Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 2

А вже під самий обід з’явились СБУшники – підполковник Платонов і старлєй Маліновський. Метою їхнього візиту був нібито допит мене як «свідка». Після того як я сказав їм теж саме що і попереднім слідчим, з фізіономії Платонова зникла лукава посмішка, і він почав шантажувати мене долею молодшого брата, якого, з його слів, вже встиг відвідати в той день в іншій лікарні. Зрозумівши, що шантаж на мене не подіяв, він прошипів крізь зуби як змія, що має одинадцятирічний досвід боротьби з українським націоналізмом у Львові, і що справиться з таким «бандеровскім вилупком» як я. Мені залишилось лише побажати йому «успіхів», у його безнадійній справі. Не дочекавшись від мене потрібної гебістам реакції у вигляді страху, Платонов заверещав так, немовби його різали, забувши при цьому, що знаходиться в лікарняній палаті, де перебувають тяжко хворі, прикуті до ліжка люди. Це обурило не лише відвідувачів, хворих і лікарів, а навіть мою міліцейську «охорону». Врешті спільними зусиллями гебістів нагнали як поганих псів. Вже з дверей Платонов гавкав, що «дістанеться до всіх», і всім за це «дістанеться», а саме за неповагу до «лицарів» плаща і кинджала, які стоять на захисті кумівського спокою.

Коли гебістів виперли, один з моїх «охоронців», який вчився на юридичному факультеті, мені шепнув: «правильно тримаєшся, нічого їм не кажи, хай самі доводять твої провини, а не запутують щоб ти сам на себе понабирав». З часом я його розпитав, і виявилось що коріння цього хлопця десь з околиць Холодного Яру, і його діди рубали чекістів на капусту, ще у 20-х роках.

Після розмови з гебістами я вже знав, що фабрикується кримінальна справа №74, за «фактом масових безпорядків». А від своїх знайомих, які після звільнення з райвідділків приходили до мене, я дізнався, що всіх хто хоч якось знав мене, катуваннями змушують підписувати сфабриковані протоколи в яких моє призвіще фігурує серед «організаторів безпорядків». Через рік потому на суді, всі «свідки обвинувачення» щодо мене, відмовляться від свідчень в протоколах, які їх змушували підписати тортурами і шантажами. А поки що, кипіла робота, по фабрикуванню справи №74, і десь мордували і катували людей, поки я валявся у безпорадному стані на лікарняному ліжку. Власне потрібно було лише підібрати момент і просто вийти з лікарні та розчинитися на планеті Земля. Це робилось легко. Але я не хотів навіть думати про це, бо тим кого зараз катують я все одно не допоміг би, а долі багатьох людей міг занапастити. Тай не в моєму характері ховатися від проблем, адже я звик сприймати всі випробування як належне, як етап боротьби за Велику Українську Державу. А як християнин, мав тягнути свій хрест на Голгофу, адже Воскресіння без розп’яття не буває. Прямі стежки ведуть в пекло, а до раю тернисті. Будучі вихований на таких засадах, я не міг собі дозволити навіть спробувати уникнути майбутніх потурань і репресій.

(Тут варто зазначити, що я недаремно присвятив стільки речень роздумам про моральну сторону можливої моєї втечі. Справа в тому, що мені її готували мої побратими. Було домовлено з деякими співчуваючими хлопцями з міліції. Як я писав, багато тих ППСників, були звичайними сільськими хлопцями з Київської області, в жилах яких текла справжня козацька і холодноярівська кров. Вони чітко розуміли хто є хто, і знали що силою злої волі, працюють на бандитів, які обирають їхніх батьків пенсіонерів. Тому коли деякі з них побачили мого побитого брата, якому щойно виповнилось 18 років, то вони готові були самі його викрасти і заховати. Так власне зародився в деяких головах моїх побратимів план втечі. Було навіть домовлено як і куди вивезти мене з братом за кордон. Але я тоді навідріз відмовився від цього. По-перше я особисто й не мав бажання, будучи вже «зафіксованим» як «організатор», відсиджуватись десь на Заході у статусі політичного біженця, тоді як мої спільники гниють у в’язниці, а нація перебуває в боротьбі. По-друге, в разі якщо б брату не вдалось вирватись, то я дав би 100% причину щоб його мали за що посадити до в’язниці, бо по подіях «9 березня», крім брехливих свідчень одного собаковода на призвіще Коломієць, у них нічого не було. Тому в березні 2001-го року, перебуваючи в лікарні, я навіть не схотів обговорювати деталі цієї втечі. А от через рік, як сидів у Лукянівському СІЗО, коли писав ті спогади, то напевне пригадав той шанс втечі. Але написати про це я не міг, бо це могло відобразитись «червоною полосою» у моїй особистій справі, з відповідними обмеженнями до кінця строку утримання за гратами - ред 2010р).

VIII

12 березня, до мене в київську лікарню приїхала мама, якій допомогли мої знайомі. Ще до виїзду в Київ, в моєму маленькому містечку на поліссі, мою матір охрестили «матір’ю декабристів». До того як прийти до мене, мати вже побувала в лікарні, де лежав з черепно-московою травмою мій молодший брат Григорій, який теж був під «охороною». Слава Богу, його теж весь цей час відвідували різні люди і підтримували. Від матері я дізнався, що в брата дійсно був Платонов і різними обманами і залякуваннями намагався змусити його підписати потрібні для фабрикації «справи №74» протоколи. Та це Платонову не вдалося і він вдруге проколовся.

Мати була дуже налякана тим що відбувається, та я заспокоював її, що все нормально, і що все буде добре. Хоча знав, що нічого «нормального» не має, і попереду нічого «доброго» не очікується, поки при владі залишатиметься дріб’язковий і мстивий Кучма. Та видавати своє занепокоєння не міг, аби ще більше не налякати матір.

Подальші дні проходили швидше. Кількість відвідувачів, за рахунок звільнених з мєнтовських казематів, збільшувалась. З часом я дізнався, що частину лідерів організації, серед яких і Шкіль, звільнили. Та це не було підставою для оптимізму, адже всіх могли заарештувати повторно. Що в майбутньому й сталось, з багатьма звільненими. Ще, звільнені із райвідділів, розповідали як їх засуджували до адмін-арештів і штрафів. Про те, як піднімали суддів в ночі, і в піжамах, прямо з ліжка у вихідні дні, тягнули для сліпого, з похмілля, затвердження вироків. На основі нафантазованих мєнтами рапортів.

Всіх моїх відвідувачів і надалі пропускали більш-менш спокійно. Конфуз виник лише тоді, коли прийшла уповноважена по правах людини Карпачова. Оскільки вона назвалась «представником Верховної Ради по захисту прав людини», то це викликало у сержантів занепокоєння, адже в цьому відчувався «правовий захист», від якого власне, вони й мали мене «охороняти». Лише втручання одного з лікарів дало можливість Ніні Іванівній потрапити в мою палату. А численні журналісти, що її супроводжували, були вигнанні.

Кожного дня тиск на лікарів з боку «компетентних органів» посилювався. СБУшники не давали лікарям спокою, тиснучи на них посередництвом різних контролюючих інстанцій, щоб вони мене скоріше виписали з лікарні. Саме тому, не можу не відмітити порядність лікарів, і почуття їхньої професійної відповідальності. Власне лікарі ризикуючи своїми робочими місцями і посадами, вперто не піддавались на тиск з боку гебні, відмовляючись виписувати мене до зняття дренажів і швів.

Розуміючи, що так довго не буде продовжуватись, і гебісти можуть лікарям добряче зіпсувати життя, 14 березня я вирішив, що на слідуючий день погоджусь на виписку.

Оскільки мої однопалатники дізнались, що 15 березня я маю намір виписуватись, а того ж дня в мене День Народження, то мій 25-ний ювілей вирішили святкувати 14 березня у вечері. Для цього на ринок «Юність», який був розташований поруч з лікарнею, було заслано ходячих хворих із сусідньої палати. Контингент пацієнтів в травматологічному відділенні в основному складався з людей далеко не байдужих до алкоголю, які й отримували свої травми на доброму підпитку. Тому це були великі спеціалісти в організації подібних заходів, і цьому не змогли завадити навіть «бдітєльні» охоронці. Як результат, святкування мого Дня Народження відбулось в декількох палатах із достатньою кількістю спиртних напоїв. Я особисто вживати міцні напої не міг, тому мені презентували баночку безалкогольного пива, яке я випив близько опівночі.

IX

Після лікарського обходу 15 березня, близько одинадцятої ранку, до мене підійшов один з лікарів і сказав, що більше не має сил чинити опір тиску з боку гебістів, тому мусить мене виписати. Але якщо я дуже того потребую, то він спробує протриматись до понеділка 19.03.2001р. Бо на це є всі підстави, зважаючи на реальний стан мого здоров’я, не кажучи про наявність незнятих швів. Але я сказав що нічого робити не треба, і щоб мене виписували, а шви знімуться пізніше. Як хтось пізніше пожартував: «розшнурують в СІЗО СБУ», адже на той час ми знали, що частину хлопців прямо з райвідділів забирають в гебіську тюрму.

В той час, як я майже зібрався на вихід з лікарні і була виписана довідка, в палату зайшла Оленка з величезним букетом квітів і вітальною відкриткою. Це справило на мене надзвичайно приємне враження, яке я ніколи не переживав до цього від отримання квітів. Оленка, разом зі мною і моїми конвоїрами спустилась в низ (я був десь на 9-му поверсі) де вже чекав мєнтовський ВАЗ. Там вона запитала чи можна їй проїхати зі мною, і їй без вагань дозволили сісти з нами в машину. По дорозі старший конвоїрів запевняв, що потрібно лише виконати деякі «формальності», і мене відразу відпустять. В крайньому випадку, з їх слів, з мене візьмуть підписку про невиїзд за межі України. А також, за їхнім планом, я вже в цей день мав виїхати з Києва по місцю прописки на Полісся, де маю лягти в лікарню, щоб мені зняли шви і долікували. Вони говорили все це дуже впевнено, наче саме вони вирішуватимуть цю справу, та я не звертав на їхні слова особливої уваги. Мені якось було навіть байдуже, що там планується, головне щоб скоріше визначитись, що мене реально чекає в подальшому.

Прогнавши від себе всі тривожні думки, я слухав музику з радіоприймача, і роздивлявся крізь вікно ВАЗика вже весняну столицю, де на вулицях розтавав сніг, і були ознаки що він більше не повернеться. Час від часу щось розповідала Оленка, і хоча в її голосі відчувалась напруга, та я все одно почувався напрочуд спокійно. Дивлячись як оживають весняні вулиці Києва, і як сонячне світло виблискує на обличчях киян – просто не можливо було думати про щось тривожне. Так ми під’їхали до Московського РВВС, де нещодавно (рівно тиждень тому) мене ледь не вбили. Але навіть ця обставина мене вже не бентежила. Взагалі, дивлячись при денному світлі на цей заклад, просто не вірилось, що то є саме те приміщення.

Машина зупинилась біля центрального входу у відділок і ми всі вийшли з неї.

- Ну що, пішли віддамо твої документи, оформимо папери, та й підеш святкувати свій ювілей. – сказав старший конвою. Зрозуміло, що перечити йому не міг. Передавши Оленці пакет з речами і подарований нею ж букет квітів, я направився за конвоїром до входу. Навіть коли відкрилися двері і перед моїм поглядом постало те саме фойє, яке закарбувалось в пам’яті залите кров’ю і заповнене побитою молоддю, я все одно не передчував нічого поганого. Тривога з’явилась коли, переступивши поріг РВВС, я озирнувся назад і подивився на Оленку, яка стояла на тому ж місці, поруч з автомобілем. Поки за мною закривались масивні двері відділку, я дивився на дівчину з букетом квітів і чомусь всім єством усвідомлював, що це вже останній кадрик волі, який закарбується на довго в моїй пам’яті. Навіть з часом, мені не вдалося віднайти причини, чому тоді прийшла така фатальна думка. Можливо я щось прочитав в Оленчиному погляді? Не знаю. Але постать дівчини з букетом в руках, і тривогою в очах, ще не раз виринала з моєї пам’яті, коли я закривав очі. І кожен раз, цей кадр з моєї пам’яті, закінчувався тим, що його затуляли масивні двері центрального входу Московського РВВС, наче віддаляючи мене не лише від свободи, а й взагалі від всього попереднього життя…

X

Я ще стояв і дивився на закриті двері наче сподіваючись, що зможу крізь них щось побачити, коли, після короткої розмови з черговим по відділу, до мене підійшов старший конвою. Він сором’язливо відводячи очі повідомив, що зараз всі на обіді, і що мені доведеться трохи зачекати. Де саме доведеться «трохи» зачекати він не сказав, але я вже й так здогадався де і скільки доведеться чекати. Тому абсолютно не здивувався коли мене завели в камеру допитів, забравши всі особисті речі, включно з паском і шнурівками. Тобто все як при затримані.

Довго сидіти не довелось. За кілька хвилин на мене наділи наручники і вивели на задній двір райвідділу. Там вже очікував новий ВАЗ, в який мене посадили на заднє сидіння, приставивши до мене прапорщика з автоматом. Побачивши таку картину, стало зрозуміло, що саме цікаве ще попереду. Зрозуміло, ніхто не відповідав на жодні мої запитання.

Потім, протягом шести годин мене зі скованими назад руками возили по Києву, курсуючи між Володимирською 33, і Московським РВВС. Видно в них щось не сходилось з документами, аби забезпечити якусь «законність» передачі мене від мєнтів до гебістів. Вже й не пам’ятаю скільки разів мотнулися туди-сюди. Один раз певно я втратив свідомість, бо прийшов в себе в якомусь кабінеті Московського РВВС, а навколо мене метушились лікарі, які робили мені укол. Їх підганяв якийсь гебіст в плащі. Після того як лікарів виперли, мене знову потягли у ВАЗ. Щоб більше не заковували наручниками руки назад, я пригрозив майору на передньому сидінні, що коли мене знудить, то я буду цілятись йому на голову. Лише після цієї погрози, мені перекували руки на перед. Описати важко, яке то було полегшення, коли в тебе поломані ребра, а на животі шви.

З Володимирської 33 (центрального офісу КДБ УРСР-СБУ) вибігали гебісти в плащах (вони мені в тих плащах виглядали як блазні), брали в майора якісь папери, і повертались назад Потім вони знову виходили з кантори, показували майору папери, і тицяючи в них пальцями щось розтлумачували йому, які і куди ще треба поставити печатки. Майор брав ті папери і ми знову, в старому і розваленому ВАЗі мчали до Московського РВВС. Там заїздили на задній двір, і майор знову з паперами біг до свого начальства за «правильними» печатками і підписами.

Під вечір старого майора це так дістало, що він виматюканий своїм начальством матюкав на чому світ стоїть гебістів. Здавалось ще трохи, і він від роздратування відкриє дверці машини і просто вижене мене з неї, як головний подразник. Він водію вголос так і сказав, що була б його воля, то відвіз би мене на вокзал, дав два-три рази по плечах дубинкою, щоб не повертався назад, та й відправив додому. Звідки ж малоосвідченому майору було знати, що на Банковій розроблений широкомасштабний план по боротьбі з «екстремізмом», і він возив в своїй машині не якогось провінційного хулігана, а організатора «безпорядків», що проходитиме в списку обвинувачених під №2. Не знав тоді і я цього. Не знав, що одного дня прокинусь ватажком ледь не збройного повстання. Тоді я лише чекав коли нарешті вже скінчиться їхня бюрократична метушня, і мені пояснять, що від мене хочуть і для чого весь цей цирк, якщо було достатньо повідомити куди і коли я маю з’явитися, і я б туди сам приїхав, навіть не зважаючи на ювілей.

XI

На вулиці було вже темно, коли на Володимирській до ВАЗу підійшло декілька гебістів в сірих плащах, і сказали щоб мене виводили з машини. Відразу тут, біля машини, з мене було знято наручники, які того дня більше на мене не надівали. Щастю майора не було меж, коли він нарешті позбувся цього «особливо небезпечного злочинця».

Ступаючи по паркету в центральному офісі СБУ, в оточені гебістів в сірих плащах, я чомусь і не задумувався, що це саме той будинок де в сталінські часи мордували цвіт української нації. Звідти вивозили десятками і сотнями на Биковню. Що це саме те страшне місце, в якому розроблялась вся стратегія боротьби з Українською Незалежністю. Я був дуже виснажений, і тому тоді в моїй голові було взагалі порожньо, і ніякі почуття крім байдужості не турбували мене.

Завівши в якийсь кабінет, заставлений штативами з відеокамерами, мене посадили на стілець. Як би не специфічні відомчі шафи і статуетка погруддя «жєлєзного фєлікса» на столі біля монітора комп’ютера, то можна було припустити, що я потрапив в телестудію. В кабінеті було ще п’ятеро гебістів, один з яких бавився на комп’ютері. Декілька хвилин п’ять пар очей розглядали мене наче експонат в музеї динозаврів. Тишу в кабінеті обірвав підполковник Платонов, який радісно щось говорячі наблизився до мене протягаючи мені руку, наче ми з ним старі приятелі, які довгий час не бачились. Від такої несподіванки я навіть на мить оціпенів. Але швидко оговтавшись і ще раз подившись на протягнуту руку Платонова, промовив:

- Не вже ти думаєш, що я потисну руку, яка винищувала цвіт нації на протязі одинадцяти років у Львові?

Якщо сказати що мої слова розлютили старого гебіста – то не сказати нічого. Вмить з його обличчя злетіла радісна посмішка і воно стало страшною гримасою. Він ще раз подивився на свою руку, наче намагався там розгледіти те, що не дозволило мені її потиснути, а потім обернувся в сторону своїх підлеглих, які в той час ховаючи свої посмішки відвертались від нього. По всьому вигляду Платонова можна було зрозуміти, що він почувається себе так, наче на нього вилили відро помиїв. Напевне в той час на моєму обличчі, як і в його підлеглих, з’явилась посмішка. Бо коли він ще раз глянув на мене то його очі загорілись полум’ям ненависті. Він різко повернувся до гебіста за комп’ютером і тицьнувши в нього рукою яку щойно протягував мені, ображеним тоном сказав:

- Я думав з Миколою Петровичем поговорити, але раз він так себе поводить… то оформляй документи і везіть в тюрму!

Останнє слово було так вдало наголошено, що вразило й мене, але я усвідомлював, що все одно від мене нічого не залежить, і тюрма мене сьогодні чекає в любому випадку. Не дарма ж гебісти декілька днів тероризували лікарів щоб хутіш мене виписували з лікарні, і цілий день під дулом автомата возили мене по Києву. Тому після того як з кабінету мов ошпарений вискочив Платонов, гебіст за комп’ютером почав перебирати на столі папери, мабуть в пошуках потрібного документу. По тому як він не поспішно це робив я зрозумів, що це ще не кінець вистави, яку гебісти влаштували на моє День Народження.

Після того як потрібний документ був знайдений, мене обшукали і вилучили все що було в моїх кишенях. А там крім записної книжки, невеликої суми грошей і друкованих опозиційних листівок не було більше нічого. Підписувати протокол вилучення без адвоката, я навідріз відмовився. Тому один із гебістів взяв в мене номер телефону мого адвоката і вибіг з кабінету наче б то зателефонувати йому. Через декілька хвилин повернувшись повідомив, що мого адвоката на місці не має і ні за яким телефоном його віднайти не можуть. Щоб не повірити цьому блазню, мені було достатньо й того, що він не дзвонив з того телефону, який знаходився в кабінеті, в якому тримали мене. Та тоді я не знав, що мій адвокат разом з мамою в той час стояли під цим будинком, а їх не пускали, збрехавши що мене там не має.

XII

За деякий час, як і очікувалось, Платонов повернувся в кабінет, де тримали мене. Присівши за столом, почав розповідати як він весь час намагався додзвонитись моєму адвокату. Я сказав, що мені навіть не зручно за ці клопоти, і запропонував, щоб він дав мені можливість самому зателефонувати до адвоката. Але мені повідомили, що в нашій «правовій» Державі такі «послуги» не передбачені. Проте Платонов погодився подзвонити до мого адвоката в моїй присутності, і лише на іншому кінці відповіли, що адвоката вдома не має, він не уточняючи де його можна знайти, відразу кинув слухавку. Це й не дивно, бо на відміну від мене, Платонов добре знав, що адвокат з моєю мамою стоїть в цей час під цим управлінням, і проситься щоб його пустили на мій допит, а йому брешуть, що мене тут не має. Зате мені стало остаточно зрозуміло, що ніякого адвоката я сьогодні вже не побачу.

Гебіська вистава на цьому не скінчилася, не зважаючи на те, що було вже далеко за восьму вечора. Платонов знову почав, вже спокійним тоном натякати, що доля мого молодшого брата буде залежати від моєї поступливості. Що для того, щоб я залишився на підписці, мені достатньо зробити певні заяви про те, як (на думку Платонова) лідери «антикучмівської опозиції» мене «підставили» і «використали». А от він такий «хороший» дядько хоче мені допомогти. Той маразм, який він говорив, не міг в мене знову не викликати щирий сміх. Це Платонову знову сильно не сподобалось. Щоб задіти мене за живе, гебіст нагадав мені, що мого молодшого брата виключили з навчального закладу через те, що я «втягнув» його в антикучмівську опозиційну діяльність (це було геть не так, я не «втягував» брата, але він був під своїми надуманими кліше). На що я відповів йому, що це «не велика втрата», адже Джордж Сорос, обіцяв проплатити навчання за кордоном, всім студентам, яких виключать з навчальних закладів за опозиційну діяльність…

Ці мої слова, у гебіського підполковника (московита за походженням, який досконало володів українською) викликали таку бурю нестриманих емоцій, що він запалився найбільшим ентузіазмом за весь час допиту. Платонов почав мені розповідати про те, як «жидівські капітали» проникають в українську політику, аби «приватизувати» Україну. Заглядаючи в моє здивоване обличчя, він певно подумав, що відкрив мені «істину», бо ще з більшим ентузіазмом почав мене «просвіщать». За короткий час він встиг згадати всю ненависну буржуазію, гнилий «Запад», і не забувши звісно про Лазаренка. Під кінець своєї (я переконаний) щирої і відвертої промови, Платонов так само щиро, будучи впевненим, що просвітив і переконав мене, запропонував мені описати «як Сорос фінансував опозицію». Коли я остаточно зрозумів, що він дійсно увірував в те, що я знайомий з Соросом (чи навіть припускає таке) – це вже викликало в мене не просто сміх, а регіт. Тепер вже Платонов дивився на мене здивованими очима, поки я не пояснив, що про навчання оплачене Соросом за кордоном, я прочитав у газетах, які розповсюдили з цього приводу заяву Луценка. Згодом одна зі статей з цим повідомленням, була підшита до матеріалів «справи №74», а на той час борець з «жидівським впливом», почувався останнім ідіотом. Тому знову як ошпарений вилетів з кабінету.

З часом він ще декілька разів забігав у різному гуморі, намагаючись розіграти новий спектакль, а коли вистава провалювалась, він погрожував, що засадить мене на десять років і вибігав. Врешті він пообіцяв, що повісить всі гріхи опозиції на мене, і зробить мене головним обвинуваченим, і я «забутий» і «зраджений» союзниками-опозиціонерами поїду на кучмівські концтабори, де згину і ніхто про мене не згадає. Мене його слова дуже засмучували, але не тому, що він можливо правий у своїх прогнозах щодо моєї подальшої долі, а тому, що так низько мене оцінює, що начебто ці його «шняги» можуть змінити моє ставлення до їхнього «слєдствія», або похитнути мою віру і переконання.

Коли мене вивели на вулицю, було близько одинадцятої вечора. Біля входу стояло дві іномарки і мене разом з конвоєм посадили в ту, що стояла позаду. Наручники на мене не одягали і конвоювали мене звичайні молоді гебісти в сірих плащах. Через декілька хвилин я побачив як у машину, що стояла попереду, посадили ще одного мого посправника Руслана, і обидві машини синхронно рушили по вечірньому Києву, в сторону тюрми.

XIII

Мене везли в тюрму, але я уяви не мав де це. В машині було тихо, гебісти між собою навіть не розмовляли, і мені, втомленому, хотілось заснути. Але за якісь 15-20 хв., фари машини освітили темні, великі, з колючим дротом, ворота. І в цей час дуже голосно заграв шлягер групи ДДТ «Родіна». Як зараз пам’ятаю, в момент коли зі скрипом почали відкриватись ці, далеко не гостинні, ворота, звідкілясь голосно лунало:

2004 р., біля сцени Помаранчевого Майдану. Фото Зоряна Шкіряка (якщо не помиляюсь).

«…Черные фары у соседних ворот,

Лютики, наручники, порваный рот.

Сколько раз, покатившись, моя голова

С переполненной плахи летела сюда, где

Родина.

Еду я на родину,

Пусть кричат - уродина,

А она нам нравится,

Хоть и не красавица…»

Пісня лунала так голосно, що незважаючи на втому, я ледь не почав підспівувати. А в цей час машина почала заїзжати у внутрішній дворик («конверт»), який був суцільно огороджений стінами будинку. На подвір’ї метушились люди в камуфляжах. Машина зупинилась. І коли водій заглушив мотор та погасло світло на панелі приборів, а пісня «Родіна» продовжувала так само голосно лунати – я нарешті почав усвідомлювати, що ця пісня, яку я сотні разів підспівував лабухам, що грали її на гітарі, звучала не з приймача автомобілю… Пісня Шевчука звучала в моїй голові, і її крім мене ніхто не чув. Усвідомлення, що це якась «звукова галюцинація» - мене приголомшило, а метушня і сірі декорації навколо ще більше мене стривожило. Все це виглядало дуже моторошно, і аж не вірилось, що це все реально, і відбувається зі мною. Якби мене вивели б і під барабанний бій поставили до стінки щоб розстріляти – то через втому і сюрреалістичність цього всього, я напевно ні трохи не злякався. Не вірилося б що це не витвір моєї втомленої психіки.

Мапа розташування СІЗО СБУ м.Київ

В «конверті» гебіського СІЗО (пр.-к Аскольдів 3-а, на мапах не шукайте, бо ця гебіська тюрма «внутрішня», в середині будинку «3б»), мене вивели з машини і передали тюремним черговим, які відразу завели мене в «боксик» (камера де в’язні очікують) і наказали роздягатись. Помітивши на моєму животі шви, тюремщика аж затрусило і він було на мене ледь не накинувся, чого я нічого не повідомив про них. Довелось йому нагадати, що мене про це ніхто й не запитував (стривожило тюремщика не моє здоров’я, а те, що може з ним бути, якщо я скажу що отримав ці всі пошкодження в їхньому закладі, тому він мав зафіксувати, що мене «таким» їм привезли).

За декілька хвилин була викликана швидка медична допомога, і оглянувши, медики зробили мені якийсь укол, від якого зменшився головний біль, який переслідував мене практично цілий день (як не як, другий струс моску за півтора місяця). А потім мене відвели в душ з холодною водою. Доки я мився, за мною спостерігали вуяристи, наче я міг там втопитись. Хоча мені пояснили, що дивляться, щоб я «чого не будь собі не заподіяв».

Весь мій одяг, крім маминих в’язаних шкарпеток, вилучили. Видавши взамін робу, майку, труси і кирзові чоботи зі штампами «СІЗО СБУ» і «Тюрма№1 УССР СИЗО КГБ». Щойно я вийшов переодягнений із лазні, один з наглядачів пожартував: «О, смотрі, как нова копійка!». Мені було не до жартів, і тому я лише кисло посміхнувся. Коли завели знову в боксик, то додали ще й куфайку. А з особистих речей повернули лише цигарки, запальничку і кусочок освяченого в церкві хліба, який дала мені на одному з мітингів в Рівному, якась бабуся, колишня бранка сталінських концтаборів. Взявши в руки цей замотаний в газету кусочок хлібця, я ще пригадав її слова, що він має мене захистити «від тюрми і кулі». Те, що я вже перебував в тюрмі не відштовхнуло мене від цього подарунка, і тому я кинув його до кишені куфайки разом з цигарками і запальничкою.

Мене повели по заграчених сходах на гору, а на третьому поверсі повели по коридору, з одного боку якого була глуха стіна (якраз та що розділяє із зовнішнім будинком №3б), а з іншого металеві двері камер, біля одніє з яких лежав змотаний в рулон матрац, на ньому складена постіль, а поруч стояв металевий чайник. Там ми зупинились:

- Ліцом к стєнє. Ожідаєм. – і в той же час наглядач почав відкривати двері, із специфічним металевим скиглінням і грюком. Коли двері відкрились навстіж, наглядач повернувся до мене і тріумфальним тоном сказав:

- Ну што УНА-УНСО, бєрі матрац і прахаді в апартаменти.

Двері за мною закривались з тим же скиглінням. Стоячи в одиночній камері (3х6 м), я звернув увагу лише на одноярусну нару, грубо зварену із тонких і кривих, полос викрашеного металу. Майже автоматично постелив і присівши на нару запалив цигарку. Хотілось зібратися думками, але ніяких думок не було. В голові було порожньо. Допаливши цигарку, я підійшов до розташованого поруч з дверима звичайного вимикача, і натиснув, щоб вимкнути світло. Світло не погасло. Натомість відкрилась «кормушка», і там з’явилась голова наглядача:

- Што хочєшь? – запитав він, з цікавістю розглядаючи мене.

На що я пояснив, що просто намагався вимкнути світло. Розсміявшись, наглядач повідомив, що той вимикач для виклику таких як він. А світло в камерах не відключається ніколи, а якщо я надумаю накритись з головою, то одіяло в мене відберуть.

Вислухавши його інструкції і мало що зрозумівши, я завалився спати. В серце стукали думки про долю рідних, але їх довелось жорстко заблокувати. Та втома, яка мене охопила, перебивала і світло, і біль поломаних ребер на страшенно кривій, жорсткій і незручній нарі. Єдина думка яка промайнула після того як радіо відіграло гімн, і я повністю відключився, була: «Оце так відсвяткував двадцятип’ятирічний ювілей…» .

http://maidan.org.ua/static/mai/1300297179.html