Ліки проти депресії

Подекуди складається враження, що думаючі люди нині добровільно відмовляються від нових спроб впливати на подальший розвиток України

Як же ж було його прізвище? Щось на «д»… Днями моїй родичці-пенсіонерці намагалися вперти харчовий «пайок»: пляшку олії, кіло цукру, кіло рису, бляшанку шпротів, ще якісь цукерки. Родичка гордо відмовилася, а ось її сусідка взяла. Виявилося, що в пакеті був бонус: портрет юного політика, від імені якого ощасливили наших дарницьких любих бабусь. Сусідка сприйняла подарунок з ентузіазмом і урочисто заявила, що молодий лідер – чудова людина й на наступних виборах вона неодмінно за нього проголосує. Було проігноровано мамині аргументи, що, мовляв, хлопець довгий час позиціонувався як член «молодої команди» київського чи то колишнього, чи то досі чинного мера, на рахунку якої дві з половиною тисячі гектарів украденої муніципальної земельки, не кажучи про інші подвиги. Грабунок громади – це абстракція, а харчі – конкретика, вагомий аргумент. Вага аргументу – якихось три-чотири кілограми. Ось вам і ціна волевиявлення.

Навколишня дійсність змушує вагатися між двома протилежними за змістом позиціями. Одну з них найпереконливіше останнім часом обстоюють деякі російські журналісти: демократія себе скомпрометувала; загальне виборче право викидає на поверхню або пряних демагогів-авантюристів, або пісних бюрократів. Подальше дотримання сучасних політичних процедур, мовляв, заводить суспільство в безвихідь, де політкоректність витіснила справжню свободу, а підтримка аутсайдерів паралізує вільну економіку. Отже, слід шукати нові форми, аби право брати участь у вирішенні долі чи то територіальної громади, чи то цілої нації належало тільки відповідальним громадянам. Як їх визначати, питання вже друге: може, за майновим цензом, може, за ознакою осілості, щоб людина не купувалася на порожні обіцянки, не керувалася утриманськими інстинктами, а обирала тих претендентів, які справді забезпечуватимуть розвиток. Концепція не нова, в політології вона отримала назву елітаризму (відкритим досі залишається питання, де брати ті еліти…) Давно відома й відповідь на неї авторства одного з найяскравіших представників старих еліт сера Вінстона Черчилля: «Демократія – вельми недосконала форма правління, от тільки всі решта ще гірші» – це і є, власне, друга позиція.

Простий аналіз свідчить: на одного диктатора-реформатора на кшталт Аугусто Піночета припадає десяток диктаторів-самодурів типу Муаммара Каддафі. Кляті ліберастичні процедури хоча б забезпечують змінність правителя, звісно, якщо той не «підкрутить» під себе закон і не стане таким чином узурпатором. Та сама статистика демонструє, що «лідер нації», якщо його викине на трон хвиля вилуплених очей і зірваних горлянок, добровільно цей трон не залишить ані через вісім, ані через тридцять вісім років, доки не винесуть уперед ногами або не скине нова хвиля.

Гаразд, а як же наш свіжий досвід? Уже згаданий київський мер хіба не був двічі обраний переконливою більшістю? А чинний президент, який кожним своїм рухом дискредитує і власну посаду, і власну країну, і демократію як таку, – хіба не довірили йому свою долю 12,5 млн українців? А 450 ситих трудоголіків з Маріїнського парку – хіба не проголосували за них громадяни згідно з європейськими стандартами? А майбутні вибори, де вже апробовані «любі бабусі» завдяки старій-новій мажоритарці охоче обміняють коротку пам’ять на довгі амбіції щедрого донора? Хіба це не привід для депресії?

Так, депресія й розгубленість, апатія і втома – домінуючі настрої серед тих громадян, які взагалі мають звичку рефлектувати стосовно можливих сценаріїв, а отже, намагаються відповідати за майбутнє. Подекуди складається враження, що думаючі люди нині добровільно відмовляються від нових спроб впливати на подальший розвиток України. Натомість піднімають голову експерти з простих рецептів… Виходить, що ті, хто схильний до запитань, заздалегідь поступаються місцем тим, хто знає готові відповіді. Чув я їхні відповіді, читав рецепти. Викривачі ліберастів, хай їм дідько, прокурори демократії…

Уся принада поточного моменту в тому, що за такої диспозиції поле битви залишиться ані за тими, ані за іншими. Воно належатиме зовсім третім: тим, спритним, з довгими руками. Наша зневіра – це їхній carte blanche, вони живляться нашою депресією, вони її капіталізують у свої маєтки та офшорні рахунки. Ось тут час згадати, що демократія – синонім відповідальності. Я не вимагаю нічого надзвичайного. Навіть не закликаю «заховати бабусин паспорт», як радили дотепники напередодні других, позачергових виборів київського голови. Я прошу просто прокинутися. Годі, свята закінчилися!

http://tyzhden.ua/Columns/50/39952