Сороковини великого погрому

Київ – Великі погроми планувалися в
Кремлі. Вони були «всесоюзними». Але найбільш засекречена республіка в
тому відношенні мала особливий привілей.

Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики
Кремля. Удар готувався на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР.
На місце першого секретаря ЦК Петра Шелеста поставлено Володимира
Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ
Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати
будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій
сусловської запеклості і безпощадності. Вона, звісно, межувала з
дурістю.

Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «блок». В Україні
поставлено під удар перший ряд дисидентів. В Росії після розголосу
справи Даніеля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. В
Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.

Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в
комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Юрія Луценка, звичайно,
політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня
Юрія Луценка в Лук’янівській в’язниці.

Неволя є неволя. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година
ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. А
перспективі йому, напевно, світить довгий термін в сибірських
концлагерях, а після того цілковите вилучення з суспільного і
культурного життя. По суті, довічний домашній арешт. І, як правило,
повторні арешти.

Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде ні в яке порівняння. Зрештою, про це вже багато писалося.

В лагері «діти різних народів» ділилися досвідом. Вважалося, що коли в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві – пальці.

КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і
жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси
обирають шлях офіри.

Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в
умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього
світу. Власне, то був зворотній бік явищ, на якому виїжджали в’язні
сумління у своїй безвиході.

Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в лагерях розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т. д.

Замість того, щоб щось доводити філістеру, варто було б йому дати три
доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді – можливість уявити 30
діб карцеру і місяці голодівки – і то з обіцянкою, що це тільки початок.

Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід,
мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і піднімало духовну
висоту.

Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого
поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б
резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході
читали, подивляли, переживали і відкривали для себе незнану Україну в
снігах Сибіру.

Дисиденти відкрили Україну світові

Україна, загнана в колгоспи і мордована голодом, особливого інтересу у
світі не викликала. Зате Україна, яка бореться за волю, там сприймалася
як далека рідня, що нарешті озвалася до споріднених духом.

Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків
Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни разом узяті. І
більше, ніж дисиденти це могли б зробити в звичайних домашніх умовах,
«на волі».

Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово,
напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування
Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія
Краківського з американською дівчиною Айріс Акагоші і інші аналогічні
факти перегуку над прірвою – це приголомшливі документи часу.

Кремлівські іхтіозаври були засліплені ненавистю і не розуміли, що
закопують українське насіння і затоптують його, але не назавжди, а
тільки до весни, яка не за горами. Перший перевал – у 1991 році, другий –
у 2004-му.

Януковичі нині скасували свято Свободи. Це смішно. Ми до того свята
надто довго йшли, щоб можна було його закреслити чиїмось підписом.
Більше того, в цьому святі – важливий етап національного
самоусвідомлення. Для України то головне свято.

Нині молоді журналісти запитують: «Чи знали ви, що вас заарештують?» «Як
ви поставилися до вашого арешту?» «Чи був у вас вихід інший»? Їм
відповідають, що інформація про наближення обшуків і арештів була
відома. Що кожен готувався до обшуків. Що нині я зробив би той самий
вибір…

Тут є певні натяжки. Сказати правду, ніхто з покосу 1972 року не хотів
дати приводу до арешту. Кожен доводив, що не порушував кримінального
кодексу. Ніхто не хотів іти до в’язниці і ставити під удар свою сім’ю.
Але йшли твердим кроком.

Говорити правду – особливо небезпечний злочин

Отже, в операції «блок» були ознаки державного бандитизму: кадебісти
хапали людей, які працювали легально і протягом багатьох років виступали
одверто зі своїми поглядами. Ми нічим не спровокували арешти, навпаки,
то в їхніх головах сталося «коротке замикання» і вони оголосили
«особливо небезпечними державними злочинцями» людей, які думали,
говорили і писали одверто правду, яку при комунізмі прийнято
приховувати.

«Навіщо ж збройний конвой?»

«Ви не згодні з моїми думками».

«Яких не пропускає ваша цензура? У вас же є тисячі ідейно перевірених
академіків і докторів наук, то нехай вони й розгромлять ту жменьку
поетів і журналістів…»

«Ви говоріть про себе!» – каже прокурор.

«Добре, хай вони розгромлять мене, викриють мої «наклепи» і напишуть свою правду…»

«Оце ми й зробимо», – каже прокурор.

«Але ж ви робите це на закритому суді, де я один, а вас ціла команда включно з конвоєм!»

Отже, якщо триматися правди, то у нас був лише один вихід: говорити далі правду і розплачуватися за неї життям.

Я не бачу в цьому особливого героїзму. За правду, за честь і гідність завжди треба платити.

Ці чесноти потребують захисників у кожного покоління. Без одважних
захисників такі шляхетні витвори культури й духу блякнуть і поступаються
місцем перед споживацькими ілюзорними вартостями. Корисливість вкриває
життя, як корозія… Відповідно й опускається життя до банальності, поза
історичної за своєю суттю.

Зерно має перше вмерти, і тільки тоді проросте. Ця євангельська істина
вічно нагадує нам про суворі заповіді і суворі закони життя.

Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24445543.html

Коментарі

The Strong!

19.01.12, 02:17

І це все люди створюють для себе штучно... Не можуть просто жити та насолоджуватись цією планетою... І на жаль правда часто буває схожа на неправду (й навпаки)

М_Ірина

29.01.12, 06:51Відповідь на 1 від The Strong!

Правда завжди омита кровю

Округ 31

39.01.12, 08:35

Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. /сайт/

анонім

49.01.12, 09:11

Компарткгбистская ОПУ досі тримає Україну в своїх брудних лапах.
Для них готуємо Народний Трибунал і ніякої люстрації.

dytyna

59.01.12, 09:51

Правильно. Тільки перша частина якась вийшла плутана.
"В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів" - смію не погодитися: 1972 року були вже не перші.

Strannik777

69.01.12, 10:37

Дисидентів переслідували все їхнє життя. Дуже багатьох відправляли у психлікарні. Знаю одного чоловіка, що до цього часу через незгоду із роботою міліції і за бажанням Бандурка (генерала, деп.ВР, нач. УВС у Харкові) перебуває більше 20 років у харківській психушці.
За часів Сталіна було вигадано такий діагноз: "Суїцідальний синдром.Манія самогубства". Тобто, - людина добре знає, що за спротив владі, дисидентство, розповсюдження забороненої літератури тощо (всі знаємо, що не подобалось нквс т.і.)її очікує кара аж до фізичного знищення.Натомість все одно це робить, тобто добровільно іде на смерть.І хоча смерть та настає від рук комуністів-фашистів, але ж людина свідомо її бажала, то вона самогубець .
Подивится фільм "Завещание Ленина"(за темою) http://www.ex.ua/view/85199

79.01.12, 10:47Відповідь на 2 від М_Ірина

Правда завжди омита кровюНу, не завжди, але часто. Напевно це тому, що люди - зіпсовані істоти...

89.01.12, 12:10Відповідь на 7 від The Strong!

Правда завжди омита кровюНу, не завжди, але часто. Напевно це тому, що люди - зіпсовані істоти... Может их дустом? Гитлер пытался улучшить человечество, но как-то безуспешно.
У вас есть предложения?

99.01.12, 12:34Відповідь на 8 від анонім

Правда завжди омита кровюНу, не завжди, але часто. Напевно це тому, що люди - зіпсовані істотиМожет их дустом? Гитлер пытался улучшить человечество, но как-то безуспешно.
У вас есть предложения?Нет, дустом не поможет, может у вас еще предложения погуманнее? Как по мне - воспитывать надо с детства правильно, чтобы потом не выростали лицемерные политические деятели, ворующие все подряд у своего же нищего народа.. Жлобское воспитание - жлобское общество. Кто больше жлоб - лучше и живет.. Увы.. Если опыта не хватает - пусть перенимают опыт других стран. Но у нас предпочитают войдя в политику - набить карманы под завязку, а после этого хоть трава не расти.. А методы Гитлера (и Сталина также) мне чужды, их вы упомянули.. Я за прирост населения, не наоборот

109.01.12, 12:45Відповідь на 9 від The Strong!

Государство - это по определению, часть людей, сумевшая объединиться с целью эксплуатации остальной разрозненной толпы. Оно это делает квалифицировано и успешно. У толпы не может быть претензий к государству, оно работает только на себя, кости кидая в толпу только тогда, когда она готова к бунту.
Толпа может воспитывать детей, чесать друг другу спины, радоваться дождю... государству это до лампочки. Оно делает своё, нужное ему дело.

Твоя Україна

Сороковини великого погрому

Останні статті

Коментарі