«Прихопивши» й нашу Історію. Тому що «погано лежить»? 2 серпня у старовинному місті Володимирі

(тому самому, котре в ХІІ — ХІІІ століттях було центром потужного князівства, керованого Андрієм Боголюбським та Всеволодом Велике Гніздо) президент РФ Дмитро Медвєдєв виступив перед відомими представниками російської історичної науки. У висловлюваннях Медвєдєва є чимало цікавого й для нас, українців, через що «День» не може оминути їх своєю увагою. Не будемо зосереджуватись зараз на його філологічних вправах (треба російською говорити «на Украине», а не «в Украине» — у зверхньому стилі поправив президент чергову промовицю), на що мало не передусім звернули увагу деякі ЗМІ та політики. Поговоримо зараз про речі більш суттєві, й не тільки в науковому, а й політичному аспектах.

Дещо раніше російський президент підписав указ, на важливості якого він неодноразово наголошував на цьому заході. Йдеться в цьому документі про (дослівно) «відзначення 1150-річчя російської державності» (не руської, не києво-руської, не давньоруської, а саме російської — тільки так!). Тобто стара,сумнозвісна «звичайна схема руської історії» імені Карамзіна, Погодіната Соловйова, здавалось би, давно вже розбита вщент Михайлом Грушевським, а ще раніше — Михайлом Максимовичем, — ця схема «живе й процвітає» у високих кремлівських колах, піднята знову на щит і офіційно схвалена указом президента. Нагадаємо читачам, що згідно з цією схемою вибудовується прямий ланцюг історичної спадкоємності: Київська Русь — Московська держава — Російська імперія — СРСР — сучасна Російська Федерація. України тут за визначенням немає. Щоправда,  «братнім» народам — українцям та білорусам — «милостиво» пропонуєтьсявзяти участь у святкуванні неоімперського псевдоювілею; очевидно, теорія «спільної колиски» теж береться на озброєння, коли треба «підсолодити» великодержавну пігулку і той образливий ефект, який вона справляє на «братів». Втім, беручи до уваги, що наше теперішнє політичне керівництво (освічена його частина) мало не повністю поділяє теорію «спільної колиски» східних слов’ян — Київської Русі, то реакція, цілком можливо, з боку України буде позитивною...Цікаво, що пан Медвєдєв неодноразово у вельми позитивному контексті згадував помпезне святкування так званого «1000-летия России», організованого 1862 року імператором Олександром ІІ. Нагадаємо: це той самий монарх, який скріпив своїм підписом

Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський (1876 р.) указ, де з прямотою артилерійської гармати стверджувалось: ніякої української мови не було,  немає й бути не може! Однак це справа влади та російських науковців — які історичні міфологеми конструювати задля, як висловився президент РФ, «інтелектуальної, економічної та національної консолідації». Щоправда, зауважимо, тут трапився конфуз: у Володимирі Д. Медведєв зі здивуванням прочитав написи на історичних пам’ятках, згідно з якими це місто, справді колиска майбутньої державності Московії, було засновано не українським (переяславським, згодом — київським!) князем Володимиром Мономахом у 1108 році, як було насправді, а, виявляється, князем Володимиром Святославичем, Хрестителем Русі, між іншим, теж київським володарем, ще на сто років раніше. Це буде виправлено, втім, головне полягає в іншому: українську національну свідомість, нашу ідентичність давно вже слід очистити від таких схем, що навічно замуровують нас у стіну «Русского мира». В цьому й полягає політичний аспект проблеми: адже відома концепція Патріарха Кирила (в її «духовному» варіанті) та Дмитра Медведєва й Володимира Путіна (у варіанті «світському», державницькому) розробляється, пропагується та щосили поширюється не для уточнення минулого, а для забезпечення потрібного Кремлю майбутнього! А що може Україна протиставити політиці в стилі спецоперацій, цим зазіханням на ідентичність? Очевидно, що Росія (точніше, її керівництво), прагнучи стати національною державою, «консолідуватись» у такий спосіб, морально й політично готова прихопити те, що «погано лежить», а саме — українську ідентичність та історичну самосвідомість. У реаліях сьогодення (духовність і культура розглядаються як щось «зникомо мале» за значенням, яскравий приклад чого — сумна доля Музею історії Києва; масова історична свідомість живиться імперськими міфами та дешевими «державницькими» серіалами з Москви) українська історія фактично стає легкою здобиччю. А це означає, що всіх нас мають намір позбавити «національного паспорта». Влада ж, неначе навмисно не помічаючи цього, поглинена дрібними чварами... Отже, все буде залежати від того, чи адекватно зрозуміють самі українці те, що відбувається.

Iгор СЮНДЮКОВ, «День»

http://www.day.kiev.ua/213532

в СМИ приводятся данные о несоразмерных доходах собственников украинских шахт, связанных с ростом мировых цен на энергоносители. Коксующийся уголь, добываемый, например, в Суходольской, стоит на мировых рынках около 200 долл., тогда как себестоимость его добычи составляет лишь 43 долл.—54 долл. за тонну. Но шахта далеко не во всем похожа на дойную корову. Специалисты знают: если пожадничать и превысить определенный уровень добычи, то не терпящий пустоты метан буквально врывается в освобожденное горняками пространство и вентиляция с ним не справляется. А дальше уже достаточно любой искры, чтобы случилась беда.

Несколько иначе видят ситуацию горняки, на которых, в отличие от губернатора, непосредственно и очень больно влияет фактор дикого капитализма. Вот что рассказал «Дню» молодой шахтер Игорь, отдавший «Суходольской — Восточной» три года, а сразу после трагедии уволившийся: «Шестерых увидели сразу, они были на погрузке, они даже не были чехлами закрыты. Я их видел. Без сапог, полголовы у одного нет. Вечером у меня психика не выдержала, я до 3 часов утра плакал. А погибли они потому, что «давай-давай, быстрее, добыч давай, проходку давай, миллионы давай!». Причинами аварии Игорь называет несоблюдение норм работы в шахте. По его словам, уровень метана должен быть 0,5—0,7%, а вместо этого — в среднем 5%. И шахтеров заставляют работать даже тогда, когда в любую секунду может произойти взрыв. «Если идет выброс 12% метана, никто не уходит — они же проветривают — и дальше продолжайте работать. Иначе ты работать не будешь», — сказал горняк и продолжил: — «Платят сущие копейки. За адский труд в проходке, где никакого орошения, где пыль стоит, где ты шесть часов на лопате и не покидаешь, мне заплатили 1300 гривен. Я работал в забое, хотя не имею права там находиться. Если ты об этом скажешь, отправляют на полигон за 800 гривен. С тебя уже пять потов сошло, но если ты присел, ты — на полигоне. Им денег мало! На выборке девчата, в этой пыли, в породе, 1000 гривен получают, понимаете?»

[ Читати далі ]

Cудилище проти Юлії Тимошенко. День вісімнадцятий
http://www.youtube.com/user/67viktormaximov

Олександр Турчинов - Про деякі історичні паралелі У 1934 році за  підозрою  в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького було заарештовано 12 членів ОУН. Степан Бандера за збігом обставин був затриманий за день до вбивства, але його не випустили та приєднали до обвинувачених.

 Слідство тривало півтора роки.

Бандеру катували позбавленням сну. Один із допитів тривав шість днів – з дев’ятої ранку 6 серпня до восьмої години вечора 11-го. Його, як найбільш небезпечного державного злочинця, утримували у кайданах під час слідства і суду.

 Під час судового засідання, Бандера демонстрував свій протест, відмовляючись вставати та домагаючись впольському суді свого права виступати виключно українською мовою.

Процес був гучний, на ньому було багато представників преси і Степан Бандера та його друзі, скориставшись нагодою, використали судову трибуну для пропаганди своїх ідей.

Своє перше слово на суді Бандера несподівано для поляків почав з заяви, яку оголосив рідною мовою: "Як український громадянин, не підлягаю польським законам". За це поліція вивела його із залу суду.

Після цього більшість підсудних, підтримавши Степана, також відмовились свідчити польською.

Таку саму поведінку зайняли і свідки. Зокрема, українська студентка Віра Свенціцька,зайшовши до зали суду, привітала підсудних окликом: “Слава Україні!“ і почала свідчити перед судом українською мовою. За це суд засудив її до 10 днів ув‘язнення таще на добу за оклик: “Слава Україні!”.

Степан Бандера далі продовжував свою тактику, виступав проти несправедливого поводження судді, плямував негідну поведінкупольського суду, за що знову і знову отримував додаткові покарання. 

Своєю поведінкою він надав процесові особливого характеру політичної демонстрації української боротьби перед світовою громадськістю. Позиція Бандери та його товаришів, їх смілива поведінка на процесі здобула симпатії закордонних журналістів та громадськості багатьох країн світу. 

Через неповних два місяці від початку розгляду справи у суді, був проголошений  вирок,за яким Бандеру та двох його товаришів було засуджено до смертної кари. Бандера зустрів вирок окликом: “Хай живе Україна!”.

Під тиском європейських країн, польська влада не наважилась стратити героїв. А у світі почалася гостра критика польської політики по відношенню до українців.

Після цього був ще один суд, на якому Бандері дали другий довічнийтермін ув‘язнення.

Українці співчували героям, але не вийшли на вулиці, щоб захистити своє право жити у вільній незалежній країні. Україна залишилась під ярмом ще напівстоліття.

Сухов - Огризко підтвердив ЮВТ законно підписала директиви