Час повертатися до Сонця!

Час повертатися до Сонця!



Сергій Пантюк

Дивні
ми люди все ж таки – замість того, щоб боротися з суттю певного явища,
боремося з його окремими виразниками. Ну, приїхав один з очільників
великого бізнес-проекту під назвою "християнство", ну пов'якав там щось
у межах своєї імперської риторики, а поруч "вєрниє" поспівали
"інтернаціонал". А хіба хтось чекав чогось іншого? Так, проігноруймо
це, наче нічого й не відбувається, кілька днів мине і всі благополучно
й надовго забудуть про "високий візит". Так, ні ж, неодмінно треба тому
попові дуль натикати, аби знав. А те, що йому це все – як з качки вода,
нічого, головне себе зайвий раз показати – ось які ми героїчні!

І
тоді я запитав себе – а за що насправді ми боремося? Логіка підказує –
за майбутню велику Україну. А виходить – за власний чи ба, навіть чужий
піар. Тому дійшов простого висновку: поки у нас існуватиме державний,
громадський чи духовний курс на християнство – Україна не стане
по-справжньому незалежною.

А ще ми дивні у своєму внутрішньому
консерватизмі – бо не хочемо розвиватися духовно, боїмося зазирнути у
власні глибини. Бо якби таки почали зазирати – одразу б побачили: ми не
були, не є і ніколи не станемо християнами в ортодоксальному розумінні.
Українець – людина споглядання, пізнання і емоційного аналізу
довколишнього світу, він плоть від плоті своєї землі. Тому його
первинний світогляд є природнім, бо він рівнозначна частина природи,
як, врешті, і світобудови. Чи язичницьким, чи поганським, чи як би ще
його не називали, сенс не змінюється. Особисто мені подобається
відчувати себе сонцепоклонником, сином Сонця...

А все це
лепетання про начебто прогресивний вплив християнства на людство
насправді варте саркастичної посмішки. Бо не тільки у нас пам'ять
коротка, Європа ще більше дивує. Там "свята" інквізиція мордувала і
кидала у вогнища десятки тисяч людей, причому не найгірших. І саме в
той час, коли у нас на горі Богіт ще функціонував один з найбільших
сонцепоклонницьких храмів – храм Збруцького Світовида.

Наші попи
відзначають тисячоліття з хвостиком хрещення Русі, а археологія чітко
свідчить – навіть у похованнях 14 ст. суто християнська символіка
зустрічається не так вже й часто. Навіть моя прабабуся Марфа Антонівна
Франчук, світла їй пам'ять, яка народилася наприкінці ХІХ ст. і прожила
майже все ХХ ст., ніколи не згадувала якесь там Різдво св. Пророка і
Предтечі Іоанна Хрестителя, а казала: "Завтра – Івана Купала", не
говорила "Пасха", а Великдень тощо. Як врешті, й більшість нашого
народу. І я впевнений – і сьогодні в наших душах нічого не змінилося.

Тому,
думаю, боротися треба саме з християнством як з явищем, яке давно
перестало бути духовним прихистком людини (та й чи було воно колись
таким?) і перетворилося на голий бізнес. Час повертатися до справжнього
– до Сонця – нашого Прабога, який насправді єдиний "сущий на набесах",
і справді милостивий, і, головне, справедливий.