Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби!

Сміх крізь сльози

УКРАЇНЦІ МОЇ, УКРАЇНЦІ...  Боже! Боже! Боже!  Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби!  Та хіба якийсь інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його у цю тюрму заганяв, тих, хто його у цій тюрмі неволив, тих, хто його у цій тюрмі катував?  Лише ми, українці, здатні на таку суперфілантропію...  І ми не тільки винесли. Ми занесли усіх цих шубравців до своєї хати. Впустили їх у найкращі світлиці. Виділили їм найкращі місця. Годуємо. Поїмо. Розважаємо. Пошановуємо їх, як "героїв". Спілкуємося з ними лише на "общєпонятном" - бо ж лише одну клепку мають. Не дай, Боже, не так зрозуміють. І єдина думка у наших демократичних головах, і єдиний трепет у нашій супергуманній душі: "Аби не образити"...  Ну плюне нам по-хамськи у вічі - обтираємося.  Чей же не вдарив...  Ну вліпить нас по шиї з перепою. Почухаємося.  Чей же не вбив...  Ну придушить когось в закутку. Зітхнемо спiвчутливо.  Чей же не всіх...  Ну похуліганить у кровавих колонах.  Оплюють нашу історію, нашу Державу, нашого Президента, нас із вами-посміємося: "Хворі ж..." Не будемо ми їх розстрілювати, як вони нас.  І не дикуни ж ми, щоб "зуба за зуба". Прецінь у центрі Європи живемо. Та християнську мудрість сповідуємо: "Хтось у тебе каменем - ти в нього хлібом". Та й не чужі ж ніби...  І перебираємось у сіни. Щоб тюремщикам не заважати. Своєю мовою їх не дражнити.  Прапорами своїми їм червоні очі не муляти. Пересидимо й у сінях. Не надворі ж...  І тішимося, що на волі. Що маємо свою хату. Що ця хата має древню історію. Що жили у цій хаті славні лицарі. Що ми достойні сини могутнього народу. І тримаємо напоготові... відра з водою. Бо із світлиці пахне соленим. П’яні тюремщики з вогнем граються.  На всі заставки репетують, що ми "бандити". Що нас "надо под суд". Що з нами їм наша хата не подобається. І погрожують: "Ми на зло усем буржуям мировой пожар раздуем..."  Будь-який інший народ показав би таким шубравцям на двері. Виставив би їх далеко-далеко.  Але ми не такі. Ми, якщо треба... покинемо й сіні.  Переберемося у сарайчик. Чи під повітку. Усе ж таки на своєму подвір'ї...                                                                                    Бо ми демократи. Ми гуманісти. Ми - суперфілантропи. 

© Євген ДУДАР