"Істинна історія" Майдану

 

Історія для нас завжди була чимсь далеким, і нас ніколи не стосувалась. Дійсно, яка нам різниця, який саме князь захопив (чи звільнив) місто Білу Вежу? Звідки на Русі християнство з'явилось, і чи взагалі було така подія як широкорозрекламоване "хрещення Русі", яке ниньки подається як один із аргументів на користь "русского міра". Все це було колись, і не з нами, отже - то справа чорнильного воїнства, а наше діло сторона. 

У всі часи ця особливість аморфного і байдужого населення спонукала владу переписувати історію під себе. І це не винахід нашого часу. Фараон Рамзес II вщент був розбитий хеттськими військами в битві при Кадеші, але повернувшись додому, звелів зробити величний напис про... свою епічну перемогу. Історики так і вважали, поки не знайшли хеттські хроніки, де чітко зазначалось, що цю битву виграв хеттський цар Муваталлу. 

А потім знайшли і підтвердження нищівної поразки одного із найвеличніших (без дурнів) єгипетських фараонів. Якщо на фокуси з історією наважуються найкращі, то що вже говорити про найгірших. Вони історію переписують при першій-ліпшій можливості, і значно більш нахабно. Так, щоб дрібний діяч виглядав супергероєм і рятівником невинних. Не забули іще "Малу Землю"?
Нам "пощастило" жити в самісінькому пеклі історичних подій.

Це нам вони видаються буденними і малозначущими, а в не такому далекому майбутньому історики чубитимуться і будуватимуть теорії про період національно-визвольних змагань кінця 90-х років XX ст., і 00-х років XXI ст. Швидше за все так він і буде зватися, бо уже тільки сліпому не видно, що повторюється історія УНР, і результат буде таким самим. 

Зміняться тільки прізвища фігурантів. Будучи істориком, я доволі виразно собі уявляю текст в підручнику, який цілком можуть проходити діти в школах. Уявіть собі, що до істориків майбутнього просто може не дійти широкий пласт документів, так само, як майже п'ятдесят років до нас доходили документи по ОУН-УПА. 

Хочете послухати? При цьому я не буду щось вигадувати, а просто складу докупи все те, що зараз із апломбом стверджують на форумах, відверто користуючись феноменом політичної амнезії. Те, що тиражується всюди, а отже, найвірогідніше попаде до рук істориків.

Національно-визвольні змагання 90-х років змінились періодом "кучминського застою", який був своєрідним перехідним періодом між комуністичною та капіталістичною формаціями. За його час практично не було політичного життя, бо через фінансові негаразди і залежність України від зовнішніх запозичень населення було змушене вести майже натуральне господарство. Окремі акції радикальних націоналістів та профашистського руху "Фронт національного визволення"не зустрічали виразної підтримки в суспільстві, і вважались маргінальними. Відповідно, появи політика, який би консолідував в собі народні уподобання, можна було чекати виключно з прошарку існуючої влади, тим паче, що Л. Кучма не терпів поряд із собою самостійних політиків і при першій ж можливості їх позбувався.

Таким політиком став Віктор Андрійович Ющенко, уславлений в народі як "батько національної валюти" Його кабінет був найбільш збалансованим за тодішню коротку історію, і був єдиним, за каденцію якого було зафіксоване економічне зростання. Щоправда, до цього кабінету входило також олігархічне крило, зокрема, найбагатша жінка країни Юлія Тимошенко, співвласник корпорації "Єдині Енергетичні Системи України", зі статками 10 млрд. дол. Після викриття розкрадання в особливо великих розмірах, на відміну від свого подільника Павла Лазаренка, Тимошенко очолила фашистський рух "Фронт національного визволення" (уже згаданий нами вище). Віктор Андрійович Ющенко, обстоюючи націонал-демократичні позиції, тут же відмежувався від олігархічного крила і осудив намагання Тимошенко відбілитись шляхом підтримки радикального руху. Одночасно із цим, з очолюваної ним партії було виключено іншого політика із профашистськими поглядами - Олега Тягнибока. Звільняючись від радикалізму в своїй партії, Ющенко закладав основу для майбутньої всеукраїнської підтримки на виборах 2004 р., і не помилився в своєму розрахунку.

Вибори 2004 р. були надзвичайно складними. Супротивником Віктора Андрійовича був Віктор Федорович Янукович, представник праволіберального крила тодішнього українського політикума. Очолювана ним Партія Регіонів фактично представляла собою партію промисловців та підприємців, які жадали більш швидких перетворень і переходу до капіталістичних економічних відносин вже зараз. Націонал-демократ Ющенко розумів, що подібний шлях призведе до радикального зубожіння широких верств населення під час закономірної в таких випадках шокової терапії, а отже, до гуманітарної катастрофи. Тому, не дивлячись, що його переконання були значно ближчими до переконань Януковича, він прийняв рішення укласти тимчасову спілку із своїм колишнім міністром енергетики, а нині - очільником радикального руху ФНВ. 

Як показала історія, це було найбільшою його помилкою. Юлія Тимошенко, використовуючи широку мережу провокаторів та терористів, а Віктора Ющенка як прикриття, обманом змусила суспільство вважати, що вибори 2004 р. були фальсифіковані. І праволіберальна партія, яка чесно виборола свою перемогу, насправді є партією шахраїв та фальсифікаторів. Що не могло не викликати масових протестів. Попри всі намагання Віктора Ющенка перевести все в мирне русло, добитись перемовин і безпристрасного розгляду результатів виборів в суді, Тимошенко все ж таки змогла підбурити народ на протести, і не лишила Ющенку іншого вибору. 

Він прийняв рішення, і очолив так званий Майдан щоб запобігти кровопролиттю і установленню одноосібної диктатури Юлії Тимошенко. Історія зберегла для нас документи, які доводять готовність Тимошенко на жертви заради влади. Це і публічні обіцянки обнести Донбас (батьківщину Віктора Януковича) колючою проволокою, і намагання повести неозброєних людей на штурм президентської адміністрації, яка охоронялась військами, а також підле отруєння самого Віктора Андрійовича, який уже починав розуміти, що відбувається, з метою створення мученика. 

Парадоксально, але попри всі наочні свідчення намагання установити фашистську диктатуру, люди цього не помічали, більше того, її популярність дедалі росла. Історики сперечаються, чи не використала Тимошенко в той час таємні розробки КГБ (а докази співпраці її із російськими спецслужбами були) з контролю свідомості, або іще якісь таємні технології. На жаль, цей феномен так і лишиться історичною таємницею. Однак історичним фактом є те, що після виборів жодної реальної справи по фальсифікаціям так і не було порушено, а ті, що були відкриті прокуратурою за поданням Юрія Луценка (у подальшому з'ясувалось, що він був таємним спільником Тимошенко), виявились відверто сфальшованими.

Після того, як під тиском вулиці суд прийняв рішення, і відбулися перевибори, посаду президента здобув Віктор Ющенко. Народ, бачачи його миролюбність і готовність до компромісів заради мирного вирішення суперечок, подарував йому свою довіру. Юлія Тимошенко, зрозумівши, що в такому випадку їй не світить омріяний пост, через свого спільника Віктора Медведчука продавила так звану політичну реформу, і тим відібрала у законно обраного президента всі його повноваження, і зробила маріонеткою в своїх руках, змусивши призначити її прем'єр-міністром. 

Коли ж Віктор Ющенко звільнив її, вона спробувала захопити владу в результаті змови, а коли це не вдалося, звалила всю вину на найближче оточення Віктора Андрійовича, здійнявши галас навколо нового інформаційного приводу. Як ми уже казали, завдяки політреформі у Віктора Ющенка було відібрано всі повноваження, Тимошенко отримала контроль над міністерством внутрішніх справ. Міністр Юрій Луценко, її вірний соратник, надав в її розпорядження штат слідчих, які займались збором даних про дітей Віктора Андрійовича. Цю інформацію вона вирішила використати для шантажу і контролю дій Ющенка.

Відчайдушно пручаючись в сталевих обіймах фашизму, Віктор Андрійович звернувся за допомогою до свого суперника на виборах, Віктора Януковича, з яким, як ми уже казали, у нього були значно більш спільні переконання. Він уклав із ним офіційну угоду, яка отримала назву Меморандум, і в якій сторони зобов'язувались забезпечити незворотність європейського курсу, і при цьому уникати шокових методів. Тільки так, де-факто відновлюючи істинний результат виборів 2004 р. можна було зупинити Тимошенко у її шляху до абсолютної влади...

Ну, і так далі, в тому ж стилі. Без адекватної відповіді гігабайти подібних "тлумачень" і "вскривання істинної суті подій" попросту підмінять собою реальні факти і замінять собою реальну історію.

Можливо, варто було б започаткувати проект "Істинна Історія Майдану". До його складу включити не лише спогади очевидців, а й статті про персоналії та історичні події, які йому передували. Збережемо історію в своєму первозданному вигляді, щоб наші нащадки не попались в ту ж пастку, що й учені-єгиптологи.

Ashnar Lynx