"Українська пісня — то моє єство, я без неї не можу дихати" Д.П.

— Пані Діано, хочеться почати розмову з запитання про безхмарне і щасливе дитинство...

— Я вже стільки розповідала про це дитинство... Відчуття, що геть усе забула... Наче уві сні: Полтавщина, степи, Сула, корови... Ще сонечко не зійшло, а мама вже піднімає — «вставай»... І цілий день бігаєш, бігаєш за тими коровами. Із старшими пасла корови у Сазонівці, знаю де в Круподеринцях яке озеро, де Манькова могила. Я там все знаю, всі місця. А одразу після війни ми розряджали снаряди. Кидали гранати в колодязь. Хлопців було більше, а дівчат мало. Ну то раз вони кидають гранату, то і я кидатиму гранати, щоб вони потім в колодязі розривалися. Прикрі випадки траплялися щоправда, пам’ятаю, загинуло четверо менших хлопчиків, вони міни розряджали десь, а старші того не побачили. А ще у війну страшно було. А потім уже як відбудовували, то важко було. Я на полі мамі полоти допомагала, але не встигала за жінками. То з одного боку — хрещена, а з другого — мама. І тоді вони забіжать вперед, щоб мене виручить, бо ж не встигаю, і мені з того соромно. Думаю собі, з мене будуть люди сміятися. І біля молотарки була, мала ще, років 14 тоді. Найгірше мені було там, де треба було солому відкидати, бо я не встигала те робити, як кажуть, з-під хвоста. А тоді навчилася вже, і скирдувала, і все робила. Так оте дитинство і минуло... І батьки, і діди, і прадіди — всі з Полтавщини. Моє дівоче прізвище Паливода. Та колеги не радили брати його за сценічне. Мовляв, у сполученні з моїм ім’ям звучатиме гротескно. Отож і взяла я прізвище чоловіка... Попри всю ностальгію спогаду, дитинство припало на важкі часи. Народилася у тридцятому, з голодного 1933 року пам’ятаю одне: увесь час просила їсти. Потім війна — то взагалі жах. У 1942 році загинув батько. А далі голодний 1947... Саме тоді приїхала до Києва, в музичне училище поступати. Брат привіз.

— А як вас узагалі випустили із села? Адже тоді паспорти селянам на руки не видавали...

— Воно так, але вчитися відпускали. У нашому селі школа була семирічна. Тож аби я продовжила навчання, мене взяв до себе дядько. Він жив у Львівській області і був секретарем райкому. Там я закінчила вісім класів і отримала паспорт. Пам’ятаю останній дзвоник. Мені купили нові мештики і справили сукню — білу-білу... Повоєнний час — суцільний дефіцит. Моє урочисте вбрання шили з якоїсь парашутної тканини. Якось потрапила під зливу і ця моя обновка просто на очах почала збігатися. Поділ пішов «хвостами», талія підстрибнула вгору. Я її обсмикую, відтягую, а вона повзе і повзе... Як зараз бачу, хоча стільки часу збігло... До речі, у моїй школі Тютюнник працював...

— Григір?

— Григорій, автор «Виру». Викладав українську мову та літературу. З моїм дядьком вони були земляками і друзями. Часто зустрічались у нас удома. Потім я довго підтримувала приязні стосунки з дружиною письменника. Дядько був великий, кремезний і розмовляв лише українською мовою. У Львівській області тоді було доволі небезпечно — бандерівщина ще тривала. Але ми не боялися. Хлопці з лісу дядька мого не чіпали. Кабінет був завжди відчинений. Хто хотів — той і заходив.

— Як думаєте, чому?

— Не думаю, а знаю. Він був українець. З Полтавщини, як і я... Коли вибираюсь на батьківщину, то серце вже за двадцять кілометрів від рідного села почина стрибати у грудях... Пам’ятаю, зупинялася серед степу і не могла надихатись. Так воно мені все пахло. Я туди і з концертами часто їздила. Дівчата питали: «Що з тобою коїться?» А я від хвилювання уся червона. Я ж там кожну стежину, кожен кущик із заплющеними очима віднайду. Балка, Вовче горло... Все — моє... Я малою залазила взимку в комбайн. Заберуся в бункер — там такий резонатор! А при людях соромилася співати. Уже як дуже просять, за шафу сховаюся й звідти виступаю. А вони плачуть. Після восьмого класу брат, котрий уже навчався у Києві в музичному училищі, сказав: «Збирайся. Будеш вчитися співати». Аж образилась... «Я наче і так добре співаю. Це треба вміти, а не вчитися...» Отак наївно собі міркувала. Взяли ми з братом вареної кукурудзи, більше нічого було взяти, і приїхали до Києва на даху вагона. Бо грошей також — півкопійки. За вікном 1947 рік...

— Київ тоді саме розгрібали і відновлювали...

— Так, на розбитому Хрещатику і моя праця є. Каміння тягала, бо вулиця ж була вся у завалах. Деякі будинки стояли, але в основному — руїна.

— А консерваторія?

— Без вікон, без дверей... Але у нас із братом була інша мета — музичне училище. А вже всі терміни минули. Тодішній директор спитався брата: «Чого ж ти її так пізно привіз? Уже ні іспитів, нічого...» — «Та я так, щоб ви просто послухали». Паторжинський, Гайдай... Прізвища вокалістів були мені добре відомі, бо я вчилася співати з платівок. Прослухали і прийняли без екзаменів.

— То ви були козир-дівка!

— Та ні... Просто брат був старший на шість років. Він мене за руку водив і мені не було страшно. А через два роки до консерваторії перейшла. Потім працювала в капелі «Думка». Закінчивши аспірантуру, почала викладати у консерваторії. І так досі тут сиджу. Такий вже в мене стаж великий... Але працювала майже з усіма творчими колективами. Капелами, хором ім. Верьовки... Дотепер ті записи звучать. «Черевички», «Постав хату з лободи»... Вчора чула себе по радіо...

— Кавалерів мали?

— Хлопці увагу звертали. Допомагали корови, які я пасла, додому заганяти. І пошлостей ніяких не говорили. У 17 років перше кохання прийшло. Олежкою звали. Ходили по різні боки тротуару, бо я соромилася. Повів мене до річки, ми поцілувалися. Я так перелякалася! Прийшла додому і сестрі жаліюся: я — простітутка, бо цілувалася. Як переїхала до Києва, він до мене їздив. Але рано помер — опромінився.

— А чи були у вашому житті якісь смішні епізоди?

— Зненацька так і не пригадаєшь... Та ось, хіба що: Я - водій. Маю 18 років стажу. Якщо сяду біля водія — почну шукати ногами гальма. Якось один дуже настирливо мені бібікав. Я губи стиснула, на нього не дивлюся — і дулю у вікно. А звідти — ”Діано Гнатівно! Добридень”. Бачу — оперний співак Роман Майборода. Я дулю сховала й послала йому повітряний поцілунок. Ще пригадую, як 1972 року ходила просити квартиру в Києві. На одному з прийомів Володимир Щербицький, як добрий дід Мороз, сказав: ”Кому що треба — все зробимо!” Я й кажу: ”Ми з чоловіком, сином і невісткою живемо разом в манюпунькій кімнаті”. Він відправив мене до Олександра Ляшка. Я йшла до його кабінету, ніби на страту: коридор — довжелезний, у мене коліна трусяться. Але Ляшко одразу підписав заяву. Я дякую — і ходу, а він регоче: ”Діано Гнатівно! Ви куди біжите? То не двері...” Від страху я врізалася в його старовинну шафу. А-то якось у мене випав зубний міст. Я уже була народною артисткою. До стоматолога вночі пішла, щоби ніхто не бачив. Замоталася в хустку до брів і йду. Бачу — солдатики в ”самоволку” тікають, із горілкою. Побачили мене, підбігли: ”Девушка, поехали с нами”. А в мене ясна хоч ганчірочкою витирай. Я хустку розгорнула і на повний рот їм: ”Сєрдєчноє спасібо!” Вони як чкурнули з переляку. До стоматолога не дійшла, мусила з кимось поділитися. Півночі з братом реготали.

— У вас рідкісне сопрано... Чому не пішли на оперну сцену?

— По-перше, ніхто особливо не запрошував. Раз прослухали і не взяли, а я більше і не пробувала. Але не шкодую. Я виступала у філармонії і могла співати все, що хочу, те, що мені цікаво. Сольні концерти були по всьому колишньому Союзу і за кордоном. Стовбичити в черзі, щоб проспівати на великій сцені якусь там мізерну партію, на кшталт «кушать подано...» Ні, я цього не хотіла. Проте, навчаючись в аспірантурі, я займалася в оперній студії. Проспівала всі знамениті партії. Дістала цей творчий досвід, тож опера мені не муляла. Відчувала свою долю і не форсувала зайве. Звичайно, я ставила собі мету, але знала, що мене наче хтось веде, чиясь рука. В репертуарі моєму багато класики. Сольні концерти вимагали солідної програми. Але українська пісня — то моє єство, я без неї не можу дихати. Навіть якщо співала тематичні програми, французький репертуар чи російський романс... Все’дно — усі «бісовки» були українські.

— «Бісовки», себто «на біс»? Цікаве арго... А не шпетили?

— Та ні. Кілька разів були якісь урядові концерти, і я поруч із класикою виконувала народну пісню «Нехай загородять там, де нелюб ходить» То мені закидали: «Какой такой «нелюб» і что подумают гости?»

— А про Леніна не примушували співати?

— Та у мене ж сопрано! Тож я все про солов’їв та про любов... У збірних концертах ішли баси: «Ленин всегда живой». Але керівництво розуміло, що коли я пропищу те ж саме, то у залі буде сміх...

— Як гадаєте, у чому секрет пісні? Що має бути такого, аби найглибше зворушити людину?

— Природність. Коли я співаю ліричну пісню, то переживаю її. І аж тоді з’являються тембральні барви у голосі. Пісню треба пережити. Інколи настільки входжу в образ, що боюся заплакати. А в залі плачуть... То я себе щипаю, щоб раптом не розрюмсатися. Я б тоді не змогла співати. Дуже люблю романси. Такий невеликий твір, але через нього все життя можна викласти... Дивовижна пісня Квітки Цісик. Не можу її спокійно слухати. Відразу щось стискає у горлі. У неї якийсь дивовижний тембр, якась таємниця... Кажуть, і мій голос теж... гм-м... національний.

— Дисидентський рух вас не захопив у шістдесяті?

— Захопив. Відкривали пам’ятник Франкові, збиралися у художниці Семикіної, слухали вірші, співали. Я і Тарасика з собою брала... А потім дисидентів накрили темним рядном... Багатьох. Переважно письменників. Мене не чіпали. Трохи тривожно було. Але маю дуже легкий характер, не схильна драматизувати. От Григір Тютюнник — той не міг змиритися з реальністю. Бачилася з ним за кілька днів до смерті...

— Вважається, що співачці, передусім оперній, треба бути огрядною, аби на щось оперти голос... А ви така тендітна...

— Мої дівчатка-учениці, мов кнопки, але з такими потужними голосами... Все це вигадки. Пам’ятаю, мене щось подібне запитали в одній із львівських газет. Мовляв, як так вийшло, що я тендітна, а мій Тарас грубасик... Я й відповіла, що він не завжди таким був. Коли народився, то важив усього 3,4 кілограма.

— Це правда, що ви лаялися із жінкою, яка сказала, що в Тараса — погане ім’я?

— Я не вмію лаятися, — зводить брови пані Діана. — Це давня історія, він ще малим був. Говорив зі мною в тролейбусі українською. Якась панянка питає: ”А как этого мальчика зовут?” Кажу — Тарас. ”Ви что, мамаша, здурели? Он вам этого никогда не простит”. Чоловік мій, Гаринальд, говорив тільки українською. Круглий сирота був: мама рано померла, батько у війну загинув. У музичному училищі ми з ним в одній тусовці були, — здуває вона руде волосся з чола. — Гарік на кларнеті грав. А потім журналістом став. Він був кряжистим, трохи нижчим за Тараса, дуже схожий. Тільки очі сині. Сина, до речі, назвала Тарасом, бо після пологів побачила перекидний календар із портретом Шевченка. А я свого імені малою соромилася. Бо так кликали собачок...

— Починали ми з вашого дитинства, тож ним і завершимо. Кому це в традиційному Полтавському селі спало на думку назвати вас ім’ям античної богині?

— За чотири кілометри від мого рідного села була комуна. Мій батько нею керував. Саме тоді, як я народилася і маму забрали з лікарні, приїхав уповноважений з Харкова. Зупинився у батька. Думали-гадали, яке вибрати мені ім’я, а той каже: «Назвіть Діаною»... Після мене вже півсела з’явилося Діан. Потім Маргарити, Кіми... Занапащене колгоспом, традиційне українське село поступово зникало... Але я зростала у нетиповій сільській родині. Батько був людиною освіченою. Мали вдома багату бібліотеку, журнали з Москви виписували. У дитинстві я читала дорослі книжки. Щоправда, під ліжком. Батьки забороняли. Вважали, що мені зарано думати про «Королеву Марго» та «Овода». Ну а співати вчили мене радіо і патефон. Дуже добре пам’ятаю: був у нас комод, а над ним «брехунець», чорний такий рупор. Я вилазила на комод і намагалася второпати природу тої штуки. Так гарно співає, але ж у ньому нікого нема... У мене голос був не дитячий, я наче одразу почала співати по-дорослому. Не нявкала, а співала, як «тьоті»... Кожного разу, коли приїзджу на Полтавщину, прошу водія ще на дорозі спинити машину, аби понюхати рідну землю. Вона мені пахне тут інакше.

...Діана Гнатівна нині не концертує. Співає хіба на ювілеях друзів та відомих людей. Утім минулого року саме її чарівний голос став окрасою виступу колективів Полтавщини на звітному концерті в палаці «Україна». Однак, без роботи енергійна жінка сидіти не може. Вона викладає у Національній музичній академії імені Чайковського. З одного боку робота дещо втомлює, та й поважний вік постійно нагадує про себе. А з іншого — тримає там спілкування, вдячні і талановиті студенти. Серед них чимало закордонних. Пишається Діана Петриненко японською студенткою Кіміко Такая. Згадує, що на другому курсі та мала виступати у Будинку вчителя, і за настановою пані Діани вдягнула кімоно. А потім зі сцени виводила тужливо «Ой не світи місяченьку...», та так, що глядачі в залі хлюпали носом. (Уляна ГЛІБЧУК , "Дзеркало Тижня")