П’ять років без Кушнарьова

Про це в прес-центрі «Главкому» розповіли директор Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко та директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьо⬬¬¬¬¬¬¬¬.

Володимир Фесенко: «Завдяки своїй харизмі та активності Кушнарьов значною мірою сприяв реанімації Партії регіонів після кризи 2005 року»

Менш за все я б хотів спекулювати на темі, що було п’ять років тому. Більш цікавим є те, що представляє особистість Євгена Кушнарьова навіть зараз, через п’ять років після загибелі, тому що вона відображає всі протиріччя цієї епохи становлення незалежної держави, трансформації політичних еліт цієї доби. Євген Кушнарьов – дуже харизматична фігура, на його прикладі ми бачимо багато закономірностей. Відзначу кілька парадоксів: він був партійним апаратчиком, який опинився в авангарді боротьби за демократичні перетворення, став одним із лідерів «Демократичної платформи» в КПРС та КПУ. Він став одним із засновників першої партії влади – НДП. Також суттєво сприяв становленню нової партійної системи країни і переходу на змішану систему, тоді акцент робився на вибори за пропорційною складовою. Він цьому сприяв, хоча і сподівався на те, що це буде в інтересах і його партії.

Євген Кушнарьов боровся з адміністративною системою КПРС, а потім доклався значною мірою до створення нової адміністративної системи в незалежній Україні. Євген Петрович неодноразово опинявся і в опозиції, і у владі, де, займаючи різні посади (був керівником Адміністрації Президента і т.д.), представляв саме регіональні еліти.

Можливо, найбільш суперечливий етап його політичної кар’єри був пов'язаний з епохою Помаранчевої революції, та політична боротьба останніх років. Зараз мало хто пам’ятає, що Євген Кушнарьов не був регіоналом. Фактично, він був позапартійним, а в 2005 році створив власну партію «Нова демократія», яка потім влилася в ПР. Багато хто його вважав певною альтернативою донецьким серед антипомаранчевих політичних сил. Він був людиною амбіційною, харизматичною, саме таких зараз регіоналам і не вистачає. Проблема нинішньої ситуації в Партії регіонів полягає в тому, кого ставити першим номером у списку? Азаров з низьким рейтингом та відсутністю харизми. Непублічний Клюєв чи публічний, але дуже своєрідний Колєсніков? Кушнарьов був такою харизматичною фігурою, яка могла б бути дуже ефективною на парламентській трибуні, яка знала закон апаратної боротьби і одночасно могла діяти в різних форматах.

Володимир Фесенко

В принципі Євген Кушнарьов сприяв поверненню регіоналів до влади. Завдяки своїй харизмі та активності він значною мірою сприяв реанімації Партії регіонів після кризи 2005 року.

Якщо оцінювати Євгена Петровича з точки зору нинішніх політичних реалій, то нагадаю, що він був талановитим публіцистом, що не дуже часто буває серед українських політиків. Одна з його книг промовисто називається «Вибори та вила». Думаю, що специфічна закономірність вибору між цими двома варіантами і зараз є достатньо актуальною.

Вадим Карасьов: «В ситуації, коли Партія регіонів все більше стає партією чиновників і бізнесменів, закривається і стає клановою, Кушнарьову було б дуже некомфортно»

Можна знайти багато підозрілих моментів загибелі Євгена Кушнарьова в Ізюмському лісі, але певним чином це була також загибель певної моделі політики у 2007 році. Цікаво подивитися, як в житті Євгена Петровича перепліталися всі зигзаги та етапи української політики. Дійсно, він був представником прогресивної партійної номенклатури кінця 80-х-початку 90-х років та одним із організаторів та керівників «Демплатформи» в КПРС. Він був керівником Адміністрації Президента з 1996 по 1999 рік. На початку 90-х став першим демократично обраним мером Харкова. Він був губернатором Харківщини з 2000 по 2004 рік, а потім став одним із лідерів Партії регіонів. До речі, він був один із засновників об’єднання «Нова Україна», яке висувало Леоніда Кучму на посаду прем’єр-міністра, а потім зробило все, щоб він став Президентом. Далі заснував партію «Нова демократія», яка влилася в Партію регіонів. «Нова Україна», «Нова демократія», - це відчуття нового, яке ним рухало.

В перипетіях його політичного життя якраз відображаються особливості української політики. Початок української незалежності – це коаліція прогресивної номенклатури та націонал-демократів. Цей союз забезпечив Декларацію про суверенітет 1991 року та становлення української державності. Після 1994-95 років, коли Леонід Кучма обирається Президентом, і до початку 2000 років – це перехід до олігархічної моделі української державності. Якраз другий президентський термін Леоніда Кучми означав перемогу олігархів. Тоді розвивається союз між олігархами на націонал-демократами. І Кушнарьову там уже немає місця. В АП приходить інший керівник і десь рік Євген Петрович був не при справах. Але у 2000 році, завдяки в тому числі Івану Плющу, який допомагав багатьом перспективним українським політикам, він був призначений губернатором Харківської області. Водночас, на початку 2002-2004 років розривається союз олігархів та націонал-демократів та формується інший тип політики – партія заходу проти партії сходу. Тоді формується альянс донецького регіонального клану та громадян сходу України. Тому потрібні були політики, які могли би бути лідерами громадян. Не кабінетні політики чи представники бізнесу, а політики харизматичні, мітингові, революційні. Тут наступає другий етап публічної активності Євгена Кушнарьова в якості одного з лідерів партії громадян сходу України.

Але після того, як у 2006 році Партія регіонів перемагає на виборах, багато в чому завдяки публічній діяльності Євгена Кушнарьова, який був керівником виборчої кампанії, вона вже налаштована на те, щоб бути партією влади, а не представляти громадян сходу України. І тут потреба в таких яскравих постатях як Кушнарьов стає менш затребуваною. Тому, очевидно, він і не отримав тоді посади в уряді Януковича, а в 2007 році сталася трагедія.

Вадим Карасьов

З 2007 по 2012 рік ми з вами спостерігаємо тихий і явний «закат» публічної політики України, публічних постатей та лідерів. За цей час Партія регіонів стає просто партією-кланом і перетворює Україну на державу-клан: закритий, без публічних персон. Якщо і є якісь публічні політики, то це не харизматичні постаті, а штатні спікери, люди-гаджети, завдання яких озвучувати лише те, що написано в штабі.

Перед виборами 2012 року Партія регіонів стикається з дефіцитом серйозних лідерів, які б могли очолити список. Хороша новина для нас не тільки в тому, що у партії влади немає людей, які могли б повести на вибори. Виявляється, що демонтувати демократичну систему, публічну сферу в Україні неможливо. Оскільки Партія регіонів сьогодні стикнулася із кризою публічності, це означає, що не все погано в нашому домі.

Після п’яти років із дня трагічної загибелі Євгена Кушнарьова ми бачимо, що після того, як вмерла чи заснула летаргічним сном публічна українська політика, наступає нова епоха нових лідерів та героїв, яких зачекалася Україна. Цим сьогодні і викликаний інтерес ЗМІ до цієї харизматичної постаті.

Після загибелі Кушнарьова в Партії регіонів жодна з регіональних еліт так і не заявила про себе. Ця трагедія присадила амбіції регіональних груп?

Володимир Фесенко: Справа не в тому, що «присадила», просто домінування донецьких було і тоді, а після трагічної загибелі Кушнарьова лише посилилось. Насправді, і була, і є потреба в тому, щоб робити публічний партійний образ Партії регіонів більш різноманітним, щоб її не сприймали лише як партію донецьких. Тому вони залучали того ж Єфремова та інших.

Але справа не в тому, що донецькі всіх затиснули і не дають ходу. На жаль, в останні роки, зокрема це помітно по Харкову, ми бачимо певну кризу регіональних еліт. У Харкові в 90-ті роки була ціла низка яскравих та публічних фігур. За Харковом тоді була неформальна квота і в керівництві парламенту, і в інших державних інституціях. До початку 2000 років харків’яни завжди мали посаду одного із заступників спікера Верховної Ради, в Адміністрації Президента був не лише Кушнарьов, а й Олег Дьомін. На початку 2000 років хоч і була нова хвиля харківських політиків, але вона не проявила ні самостійності, ні наполегливості. Зараз по Харкову та інших регіонах помітна криза еліт. Я не виключаю, що зараз повернення до змішаної виборчої системи певною мірою може відновити роль регіональних еліт, посилити їх вплив на українську політику. Причому в різних політичних силах, зокрема, й у Партії регіонів. Для регіоналів це більш актуальна задача. Якщо вони не позбавляться іміджу тільки донецької партії, думаю, процес занепаду буде неминучим.

Вадим Карасьов: Невипадково в кінці 1980 та на початку 1990-х років Харків дав «Демплатформу» - прогресивну частину комуністичної номенклатури, яка вплинула на провінційну столичну комуністичну номенклатуру Києва. Харків був близький до Москви, а тоді демократичні витоки і імпульси йшли саме з горбачовсько-єльцинської демократичної Росії. Тому перша демократична антиімперська хвиля концентрувалася в Харкові, і невипадково багато перших політиків демократично-номенклатурної хвилі були саме звідти. Союз Львова і Харкова давав всі поштовхи і створював підвалини української незалежності.

Харків був науково-індустріальним центром. Його інтелігенція і робочий клас багато в чому сприяли демократично-революційному драйву 1990-х років. Потім харківська еліта почала занедбуватися, в чому проявилася криза української моделі державності. Бо в економіці на перший план вийшло не виробництво, індустрія, науковий потенціал та інтелект, а чавун і газ, які сформували підвалини нинішнього політичного режиму.

В цьому розкладі, де є гроші, Харковом і не пахне, тому що у нього немає чавуна, немає труби, але вже зараз немає і індустріального виробництва, немає вже і запиту на інтелект, бо в країні, де живуть з газу і чавуна, інтелект не потрібен. Тоді Харків перетворюється на провінцію, де є тільки торгівля, ринки, якась радянська спадщина у вигляді танків і все. Хіба може регіон з такими ресурсами ефективно інвестувати себе в українську політику? Ні, і тому він є легкою здобиччю донецького і дніпропетровського бізнесів та центрального управління з боку вертикалі. Поки домінує чавун, ціна якого на світовий ринках падає, і газ, висока вартість якого вже є глухим кутом, до тих пір буде панувати політико-економічний режим з цією владою, вертикаллю і з такою структурою регіональних еліт.

Якби Євген Кушнарьов зараз був живий, чим би відрізнялася ситуація від тієї, яка є зараз?

Володимир Фесенко: Зараз в умовах кризових тенденцій, можливо, він міг би бути рятувальною паличкою. З іншого боку, він міг стати і певною противагою тим тенденціям, які є зараз. Зокрема, він міг би стати центром тяжіння для представників різних регіональних еліт в тій же Партії регіонів, фракції Партії регіонів. Він міг би бути внутрішньою альтернативою, а, можливо, і зовнішньою. Євген Петрович декілька разів за своє життя робив дуже кардинальні рухи, різко змінював ситуацію та статус. Тому він міг залишитися і уособлювати харизматичну альтернативу Партії регіонів, а міг створити власний політичний проект. Багато б залежало від того, як би розвивалися стосунки в середовищі Партії регіонів.

Володимир Фесенко, Вадим Карасьов

Вадим Карасьов: В сьогоднішній ситуації йому було б набагато важче, ніж в 2004 році, тому що тоді була відкрита політика, то був час якраз для політиків-героїв. В Партії регіонів сьогодні політиків майже немає, там бізнесмени. А він дійсно політик – це ідеї, позиції, публіцистика, а іноді навіть іти з відкритим забралом. Можливо, в цьому і трагізм цієї постаті.

Сьогодні він міг би бути в опозиції, тому що Партія регіонів перестала бути партією громадян сходу України, що для нього було дуже важливо. Його політична місія полягала в інтеграції українського сходу в українську державність, що зменшило б екстремізм і радикалізм як з національного боку, так із так званого ліворосійського. Очевидно, що в ситуації, коли Партія регіонів все більше стає партією чиновників і бізнесменів, закривається і стає клановою, йому було б дуже некомфортно. Партія регіонів стала партією симбіозу бізнесу та бюрократії по-донецьки, все це перенесено на всеукраїнський рівень, звідки криза і в самій Партії регіонів, і в українському суспільстві, і в українській державі.

Галина Каплюк, Альона Блохтур, 

фото Станіслава Груздєва

ТУТ