили между собой, а меня, как тюремного „долгожителя“, просили рассудить».


http://argumentua.com/stati/sredi-nikh-ne-bylo-stukachei-banderovtsy-i-suchi-voiny

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, що відзначається у четверту суботу листопада, LikБез вважає необхідним привернути увагу журналістів та всіх небайдужих до важливої теми візуалізації трагедії Голодомору та її коректного і правдивого представлення.

Спочатку кілька загальних тез для характеристики проблеми.

Зазвичай ілюстраціями до інформаційних повідомлень, науково-популярних та наукових статей, а також фільмів про Голодомор слугують кілька типів візуальних джерел (“картинок”). Назвемо найголовніші. Це:

• документальні фотографії;
• різноманітні архівні матеріали;
• сторінки тогочасних українських газет із повідомленнями про “чорні дошки” та інформацією про (не)виконання планів хлібозаготівель та ін.;
• сторінки тогочасних закордонних газет та журналів із повідомленнями про голод в Україні;
• мистецькі твори (створені як очевидцями, так і сучасними митцями);
• меморіальні місця (пам’ятники та пам’ятні знаки);
• нарешті, це фотографії сучасних заходів із вшанування пам’яті жертв Голодомору як в Україні, так і закордоном.

Тобто варіантів, що саме обрати для візуального ряду, достатньо.

Та найчастіше використовуються документальні фотографії. Адже саме світлини, що фіксують момент трагедії, найсильніше впливають на читача / глядача. Хіба може залишити когось байдужим знімка розпухлої від голоду дитини у лахміттях чи фото помираючих від голоду?! Звісно, що ні.

Крім того, ці фото виконують також роль неабиякого аргументу, заперечувати який не виходить. Вже самим фактом свого існування вони промовляють: “Це було, було! Дивіться!”

Але.

Але якщо серед наведених у публікаціях зображень виявляються неправдиві фото (байдуже – через незнання, помилку чи злий намір) і це стає відомим, то і довіра до інших наведених джерел однозначно пропадає, а висловлені судження переходять до категорії сумнівних чи навіть сфальшованих.

Поговорімо про це докладніше.

Так склалось, що документальних фотографій, що зафіксували б жертв Голодомору 1932–1933 рр., збереглось небагато. Це і зрозуміло. Влада, здійснюючи терор голодом, всіляко намагалась приховати свої злочини. Кореспонденти до голодуючих та вимираючих сіл не допускались. У населення (особливо у селян) на руках фотоапаратів практично не було. Ті кілька фотографій, що на сьогодні чітко атрибутовані, були зроблені іноземними спеціалістами, які у той час працювали в радянській Україні, і таємно вивезені закордон.

Між тим у публікаціях, у фільмах, а часом навіть у музейних експозиціях та на документальних архівних виставках бачимо численні фотографії начебто жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Деякі з цих світлин “кочують” з однієї статті до іншої та вже перетворились на “візитівку” Голодомору.

Питання: Чи всі вони справді були зроблені саме в Україні та саме в цей час?

Відповідь категорична: Ні!

На жаль, дуже часто для ілюстрування жахів Голодомору в Україні 1932–1933 рр. помилково використовують фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

Весною 1921 р. у кількох районах Росії, а саме у Поволжі та на Північному Кавказі, через страшну посуху та неврожай розпочався голод. Масовий голод охопив також Південь України, проте звідти продовжували вивозити хліб до Росії, посилаючись на те, що в Україні, начебто, не голод, а просто неврожай.

Після довгого замовчування трагедії лише у серпні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся по міжнародну допомогу. В Кремлі очікували, що європейські уряди нададуть Росії кредит у 10 млн. фунтів стерлінгів. Однак в Європі виникли підозри щодо імовірних зловживань та майбутнього нецільового використання коштів радянським урядом, і у кредиті було відмовлено. Зрештою, після тривалих нарад і консультацій допомога була надана, але на умовах роботи в Росії спеціальної комісії та визнання більшовиками боргів царської Росії.

Згаданою спеціальною комісією став Міжнародний комітет допомоги голодуючим у Росії. Ця організація, створена в Європі під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста, об’єднала більш ніж три десятки доброчинних та релігійно-доброчинних товариств. Очолив комітет визначний полярний дослідник та громадський діяч норвежець Фрітьоф Нансен, тому ця гуманітарна структура отримала неофіційну назву “місія Нансена”.

Восени 1921 р. Нансен приїхав до Росії та у листопаді-грудні 1921 р. відвідав охоплені голодом райони, зокрема Поволжя та Північний Кавказ. Звідти він привіз кілька десятків негативів на склі та фотографій, що були зроблені співробітниками місії. Для широкого розповсюдження Нансен відібрав 63 зображення голодуючих та тіл тих, хто помер від голоду. Фотографії широко розійшлись Європою та Америкою. Вони неодноразово друкувались у пресі та окремо у вигляді листівок для збирання коштів для голодуючих в Росії, пізніше – також як ілюстративні додатки до численних книг про життя та діяльність Ф. Нансена.

Нині ці фотографії знаходяться у вільному доступі на сайті Національної бібліотеки Норвегії у фотоархіві Ф.Нансена.

Вважаємо, що нині публікація фотографій, зроблених у Поволжі у 1921–1922 рр., як фотографій Голодомору в Україні 1932–1933 рр. є шкідливою та цілковито неприпустимою. Така – свідома чи несвідома – підміна веде до знецінювання інформації щодо українського Голодомору-геноциду та підважує правдивість інших свідчень, дає підстави звинувачувати дослідників у фальсифікації Голодомору.

Легковажити достовірністю поданих ілюстративних матеріалів не варто.

Аби уникнути подальших тиражувань неправдивої інформації, наводимо ті фотографії 1921 р. із відповідними підписами, що найчастіше помилково використовуються як ілюстрації Голодомору. Підписи мають гіперлінки, що відсилають на сайт Національної бібліотеки Норвегії.

Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років!

Це фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

.

Родина, що помирає на березі річки Волги. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

Семирічний хлопчик, знайдений на вокзалі у Самарі. Він помирає від голоду та виснаження. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

Голодуюча семирічна дівчинка із роздутим животом через довге голодування та вживання трави у їжу. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

 

 

Інше фото із тією ж дівчинкою. Голодуюча родина. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, знайдених та звезених на кладовище впродовж двох днів. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, перед похованням у братській могилі. Одяг із дітей зняли для подальшого використання. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

 

Тіла дітей, які померли від голоду. Місто Марксштадт (нині – м. Маркс Саратовської області Російської Федерації), грудень 1921 р.

 

 

 

 

 

 

Листівка із фото голодуючих хлопчиків, зроблена співробітниками місії Нансена. Листівка була випущена у 1922 р. у Женеві для збирання коштів для допомоги голодуючим у Росії.

 

У кримському селищі Роздольне вже півсторіччя живе Теодозія Кобилянська, яка допомагала Українській повстанській армії. У молодості її зловили з записками від повстанців, почали катувати та відправили до табору.

Знаєте, хто на фото? Українська підпільниця Ольга Ференчак, яка легалізувалась аж у 1992 році. Ні, це не помилка і не очепятка - в 1992 році! Після того, як на початку 50-х Ольга втратила всі зв'язки з побратимами, вона проживала нелегально у своєї рідної сестри Марії ось у цій хаті, що на другому фото, в селі Вишнів Рогатинського району на Івано-Франківщині. Допомагала тій поратися по хаті, шити одежу на замовлення односельчан, але іти здаватися радянській владі вперто не бажала.

Шах і мат пропагандистам. Коротко, чому Донбас — це агресія РФ, а не громадянська війна українців

Ведучий телеканалу NewsOne Руслан Коцаба під час ефіру сказав, що події на Донбасі — це громадянська війна українців, а не агресія Росії. Коротко, наводячи залізобетонні аргументи, розповідаємо, чому такі твердження — це пропаганда, дурість, тупість та лицемірство.

Донбас — це повномасштабна війна, збройна агресія Росії проти України, яка почалася з окупації автономної республіки Крим.

Колишній радник російського президента Путіна Андрій Ілларіонов вважає, що датою початку війни слід вважати 20 лютого 2014, оскільки саме ця дата викарбувана на медалі "За повернення Криму", і, відповідно, першою силовою акцією — розстріл демонстрантів на Майдані Незалежності в Києві, який відбувався, за твердженнями автора, за наказами та під керівництвом представників російського ФСБ.

Тобто причини російської агресії — це Майдан, який виступив проти режиму Януковича та підтримав курс України на Євроінтеграцію та вступ в НАТО.

Треба визнати та чесно сказати — частина українців проти ЄС і НАТО. Ця частина українців — за інтеграцію з Росію та митний союз із колишніми республіками СРСР. У цьому й полягає громадянський конфлікт між українцями — одні за ЄС, інші — за Росію. Це конфлікт поглядів, позицій та світоглядів, який частково проявився під час Революції Гідності.

Але нація і держава — це компроміс. Частина українців мусила змиритися з тим, що Януковича обрали президентом. Але ж і Янукович декларував інтеграцію в ЄС і майже підписав угоду про асоціацію.

Тому коли він не підписав асоціації, частина українців вийшла на акції протесту. Протести переросли в революцію. Янукович не зміг врегулювати ситуацію в країні. Він емігрував та ще й попросив Росію про збройну підтримку в придушенні Майдану.

Тому частина українців має змиритися з тим, що президент не залагодив ситуацію і самовільно покинув пост глави держави.

Можна не визнавати цього, але ж це правда і доведений факт.

У цьому й суть національного компромісу — визнавати ті законні речі, які тобі не подобаються. Визнавати та працювати далі, а якщо є охота — ставати у конструктивну опозицію.

Простіше кажучи: ми визнали Януковича президентом, то ж і жителі Донбасу мали визнати його самовільну відставку та нову владу, яка прийшла йому на зміну.

І вони б визнали. Протестували б та продовжили жити, працювати, але у конструктивній опозиції до нової влади.

Але ж ні. Бо у ситуацію втрутилася Росія. Влада РФ організувала приїзд тітушок в Україну, озброїла незгодних українців, захопила міськради, відділки міліції, СБУ, військові частини, проголосила там незаконні та нелегітимні республіки — ДНР та ЛНР.

Разом з цим Росія спрямувала в Україну кадрових військових та добровольців, які разом з українцями захоплювали державні установи, міста.

Простими словами: Росія завезла сюди своїх хуліганів та військових, які почали війну проти України. А це агресія. Збройна агресія, відкрита збройна агресія, але без офіційного оголошення війни.

То чому ж досі є українські політики та бізнесмени, які називають це громадянською війною та громадянським конфліктом. Тому що українці воюють проти українців. І це, на жаль — правда.

Але.

У 1940 році коли Німеччина напала на Францію та окупувала її території, частина французів теж воювала за Німеччину. Але ж інша частина французів воювала проти, захищаючи свої країну. І чомусь ніхто не назвав це громадянським конфліктом. А чому? Та бо завжди, завжди й ще раз завжди у війні якась частина населення підтримувала агресора.

У середні віки, у ХІХ столітті це називалося зрадою.

Тепер же є менш оцінювальне поняття — колабораціонізм.

Тому казати правду потрібно: так, українці воюють проти українців, так, був і є громадянський конфлікт з приводу влади Януковича та наступних влад. Громадянський конфлікт, власне кажучи, є завжди. Протистояння виборців Порошенка та Зеленського — чим вам не громадянський конфлікт? Просто люди доводять свою правоту на кухнях, на телеканалах, у соцмережах. Інколи лаються та поливають брудом, але ж не беруть автомати, “люб’язно” надані політиками сусідньої держави та не йдуть стріляти своїх політичних опонентів.

Те, що почалося 20 лютого 2014 року — це війна Росії проти України. І ті, хто воюють за ополчення, ДНР, ЛНР та інші військові формування — це колаборанти, які добровільно або примусово пішли на співпрацю з агресором.

Можна не визнавати гравітацію, закон Ома та інші природні закони. Але він цього гравітація не перестає діяти.

Так само з Донбасом. Можна скільки завгодно прикидатися дурнем, говорячи про громадянську війну. Але він цього агресія Росії не перестає бути агресією. Але від цього колабораціоністи не перестають бути колабораціоністами.

Коцаба маніпулює фактами. Він говорить таке:

"Київська влада має визнати, що використання збройних сил проти мирного населення є злочином, на який не поширюються терміни давності. І, нагадаю, саме київські змовники та, назвемо так, зрадники 14 квітня 2014 року незаконно проголосили якесь там АТО. Ну й, відповідно, донецькі та луганські відповіли 12 травня, нагадую, майже через місяць пізніше, створенням так званих ДНР і ЛНР".

Але ж це вже відверта брехня, переписування історії у прямому ефірі. Бо вперше "ДНР" проголосили за тиждень до початку АТО, яка почалася. 14 квітня. Бо 12 квітня терористична група росіянина Гіркіна захопила Слов’янськ, Краматорськ та кілька менших міст.

Особливо вражає пасаж Коцаби: "Київська влада має визнати, що використання збройних сил проти мирного населення є злочином, на який не поширюються терміни давності".

Треба визнати, що під час протистояння бойовиків ДНР та української армії загинули мирні мешканці міст та сіл Донеччини й Луганщини. Але гинули вони тільки тому, що терористи та російські війська ставили танки, гармати та військову техніку у дворах, біля шкіл, за будинками мирних мешканців. Ополченці ховалися за спини жителів, звідти стріляли по українським військам.

А що робити українським військовим, коли якісь сумнівні люди у військовій формі, з автоматами й танками перші стріляють, захоплюють частини, примушують наших військових підпорядковуватися якимось ефемерним ДНР та ЛНР? Що робити? Звісно ж відбиватися.

Тому не українські військові вбили мирних мешканців, а Росія та прихильники ДНР-ЛНР принесли війну. Саме на їх плечах тисячі загиблих. Саме вони відповідатимуть. Бо злочини Путіна та ДНР не мають терміну давності.

Роман Коржик

Лінгвоцид або чому ми насправді не знаємо нашої мови

“Щоб”, “автозавод”, “атомний” та “болото” - лише кілька слів, які сьогодні для нас є рідними і не викликають думок нав‘язаність. Натомість справжні українські: “аби”, “автомобілярня”, “атомовий” та “багно” здаються чужими і незвичними.

Методи, якими російський імперіалізм нищив українську ідентичність стосуються фактично кожного аспекту та сфери життя. Але сьогодні, в День української мови та писемності, ми згадуємо те, про що зазвичай не згадують. Про совєцький лінгвоцид.