Різдвяний Миколай
- 09.01.12, 20:22
- Конкурс ПРОЗА 2012
Служба у Різдвяну ніч починалася о четвертій ранку. Так прийнято було ще в тому, старому храмі, який зберігся лише в пам'яті людей похилого віку. Вони ж, бабусі й дідусі, крізь роки віру зберегли і Бога не залишили, своєму священикові у новій церкві так і сказали:
-
Ти, батюшка, звичайно, всі постанови знаєш, але Різдво у нас завжди рано вранці починалося і «Кто Бог велий» ми затемна співали і з вертепу вогник всю церкву освячував ...
На тому і порішили.
Зазвичай отець Андрій за пару годин до служби на своєму старенькому «жигуликові» з міста приїжджав, але у Святвечір, напередодні Різдва, розігралася неабияка заметіль, і батюшка вирішив залишитися у парафії. Увечері,
розпрощавшись з черговими колядникіами, пішов священик замикати церковні двері, інакше ходоки з кутею, які дізналися, що священик на ніч додому не поїхав, до ранку би відвідували батюшку.
Проходячи через храм (кімнатка священика ліворуч від вівтаря, за пономарською розташовувалася), отець Андрій в черговий раз спіткнувся об погляд з ікони, що зображає, як стверджував місцевий богомаз, святителя Миколая. Дивний якийсь погляд. Не лякає, не докоряє, а якийсь зупиняючий.
З іконою цієї ціла історія трапилася. Прийшов якось до храму місцевий художник, вірніше, навіть не художник, а працівник шахтного клубу.
Та й як йому було не прийти, якщо церква нова і розташувалася саме в будівлі колишнього вогнища шахтарської культури?
Практично всі свої працездатні роки, до самої пенсії, малював тут художник афіші, писав гасла з закликами, становив стінгазети та наочні посібники по техніці безпеки. Виконував ці нехитрі доручення шахтного керівництва та профспілки майстер пензля і плакатного пера завжди чітко і ретельно, налягаючи, перш за все, на дві фарби: позитивну і закликаючу - червону, негативну і засуджуючу - чорну.
До церкви художник спочатку практично не ходив, не міг пересилити себе, що на його робочому місці тепер Богу моляться і там, де раніше його майстерня була, тепер попівська келія визначилася. Але час минав, все навколо мінялося, та й вік змушував про вічне думати. Після чергової, невідомо звідки взявшоїся хвороби, коли скрутило так, що і про батюшку згадав і на ікону, що від матері залишилася, по іншому дивитися почав, зачастив художник до храму. Навіть місце собі в церкві постійне визначив: за криласом, у правому церковному кутку, де народу поменше.
Отець Андрій був радий новому прихожанину, а коли той підійшов до нього з пропозицією «намалювати» ікону Миколи Чудотворця, то з радістю погодився, тим більше, що парафіяни йому не раз натякали про існування
місцевого майстра фарб і пензля. Роздрукував батюшка на кольоровому принтері кілька зразків ікони святительської, допоміг фарби купити і навіть місце в храмі для нової ікони визначив. Після молебню перед початком всякого доброго діла взявся художник за роботу і до Покрови труд свій представив.
З гордістю і свідомістю чітко та в строк виконаного обов'язку вніс майстер місцевої образотворчого мистецтва велику, в ріст написану ікону святителя Миколи Чудотворця в храм, встановивши її біля вівтарного
іконостасу, зірвав поліетиленове покривало ...
Батюшка застиг. Надовго. Слів не було, одні вигуки.
На священика прямим, вольовим, що стверджує і закликає поглядом дивився образ широкоплечого передовика соціалістичного виробництва, з неосяжними шахтарськими грудьми і натрудженими монументальними руками.
Права - благословляюча длань, більше нагадувала вказуючий жест до нових звершень, а ліва тримала в руках величезний червоний том із золотим хрестом, на місце якого більше напрошувався напис: «Моральний кодекс будівника комунізму».
Одяг образу виблискував всіма барвами веселки і був виписаний ретельно і яскраво, саме так, як малювали на циркових балаганах і на паперових гобеленах, що висіли по сільських хатах у далекі 50-60-х роки століття
минулого. Повноту «образу» доповнювала підпис над німбом: «Микола Чюдотворець».
Слів у священика не було. Він не міг їх знайти ще й тому, що поруч з іконою стояв милуючийся своїм
творінням і очікующий похвали художник, а казна-звідки взялися дві бабусі-парафіянки і майже хором вигукнули: «Красота-то яка!».
Розкритикувати, насварити і відкинути дане «творіння» священик, дивлячись на гордого «іконописця» і парафіянок, відразу не наважився. Лише, ніяковіючи, зміг вимовити, що, мовляв, канони іконопису порушені, та кольори яскраві і підібрані невірно.
Критику художник і бабусі відразу відкинули, а сили настояти і сказати категоричне «ні» отець Андрій знайти не зміг. Та й розумів, що не схвалили б парафіяни його рішучої заперечності. Художник-то свій був, рідний, зрозумілий, разом з ними виріс і жив.
Маявся тепер настоятель з цією «іконою». У ківот не поставиш, в іконостас, тим паче, ніяк не можна. Приїде благочинний або Владика загляне - неприємностей не оберешся. Ось і переставляв отець Андрій «Миколи Чюдотворця» з місця на місце і спотикався раз по раз під поглядом, що від нього походить і зупиняє.
Батюшка не поспішаючи вичитав своє священиче правило, підсипав вугілля в котел, щільніше прикрив кватирки, хуртовина розігралася не на жарт, і пішов спати. Вставати рано, та й прийдешній день різдвяний завжди хоч і у приємних турботах проходив, але сил великих вимагав.
Мобільний телефон заснути не дав. Отець Андрій, впевнений, що це чергове привітання з наступаючим святом глянув на дисплей - 22.30, а замість імені - набір невідомих цифр. Відповів. Дзвонили з сусіднього, розташованого за три кілометри від храму, вмираючого через відсутність роботи, невеликого селища.
- Батюшка, це Сергій, фермер, ви у нас минулого тижня немовля хрестили, пам'ятаєте?
- Звичайно, пам'ятаю, - відповів священик, - ми з вами ще розмовляли після хрестин. Що трапилося ?
- Біда, батюшка. Температура під сорок у синочка нашого, - голос фермера зривався і був настільки тривожним, що тривога ця передалася і священику.
- Лікаря викликайте, - зажадав отець Андрій, але поглянувши на забите зовні мокрим снігом вікно зрозумів, що порада ця нездійсненна. У балці, під горою садиба фермерська розташовувалася, звідти і без снігу,
в дні дощові на машині виїхати було проблемою, а зараз, коли вирувала снігова круговерть і ожеледиця ні про яку машину й мови бути не могло.
- Одягайте тепліше дитину, - розпорядився священик, - і виходите пішки, наверх, до траси. Я на шахті транспорт роздобуду.
Іншого виходу батюшка не бачив і вирішив сам податися на шахту на своїй машині. Марно. Машина священика буквально вмерзла в сніг, і навіть якщо б він її якось і звільнив від обмерзання, впевненості, що старий автомобіль заведеться і зможе кудись доїхати, у нього не було ніякої. У відчаї священик кинувся до телефону.
Директор шахти був на місці. Вислухав. Поспівчував і перепрошувальним тоном остаточно засмутив священика:
- Розумієте, отець Андрій, все три трактори дорогу чистять до міста, щоб нічну зміну на роботу доставити.
Батюшка не знав, що тепер робити ...
Він просто уявив матір і батька зі своїм закутаним в ковдри первістком, що бредуть по покритій льодом дорозі, крізь пронизливий холодний і мокрий сніговий вітер. Йдуть і очікують рятівну машину.
Священик зайшов до храму. У центрі стояв вертеп, освітлений усередині маленькою лампадою. Над немовлям Христом схилилася Богородиця, поруч стояв, спираючись на палицю, праведний Йосип ... І священик мимоволі подумав:
- Вони знайшли притулок.
Батюшка почав благати:
- Господи, ну підкажи, що мені робити. Загине хлоп'я. Не донесуть вони його до лікарні.
І тут знову - цей зупиняючий погляд неканонічного святителя Миколая. Отець Андрій буквально бухнувся перед ним на коліна:
- Хоч ти, допоможи, Микола - кричала душа, волало серце.
Минуло лише кілька миттєвостей, а може більше? Бог знає. Але через вікна церкви раптом бризнуло потужне світло під'їжджаючої машини, а потім затарабанили в церковні двері:
- Відчиняй, батя, кутю принесли, Різдво зустрічати будемо! - кричало кілька голосів.
Священик відсунув засувку і відчинив двері. Перед ним стояли п'ятеро не зовсім тверезих, надзвичайно веселих, незнайомих представників молодого бізнес-покоління. За ними височів величезний джип, сімейство яких настоятель ласкаво називав «гардеробом».
- Будемо зустрічати, будемо! - радісно закричав отець Андрій. - Хто водій?
І, визначивши самого тверезого, розпорядився:
- Усім залишитися у мене в келії. У тумбочці кагор і печиво, а з водієм ми зараз декуди поїдемо.
- - -
Закутану і покриту крижаними бурульками сім'ю з дитиною на руках батюшка зустрів ще на початку шляху, який їм належало пройти.
Через півгодини мати з пхикаючим і гарячим від температури немовлям були у лікарняній палаті.
- - -
У храмі батюшку зустрічала ілюмінація. Гості, знайшовши в церковній крамничці ящик зі свічками, розставили їх в кожне гніздо всіх шести свічників, запалили і хором співали:
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
Застеляйте столи, та все килими, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
Батюшка тут же приєднався:
Бо прийдуть до тобі три празники в гості, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
А перший же празник: Рождество Христове, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
А потім, тихенько, щоб гостям не заважати, підійшов тепер вже до свого абсолютно канонічного святителя Миколая і поцілував його благословляючу руку ...
Протоієрей Олександр Авдюгін
-
Ти, батюшка, звичайно, всі постанови знаєш, але Різдво у нас завжди рано вранці починалося і «Кто Бог велий» ми затемна співали і з вертепу вогник всю церкву освячував ...
На тому і порішили.
Зазвичай отець Андрій за пару годин до служби на своєму старенькому «жигуликові» з міста приїжджав, але у Святвечір, напередодні Різдва, розігралася неабияка заметіль, і батюшка вирішив залишитися у парафії. Увечері,
розпрощавшись з черговими колядникіами, пішов священик замикати церковні двері, інакше ходоки з кутею, які дізналися, що священик на ніч додому не поїхав, до ранку би відвідували батюшку.
Проходячи через храм (кімнатка священика ліворуч від вівтаря, за пономарською розташовувалася), отець Андрій в черговий раз спіткнувся об погляд з ікони, що зображає, як стверджував місцевий богомаз, святителя Миколая. Дивний якийсь погляд. Не лякає, не докоряє, а якийсь зупиняючий.
З іконою цієї ціла історія трапилася. Прийшов якось до храму місцевий художник, вірніше, навіть не художник, а працівник шахтного клубу.
Та й як йому було не прийти, якщо церква нова і розташувалася саме в будівлі колишнього вогнища шахтарської культури?
Практично всі свої працездатні роки, до самої пенсії, малював тут художник афіші, писав гасла з закликами, становив стінгазети та наочні посібники по техніці безпеки. Виконував ці нехитрі доручення шахтного керівництва та профспілки майстер пензля і плакатного пера завжди чітко і ретельно, налягаючи, перш за все, на дві фарби: позитивну і закликаючу - червону, негативну і засуджуючу - чорну.
До церкви художник спочатку практично не ходив, не міг пересилити себе, що на його робочому місці тепер Богу моляться і там, де раніше його майстерня була, тепер попівська келія визначилася. Але час минав, все навколо мінялося, та й вік змушував про вічне думати. Після чергової, невідомо звідки взявшоїся хвороби, коли скрутило так, що і про батюшку згадав і на ікону, що від матері залишилася, по іншому дивитися почав, зачастив художник до храму. Навіть місце собі в церкві постійне визначив: за криласом, у правому церковному кутку, де народу поменше.
Отець Андрій був радий новому прихожанину, а коли той підійшов до нього з пропозицією «намалювати» ікону Миколи Чудотворця, то з радістю погодився, тим більше, що парафіяни йому не раз натякали про існування
місцевого майстра фарб і пензля. Роздрукував батюшка на кольоровому принтері кілька зразків ікони святительської, допоміг фарби купити і навіть місце в храмі для нової ікони визначив. Після молебню перед початком всякого доброго діла взявся художник за роботу і до Покрови труд свій представив.
З гордістю і свідомістю чітко та в строк виконаного обов'язку вніс майстер місцевої образотворчого мистецтва велику, в ріст написану ікону святителя Миколи Чудотворця в храм, встановивши її біля вівтарного
іконостасу, зірвав поліетиленове покривало ...
Батюшка застиг. Надовго. Слів не було, одні вигуки.
На священика прямим, вольовим, що стверджує і закликає поглядом дивився образ широкоплечого передовика соціалістичного виробництва, з неосяжними шахтарськими грудьми і натрудженими монументальними руками.
Права - благословляюча длань, більше нагадувала вказуючий жест до нових звершень, а ліва тримала в руках величезний червоний том із золотим хрестом, на місце якого більше напрошувався напис: «Моральний кодекс будівника комунізму».
Одяг образу виблискував всіма барвами веселки і був виписаний ретельно і яскраво, саме так, як малювали на циркових балаганах і на паперових гобеленах, що висіли по сільських хатах у далекі 50-60-х роки століття
минулого. Повноту «образу» доповнювала підпис над німбом: «Микола Чюдотворець».
Слів у священика не було. Він не міг їх знайти ще й тому, що поруч з іконою стояв милуючийся своїм
творінням і очікующий похвали художник, а казна-звідки взялися дві бабусі-парафіянки і майже хором вигукнули: «Красота-то яка!».
Розкритикувати, насварити і відкинути дане «творіння» священик, дивлячись на гордого «іконописця» і парафіянок, відразу не наважився. Лише, ніяковіючи, зміг вимовити, що, мовляв, канони іконопису порушені, та кольори яскраві і підібрані невірно.
Критику художник і бабусі відразу відкинули, а сили настояти і сказати категоричне «ні» отець Андрій знайти не зміг. Та й розумів, що не схвалили б парафіяни його рішучої заперечності. Художник-то свій був, рідний, зрозумілий, разом з ними виріс і жив.
Маявся тепер настоятель з цією «іконою». У ківот не поставиш, в іконостас, тим паче, ніяк не можна. Приїде благочинний або Владика загляне - неприємностей не оберешся. Ось і переставляв отець Андрій «Миколи Чюдотворця» з місця на місце і спотикався раз по раз під поглядом, що від нього походить і зупиняє.
Батюшка не поспішаючи вичитав своє священиче правило, підсипав вугілля в котел, щільніше прикрив кватирки, хуртовина розігралася не на жарт, і пішов спати. Вставати рано, та й прийдешній день різдвяний завжди хоч і у приємних турботах проходив, але сил великих вимагав.
Мобільний телефон заснути не дав. Отець Андрій, впевнений, що це чергове привітання з наступаючим святом глянув на дисплей - 22.30, а замість імені - набір невідомих цифр. Відповів. Дзвонили з сусіднього, розташованого за три кілометри від храму, вмираючого через відсутність роботи, невеликого селища.
- Батюшка, це Сергій, фермер, ви у нас минулого тижня немовля хрестили, пам'ятаєте?
- Звичайно, пам'ятаю, - відповів священик, - ми з вами ще розмовляли після хрестин. Що трапилося ?
- Біда, батюшка. Температура під сорок у синочка нашого, - голос фермера зривався і був настільки тривожним, що тривога ця передалася і священику.
- Лікаря викликайте, - зажадав отець Андрій, але поглянувши на забите зовні мокрим снігом вікно зрозумів, що порада ця нездійсненна. У балці, під горою садиба фермерська розташовувалася, звідти і без снігу,
в дні дощові на машині виїхати було проблемою, а зараз, коли вирувала снігова круговерть і ожеледиця ні про яку машину й мови бути не могло.
- Одягайте тепліше дитину, - розпорядився священик, - і виходите пішки, наверх, до траси. Я на шахті транспорт роздобуду.
Іншого виходу батюшка не бачив і вирішив сам податися на шахту на своїй машині. Марно. Машина священика буквально вмерзла в сніг, і навіть якщо б він її якось і звільнив від обмерзання, впевненості, що старий автомобіль заведеться і зможе кудись доїхати, у нього не було ніякої. У відчаї священик кинувся до телефону.
Директор шахти був на місці. Вислухав. Поспівчував і перепрошувальним тоном остаточно засмутив священика:
- Розумієте, отець Андрій, все три трактори дорогу чистять до міста, щоб нічну зміну на роботу доставити.
Батюшка не знав, що тепер робити ...
Він просто уявив матір і батька зі своїм закутаним в ковдри первістком, що бредуть по покритій льодом дорозі, крізь пронизливий холодний і мокрий сніговий вітер. Йдуть і очікують рятівну машину.
Священик зайшов до храму. У центрі стояв вертеп, освітлений усередині маленькою лампадою. Над немовлям Христом схилилася Богородиця, поруч стояв, спираючись на палицю, праведний Йосип ... І священик мимоволі подумав:
- Вони знайшли притулок.
Батюшка почав благати:
- Господи, ну підкажи, що мені робити. Загине хлоп'я. Не донесуть вони його до лікарні.
І тут знову - цей зупиняючий погляд неканонічного святителя Миколая. Отець Андрій буквально бухнувся перед ним на коліна:
- Хоч ти, допоможи, Микола - кричала душа, волало серце.
Минуло лише кілька миттєвостей, а може більше? Бог знає. Але через вікна церкви раптом бризнуло потужне світло під'їжджаючої машини, а потім затарабанили в церковні двері:
- Відчиняй, батя, кутю принесли, Різдво зустрічати будемо! - кричало кілька голосів.
Священик відсунув засувку і відчинив двері. Перед ним стояли п'ятеро не зовсім тверезих, надзвичайно веселих, незнайомих представників молодого бізнес-покоління. За ними височів величезний джип, сімейство яких настоятель ласкаво називав «гардеробом».
- Будемо зустрічати, будемо! - радісно закричав отець Андрій. - Хто водій?
І, визначивши самого тверезого, розпорядився:
- Усім залишитися у мене в келії. У тумбочці кагор і печиво, а з водієм ми зараз декуди поїдемо.
- - -
Закутану і покриту крижаними бурульками сім'ю з дитиною на руках батюшка зустрів ще на початку шляху, який їм належало пройти.
Через півгодини мати з пхикаючим і гарячим від температури немовлям були у лікарняній палаті.
- - -
У храмі батюшку зустрічала ілюмінація. Гості, знайшовши в церковній крамничці ящик зі свічками, розставили їх в кожне гніздо всіх шести свічників, запалили і хором співали:
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
Застеляйте столи, та все килими, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
Батюшка тут же приєднався:
Бо прийдуть до тобі три празники в гості, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
А перший же празник: Рождество Христове, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.
А потім, тихенько, щоб гостям не заважати, підійшов тепер вже до свого абсолютно канонічного святителя Миколая і поцілував його благословляючу руку ...
Протоієрей Олександр Авдюгін
10
Коментарі
РибачОК
110.01.12, 11:51
Справді Різдвяна історія
Але от кілька помилок що я помітив наводять на думку про не зовсім вдалий переклад
претендент
210.01.12, 18:55Відповідь на 1 від РибачОК
Перекладав гугл під моїм редагуванням... Може і проскочило... Де конкретно ? Буду вдячний...
РибачОК
310.01.12, 19:01Відповідь на 2 від претендент
Перед ним стояли п'ятеро не зовсім тверезих, надзвичайно веселих, незнайомих представника молодого бізнес-покоління
поцілував його благословляють руку ...
Ось тільки дві що знайшов нашвидкоруч
претендент
410.01.12, 19:08Відповідь на 3 від РибачОК
анонім
512.01.12, 17:26
Ну, роботи типу мають бути авторськими....але якщо авторський переклад...навіть і не знаю...
...
Заходь на каву, будєм рєшать вапрос чісто по нинішнім панятіям відношення суб"єкту буття до законів та правил ...
Буду в місті десь до обіду, потім рубану в світ широкий...
претендент
612.01.12, 17:38Відповідь на 5 від анонім
Завтра до обіду будеш ?
анонім
712.01.12, 17:51Відповідь на 6 від претендент
Буду, тільки передзвони, щоб домовитись де саме, бо буду трохи їздити.
Julia Taneta
822.02.12, 22:16
Дякую Вам!
претендент
923.02.12, 09:22Відповідь на 8 від Julia Taneta