День, якого не було? Переяславська рада в міфах та реаліях - ч3

З історії всім нам уже зовсім близької можна пригадати приїзд до Києва на світанку суверенізації республік колишнього СРСР тоді ще голови Верховної ради РРФСР Бориса Єльцина та його подарунок українському керівництву у вигляді начебто цього самого оригіналу чи, принаймні його фрагменту. Наскільки мені відомо, проведення Року України в Росії також пробудило інтерес до цієї справи чиновників МЗС Росії. Але зважаючи на безуспішність попередніх спроб, логічно припустити, що ініціаторам цієї акції, якщо і вдасться щось знайти, так це «щось», буде ніщо інше як політичний зиск від привертання уваги громадськості до самого процесу пошуків.

У зв’язку з цим виникає декілька запитань. Можливо, ніякого договору й не існувало? Якщо ж він був насправді, то чому таким було прагнення як однієї, так і другої сторони його позбутися? Позитивна відповідь на перше запитання логічно випливає з аналізу Московських переговорів 1654 р. Щодо ж другого — то тут необхідно подивитися на справу значно ширше, із врахуванням справжніх і прихованих бажань сторін, що домовлялися про спільність дій, а також розвитку тогочасних політичних процесів.

Москва, Кремль, березень 1654 року...

Українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 11 березня (21 березня за н.ст.) 1654 р. 12 березня відбувся його урочистий в’їзд у царську столицю, 13 березня — урочиста аудієнція в царя Олексія Михайловича за участю царських бояр і думних чинів.

Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-Зарудного з урядом Олексія Романова, інтереси якого представляли: один iз найстарших царських бояр Олексій Трубецькой, голова останньої російської делегації в Україну боярин Василь Бутурлін і начальник Посольського приказу думний дяк Алмаз Іванов. У ході цих переговорів українські посли виклали принципове бачення умов угоди, окреслене гетьманською інструкцією від 17 лютого 1654 р. Ряд питань, зокрема щодо впровадженнями царських воєвод в українські міста та збір податків iз місцевого населення, було ініційовано російською стороною. Обговорювалися й питання військової співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні.

14 березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції у письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений у Корсуні та Чигирині проекті від 17 лютого. Впродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, росіяни обмірковували подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь i Олексій Михайлович. Саме там й було ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «государ указал и бояре приговорили». Більшість з них схвалювали пропозиції уряду Б.Хмельницького. Негативними були лише царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість, цар звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь, вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, російська сторона детально аргументувала і свою відмову від виплати козакам царського жалування; мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував українських варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний переважно розважалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді-огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштованому в честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суплікою до Посольського приказу, в якій просили переглянути деякі з цих постанов. Прикметно, що найбільше їх занепокоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря і Богданович-Зарудний наголошували на тому, що то «не так іде про гроші Війську Запорозькому, як про царську славу»! Акцент було обрано вірно й уряд Олексія Михайловича пообіцяв відшукати можливості й прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожного козака, який потрапив до 60 тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла лише через тиждень — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні формальності. Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що складалася з 11 статей й отримала назву «Березневих статей». Саме цей документ, що за логікою речей мав бути виготовлений у двох примірниках, й зник безслідно — як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, який десь між 20 і 27 березня його начисто переписували.

Яким же було ставлення українського суспільства до змісту Московського договору 1654 року?

Ніяким! Тому, що український гетьман, ознайомившись із внесеними до тексту угоди московською стороною доповненнями не ознайомив з ними навіть козацьку старшину, не те що широкий загал. Чому ні? Тому що ці обмеження гетьманських прерогатив аж ніяк не вписувалися в наміри Хмельницького щодо розбудови власної державності. Звичайно ж, можна погодитися з аргументами тих, хто зображує гетьмана як прибічника промосковської орієнтації. Але справа в тому, що його «промосковськість» не виходила за межі визнання номінальної зверхності російського царя. Намагання ж Москви втрутитися у сферу внутрішньої політики та поставити під свій контроль сферу зовнішньої, за життя Хмельницького так і залишилися нереалізованими. Російській владі не вдалося налагодити контроль за фінансовою справою Гетьманату та спрямувати податки з України до Москви — жодна копійка, чи, точніше, жоден гріш податкових коштів так і не потрапив до царської скарбниці. Особливо болючою для російської сторони була демонстративна незалежність гетьмана у зовнішньополітичній сфері. Доходило до того, що Росія укладала перемир’я з Польщею та вступала у війну зі Швецією, а українське керівництво у союзі зi шведським королем воювало польські землі та розробляло плани їх розподілу між опонентами російського царя та Україною!

Коли ж посольство царя на чолі з окольничим Федором Бутурліним на початку літа 1657 р. страхало Хмельницького карою Божою за порушення умов договору 1654 р., то гетьман резонно вказав на те, що він на такі умови не погоджувався. У нього і на думці того не було, що царські дипломати накинули його послам у Москві. Отже зацікавленість Хмельницького у зникненні тексту договору зрозуміла. Але, як міг російський уряд не потурбуватися про збереження оригінального тексту в недоторканності?

Щодо цього також існує досить прозаїчне пояснення. Справа в тому, що після смерті Богдана, що сталася невдовзі після від’їзду з України Ф.Бутурліна, мали місце неодноразові спроби нав’язати його наступнику, Івану Виговському, вже новi умови договору. Умови, що ще більше обмежували державний суверенітет Гетьманату. Саме тиск на Виговського з цього приводу й став однією з головних причин українсько-російської війни 1658 — 1659 років. Після ж падіння Виговського на переговорах з Юрієм Хмельницьким у Переяславі в жовтні 1659 р. боярин О.М.Трубецькой (до речі, один з учасників березневих переговорів у Москві 1654 р.) як автентичний текст договору 1654 р. представив сфальсифікований його варіант, що складався вже з 14 статей і, що більш важливо, містив цілий ряд обмежувальних положень, що їх перед цим безуспішно намагалися нав’язати Виговському.

Отож мотиви негативного ставлення сторін до договору 1654 р. знайдено. Значно складніше буде відшукати текст оригіналу. Ще складніше, а головне — важливіше, віднайти адекватне розуміння його суті, яке б не залишало місця для політичних спекуляцій та маніпулювання громадською думкою. Абсолютно очевидно, що українсько-російських договір 1654 р. був продуктом політичного розвитку двох сторін у конкретний історичний час і нічого йому приписувати якiсь функції Святого Письма. Він ніс у собі як шляхетні помисли щодо спільної боротьби двох православних народів, так і намагання кожної зі сторін щось із своїх стратегічних задумів приховати, щось здобути для себе коштом іншого. Таким було реальне політичне життя. Таким нехай залишиться і пам’ять про нього — без фанфар і урочистих салютів, але й без посипання голови попелом і запізнілого прозріння. Джерело: «Україна Incognita»