Ірина Луценко: У полоні кохання

Уже минуло 450 днів, як Юрія Луценка відірвали від родини: від синів Віталія та Олександра, від дружини Ірини, яка змушена була стати його захисником, хоча попередні 25 років було все навпаки.

У понеділок зранку, коли на календарі було вже 19 березня 2012 року, у 450-й день незаконного перебування Юрія Луценка за ґратами Лук’янівського СІЗО, його дружина Ірина Луценко написала чергове невеличке есе, назвавши його «У полоні кохання».

«Про що ми говоримо із Юрою?

…Про весну. Що нарешті у вікні камери (яке під самісінькою стелею) з’явився перший жмут сонця. Це точно весна. Не промінчик, а цілий жмут, і від цього яскравого напору хочеться співати.



Про що ще?

…Про дітей. Менший студіює нову книгу А.Мітяєва «Книга майбутніх командирів». Коли прийде до батька на побачення, вони ґрунтовно і з розумінням теми обговорять: як вибрати місце для битви, що краще – швидка атака чи затяжна оборона. От луценківська порода! Ну що ти тут скажеш?!

…Розповідаю про пса. Здоровенний став, як теля. Розумецький і наполегливий. Хоче на прогулянку, починає носити і кидати мені під ноги чоботи, шкарпетки, поводок. Мовляв, одягайся швидше і бігом на вулицю, га? Чи може – гав? Ні, все з таки га? Підеш? Весна! Життя!..

…Згадуємо Кам’янець-Подільський у вишневому цвіту. Повітряні кулі на ранній зорі, що тихенько заполонили увесь обрій. І рвуться, рвуться кудись в небо, у простір.

Плануємо знову поїхати у Карпати, адже там таке яскраве сонце і такі близькі виразні зорі – міріади чужих життів! Плануємо поїхати у долину нарцисів у Хусті та в Голландію – полюбуватися тюльпанами. Тільки не довго збиратися, бо це ж весна, все так скажено швидко розквітає, буяє! Тільки раз – і літо. І знову чекати наступного року, іншої весни. А це втрачений час. Шкода…

…І не слова про хвороби, що весь час болить і пече нутро, що щемить серце. Тільки по червоних повіках та по нових маленьких зморшках (ще дві з’явилося біля кутиків очей) бачу, що дуже багато читає і мало спить. Весь в думках. Там, уже за парканом СІЗО. Разом із нами. Нервується і переживає за соратників. Скоро ж вибори. Чи їздять по країні, чи говорять із людьми. Жадоба до життя, до руху проривається у багатослівному монолозі, коли ми обговорюємо останні політичні новини із волі, і нервовій посмішці і незвичному (це нове) для мене завмиранні на хвильку. У цю хвилину він уже навіть не зі мною. А десь там, серед людей, серед своїх звичних світів, яскравих перемог і гірких поразок у колі друзів і за стіною зрадників…

…Якось попросив: «Принеси Ліну Костенко. Перечитаю». Я вибрала збірку поезій «Річки Геракліта». Вразив мене у цій збірці самий підбір поезій. Ця оголеність людських почуттів, ця мелодія природи, чуттєві фарби осені і терпкий присмак суму і стиглих яблук. Тут душа кричить і сміється, плаче і живе, живе, живе!

Юра довго не віддавав збірку. Мабуть, смакував кожне слово. Як кожний поетичний гурман. Потім тихенько так поклав із закладкою. А там…

Простору, простору, простору,
І щоб ніяких травм
І чогось такого простого
Як проростання трав
І чогось такого дивного
Як музика без блазенств
І слова хоча б єдиного
Що має безсмертний сенс! (Ліна Костенко)

У цьому весь мій Луценко. У жадобі до життя, у постійному поступальному стрімкому русі уперед. У байдужості до дрібниць і незручностей. Тільки дія, тільки перемога. О, ця луценківська впертість і наполегливість.

…Ще раз повертаюся до збірки. Звичайно, Річки Геракліта як такої не існує, писала Оксана Пахльовська про цю збірку. Але, тим більше, вона є. Тим більше, вона скрізь. Вона тече у нас самих. Через все наше життя. Через кожного. Це космічний час, заломлений крізь пам'ять людини.

Але уздовж цієї ріки життя все ж є видимі і невидимі причали. Це і наш студентський безтурботний Львів, синьо-зелені гори Карпат, це пекуче сонце Барселони і дощовий Лондон із його відгодованими білками в парках, це елегантний веселий Париж і холодний вичепурений Відень з його кав’ярнями та кінними упряжками, це море і лискучі спини дельфінів, що весело випірнають із води, це намет і нічне вогнище на острові Бірючий і величаві стада оленів, косуль та диких коней, які живуть там і роблять цей світ безмежним і вічним.

Рятівні причали. Тому, щоб до них дістатися, треба пливти коли за течією, коли впоперек ріки. А найчастіше – проти течії. А що такого? Українці віками перепливають історію зі зв’язаними руками і ногами.

…Мій чоловік обов’язково її перепливе. Хоч і дуже втомився, і течія зносить. Але головне – не спинятися. На берегах Річки Геракліта пляжів немає. Але є ми. Він і я.

Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов не схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю! (Ліна Костенко, «І знову пролог»)»

Ірина Луценко, 19.03.2012 року
http://www.nso.org.ua/ua/analytics/9984

***

Юрій - щаслива людина, бо в нього є щире кохання, якого не замінять десять Межигірь.