Мозкокрут

Абракадабра

(або ж сама Мудрість)

     Зорі миготіли навкруг, зігріваюче поблискували і Він серед них плив у безмежному просторі океану. Ондечки сяє рідний дім його душі, тягнути парубка до себе.

-Тобі ще рано відпочивати вдома.Повертайся!-пролунав знайомий голос.

Хлопець закліпав очима якими знову побачив лісову галявину і хатину –храм відлюдника –мата.

     Старий погладжував свої довгі сиві вуса по молодечому сяючи зіницями.

Вони сиділи у „Лотосовій піраміді” поруч, споглядаючи внутрішній Всесвіт.

-Ну і ...

     Але знак долонею, старого зупинив питання напівслові.

-Ти просто був на межі між сном і смертью юначе.

-А де істина? Напрямок життя, яка різниця між існуванням і життям?

     Чаклун розсміявся, похитавши головою:

-Ти що напився молодого вина? Хлопець затинаючись пробелькотів, переборюючи досаду, гнів нетерпеливість:

-Але ж як ...

-Відсунь зовнішній світ як перепону те що ти бачиш, що чуєш думки емоції помісти у яскраву кулю зашвирдель її і уяви як вона вітдаляється від тебе, тільки не дуже далеко, бо далебі зникнеш, от і сам зрозумієш те що хочеш знати.

     Вони сидять один навпроти одного серед мовчазних дубів. І лише вітерець шумлячи у верховітті листям порушує тишу спокою.

     Спогади, спогади, минуле життя сьогодення. Він прийшов до тями. Лікар-гіпнотизер здивовано поглядаючи крізь скельця своїх окулярів на пацієнта потираючи чоло. Повернувшись вимкнув диктофон запису, взяв чашку гарячої кави, і відсьорбнув ковток.

-Що ж ви конкретніше бачили?

-Вогонь, кров, смерть, спокій –закриваючи повіки юнак додав –і кохання.

     Прокинувся від свого крику. Помотав головою аби урівновісити бачене у сні: Мудрець-маг гіпнотизер біль щастя життя.

     Ну і сон, хай йому грець.

     Кабіна відпочинку космічного корабля Землі зачинилась за пілотом-остронавтом. Навколо нього миготіли незворушно зорі споглядаючи „консервну бляшанку” ховаючи свої таємниці-знаня.

     Парубок знову розплющив повіки. Знайомий ліс, галявина, старий що як завжди загадково посміхався і так же незворушливо сидів навпроти . Все як було і ніби й ні.

-Треба випити а то голова зовсім „поїде” –пробубнів під ніс собі думку знімаючи віртуальний шолом і знехотя вимикаючи компютера.

     З натугою встав розминаючи задубілі м’язи, пішов у кухню. Діставши з холодильника пляшку рятівного холодного пива, надпив задумливо, і підійшов до вікна, за яким гуділо просинаюче місто.

     Він зловив себе на тому що знову трохи „відключився” за пультом керуваня космічного зорельоту.

-Зараз те пивко, а ще краще кава не завадили б, -позіхаючи сказав до бортового Ш.І.(штучного інтелекта) виправляючи збитий курс.

     „Якийсь тупий цей лікар”. Хлопець вийшов з кабінету гіпнотизера й попростував до найблищого кафе. Тепер учень засміявся зі свого невігластва. Розкривши внутрішній зір він побачив що він є часткою тих зір, Всесвіту що віковічно оглядає самого себе вивчаючи, приносячи рівновістя Гармонії туди де є хоч якийсь натяк на рану-Хаос.

     А очі побачили того ж мудрого даставника-дідуся з його лагідною усмішкою Добра. Галявина покрилась лотосовими квітками як небо зорями.