Історія однієї суперечки

історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця

Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого кла-су швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був ві-домий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Наре-шті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звіс-но кожен заходився вихваляти рідну.
Почав англієць: – “Англія – це країна великих завойовників і мореплавців, які сла-ву англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”.
“Ніколи! – гордо заявив німець. – Німецька – мова двох великих імперій: Вели-конімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Ґеґеля, Канта, Вагнера, Ґейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”.
Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська – це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною іта-лійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”.
Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто дома-гався цього, потім гірко розчарувався.
Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська – мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з поетес світу – Лесі Українки, на-шого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і по-хваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську...
Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” – відповіли англієць, німець й італієць”.
“Вашими мовами це неможливо, а українською - зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” – звернувся Костів до німця.
“Нехай це буде літера “П”, – відповів той.

“Гаразд. Назвемо оповідання “Перший поцілунок”:
“Популярному перемишльському поету Повлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний пра-витель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, - погостюйте, пове-селитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони - при-ятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліпи По-лікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пре-чудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелю-дії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора – попро-сили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, піді-грітого пуншу, пива, принесли печені поросята, пахучі паляниці, печінковий паштет, пу-хкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пре-солодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полу-ниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Полі-на Полікарпівна попросила прогулятися Підгородецьким парком, помилуватися приро-дою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Поросли папороттю прадавній парк подарував приємну прохо-лоду. Повітря п'янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнули-ся. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”.

У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. "Ну, а коли б я назвав ін-шу літеру? – заявив він – Скажімо, літеру “С?”. – “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан при-роди, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:

Сипле, стелить сад самотній
Сірий смуток, срібний сніг.
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха скорбний сміх.
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.
Сонно сипляться сніжинки.
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад,
Срібно стеляться сніжинки -
Спить самотній сад.
“Ґеніально! Незрівнянно!” – вигукнули італієць й англієць.
Усі замовкли. Говорити не було потреби.”.