День, якого не було? Переяславська рада в міфах та реаліях - ч2

Причина була досить поважна. Повернувшись після Жванецької кампанії, Богдан нарешті отримав можливість iз належними християнськими почестями провести в останню путь тіло старшого сина Тимоша, котрий загинув на молдавській землі ще кілька місяців тому. Після ж траурних церемоній у Чигирині гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перевозі поблизу Домонтова — річка вкрилася кригою, але недостатньо міцною, аби втримати карету гетьмана.

До Переяслава Хмельницький прибув лише пізно ввечері 6 сiчня. Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Іван Виговський та інші старшини. Лише увечері 7 січня і відбулася перша неформальна зустріч Хмельницького, котрого супроводжували Виговський і Тетеря, з боярином Бутурліним, на якій було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя. Боярин запропонував провести процедуру передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на постій. Вже в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати закріплення присягою, а по її завершенні Хмельницького буде пожалувано булавою та прапором.

Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що Хмельницький до нього додав, так це пропозицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських інсигнацій — мали залишитися в силі.

Скільки козацьких рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 року? І яку з них святкувати?

За таким сценарієм і розпочався ранок 8 січня 1654 р. Щоправда, на старшинській раді, що відбулася рано-вранці у Хмельницького несподівано виникла ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися вже... по полудню. Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівкам і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях були лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду козацькі старшини.

Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж у 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності, він радився лише з членами більш мобільної старшинської ради. Кому із старшин спала на думку ідея скликання, начебто Генеральної, ради — невідомо. Вочевидь, гетьманський уряд прагнув відбити бажання поляків продовжувати «воювати» Військо Запорозьке, яке відтепер мало сильного союзника, а також продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з Яном Казиміром.

О другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи на раду. Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф і т.д., і т.п., що, здається, немає й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все...

Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам’ятати відому настанову Козьми Пруткова щодо того, чи можна довіряти напису на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоча б тому, що на Генеральній раді царський боярин не був присутнім, бо залишався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями.

Не вписуються в ідеальну картину загальнонародного «ликования» і події, що сталися згодом, у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенню Генеральної ради, також на заїжджому дворі, передав Богдану царську грамоту. А коли українське та російське духовенство, що прибуло разом iз Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння, виявилося, що напере додні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою. Хмель ницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і навіть практики приведення шляхти Речі Посполитої до «послушенства» королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов’язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги аналогічне мала зробити й російська сторона. Але вихований в зовсім іншій політичній культурі, Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими.

Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю (!) за день козацьку раду, цього разу старшинську. Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время», а посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до нього прибули посланці гетьмана — полковники Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги царю. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шляхтичі за походженням, вказали на практику польських королів. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше — є «невірними», по-друге — «не самодержцями», а по-третє – «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану, могла розладнатися. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву; уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну Польщі. Вихід із скрутної ситуації було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися скласти присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку, вочевидь покладаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права й вольності Війська Запорозького.

Вечір важкого дня...

Цими обіцянками і довелося задовольнитися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства, міг показати лише час. Поки що ж лише добігав кінця короткий зимовий день 8 січня 1654 р. Отож, розмова союзників пiсля повернення із собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, була нетривалою. Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом й їхньої реалізації на практиці.

Попереду було й творення Переяславського міфу про історичну закономірність і всенародне волевиявлення, про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз’єднання України та Росії». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх. Переговори щодо характеру цього союзу мали розпочатися вже завтра, 9 січня 1654 р. Джерело: «Україна Incognita» (далі буде...)