Зруйнований прихисток душі на базавлуцьких пагорбах

4 лютого минуло 76 років від дня народження Бориса Мозолевського –всесвітньовідомого українського археолога і самобутнього поета, якому судилося зробити сенсаційне археологічне відкриття століття і стати виразником цілої епохи в поезії… В кожній цивілізованій країні цього було б більш ніж достатньо, щоби всіляко плекати пам’ять про таку людину як про одного з великих її громадян. На жаль, в Україні сьогодні в пошані зовсім інші цінності, тож і ставлення до таких людей абсолютно байдуже.

Як стало відомо, наприкінці минулого року було демонтовано меморіально-культурний комплекс, що існував на території колишньої бази археологічної експедиції Бориса Мозолевського. Сам факт, що це сталося саме в рік, на який припали дві знаменні ювілейні дати – 75-та річниця від дня народження самого поета й археолога та 40-річчя зробленого ним дивовижного відкриття – знаменитої скіфської пекторалі, дозволяє говорити про цю прикру подію як про акт цинічного блюзнірства й наруги над пам’яттю видатної людини.

Ось така у нас шана тому, хто своєю багаторічною науковою та літературною діяльністю зробив неоціненний внесок у скарбницю української культури, хто відкрив світові цілий космос стародавньої Скіфії, найдивовижнішим сузір’ям в якому сяє неперевершений витвір античного ювелірного мистецтва – загадкова скіфська пектораль.
Не менш коштовними зразками сяє й неосяжний космос поезій Бориса Мозолевського, який відкриває нам Україну – через її стародавню історію та сьогодення. І в цих поезіях чути голос поета-історика, поета-філософа і Великого громадянина. У цій іпостасі Борису Мозолевському сьогодні важко знайти рівного на небосхилі сучасної української поезії. Він і сьогодні найсучасніший від усіх сучасників, бо крізь чутливий нерв його поезій проходить все наше українське буття.
Як поет Борис Мозолевський належав до славної плеяди шестидесятників і без усякого перебільшення й до сьогодні залишається одним з найпалкіших митців слова, справжню вагу і значення якого в пробудженні самосвідомості українців ще до кінця так і не оцінили нащадки.

Чи серцем Шевченко іще не горів?
Чи Хмель не водив нас до бою?
Народе мій рабський! Допоки ж царів
Терпітимеш ти над собою?..

На відміну від багатьох своїх сучасників, кому судилося народитися у трагічні 30-ті роки, зазнати лихоліття війни та виснажливої праці в роки повоєнної відбудови, відчути тепло короткої Хрущовської відлиги й підступний холод Брєжнєвського застою, дочекатися горбачовської перебудови й увійти в незалежницькі 90-ті, Борис Мозолевський не плекав марних ілюзій по відношенню до партійних бонз і вертухаїв радянського буття, які завзято взялися за розбудову й нової української державності. Спостерігаючи за тими, хто знову рветься в провідники й поводирі української нації, поет з гнівом писав:

Ви зовете мене єднатися.
З ким? З катами моєї нації?
Боже-боже, які ж ви ниці!
Все сказав я. Ведіть до в’язниці.

Єдиною віддушиною для поета протягом багатьох років залишалися Базавлуцькі горби, де ще з часу розкопок легендарної Товстої могили (1971 р.) і до останніх днів роботи Бориса Мозолевського на ниві археології (1992 р.) незмінно знаходилась база його експедиції. Саме там у мальовничій місцині поблизу села Шолохове, що в Нікопольському районі Дніпропетровської області, Мозолевський знаходив жаданий прихисток для своєї волелюбної душі й відчував себе по-справжньому щасливим і вільним. Тож не випадково у своєму вірші «Базавлуцькі горби» поет писав:

Від сваволі і ницості, від хули і ганьби,
Від майданів задимлених і людей у цивільнім,
Я тікав під ваш захист, Базавлуцькі горби,
Де бував я по-справжньому і щасливим, і вільним.

База археологічної експедиції Мозолевського стала з часом справжньою Меккою для шанувальників археології, істориків і краєзнавців з навколишніх сіл і районів Дніпропетровщини. Приїздили сюди і попрацювати на розкопках, і відпочити або привітати відомого науковця й поета з днем археолога чи з черговою річницею відкриття пекторалі. Як правило, в такі визначні дні приїздили до нього цілі делегації. Скажімо, на двадцятиліття пекторалі на Базавлуцькі горби завітала до Мозолевського велика група працівників Криворізького історико-краєзнавчого музею, Криворізького екскурс-бюро, а також журналісти, літератори і, звісно, колеги-археологи.

Неподалік від археологічного табору, який розташовувався на території бази відпочинку залізничного цеху Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату в кількох вагончиках, подарованих експедиції цим підприємством ще за радянської доби, незабаром було влаштовано археологами цілий лапідаріум зі стел, знайдених у степових курганах.

Базавлуцькі горби стали справжньою відрадою для поета-науковця, джерелом творчої наснаги, місцем поклоніння, сповіді й щирої співбесіди. Однак, Базавлук був для нього не лише вдячним слухачем, але й мудрим порадником.

…Базавлуче, Базавлуче,
Пораднику мій щирий в самоті! –

читаємо його довірливі поетичні рядки. У цьому дивовижному вірші «Над Базавлуком», сповненому трагічних передчуттів (Стою востаннє на Рибальській кручі / І вже не знаю, чи сюди вернусь), поет вдається до пророцтва, в якому проглядають контури його власної долі та невеселої долі всієї країни:

Гадюча гидь гряде, неначе туча,
Та все мовчком, не скаже – йду на ви!
Мій Базавлуче! Вже не буде лучче!
На гідний хоч кінець благослови!

13 вересня 1993 року Борис Миколайович Мозолевський пішов в інші світи, залишивши по собі прекрасний науковий та літературний спадок. Поряд з лапідаріумом вдячні колеги та шанувальники встановили згодом на його честь меморіальний знак з рожевого граніту. Саме сюди на це визначне місце й приїздили та приходили щороку ті, хто пам'ятає й шанує це безумовно знакове для української історії й культури ім'я.

22 червня минулого року на 40-річчя відкриття пекторалі на колишню експедиційну базу Мозолевського з'їхались його шанувальники з Кривого Рогу, Орджонікідзе, Нікополя та навколишніх сіл Нікопольського району. Працівниками Орджонікідзевського краєзнавчого музею було влаштовано імпровізовану експозицію, присвячену основним віхам його життя та діяльності. Про археолога й поета згадували ті, кому пощастило працювати з ним. Своїми спогадами про чоловіка ділилася з присутніми вдова Віра Данилівна. Відкривачу пекторалі присвячувалися пісні, поезії, а також звучало й його поетичне слово:

За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.

По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.

Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, —
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...

(«За добро, що робив я на світі»)

Експозиція Орджонікідзевського краєзнавчого музею

Про Бориса Мозолевського згадує начальник археологічної експедиції
Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник

Про свого чоловіка згадує вдова Віра Данилівна

Пісню, написану на слова Бориса Мозолевського, виконує відома криворізька авторка-виконавиця Марія Михайличенко

Студентам Криворізького педуніверситету пощастило причаститися від вишні Мозолевського

Та чи міг тоді хтось подумати, що цей знаменний рік 40-річчя відкриття пекторалі та 75-ї річниці від дня народження Бориса Мозолевського завершиться такими ганебними по відношенню до його пам’яті подіями?..
Кому ж заважала ця пам’ятка, створена руками самих археологів, що її взялися так терміново зносити?
За словами археолога, заступника директора Нікопольського державного краєзнавчого музею з наукової роботи Мирослава Жуковського, проблеми виникли у зв’язку з необхідністю остаточного врегулювання земельних відносин. А оскільки з’ясувалося, що ПАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат» не є власником землі, на якій розташована база відпочинку залізничного цеху цього підприємства, то й усі будівлі на її території, включаючи й меморіально-культурний комплекс, виявилися незаконними. У зв’язку з цим Нікопольська райдержадміністрація, розпорядженням якої вказані землі було повернуто до земельного фонду району, звернулася до суду з проханням зобов’язати підприємство знести незаконні будівлі, включаючи й паркан навколо бази відпочинку. Таке судове рішення, звісно, було прийняте, й керівництво Орджонікідзевського ГЗК мусило його виконувати. Тож воно й звернулося в свою чергу до археологів з проханням ліквідувати експедиційний табір і демонтувати лапідаріум і меморіальний знак, що й було зроблено наприкінці минулого року.
– Навіть якщо б ми й залишили все так, як було, – говорить Мирослав Жуковський, – за відсутністю загорожі й належної охорони гарантувати нам цілковите збереження цього комплексу за таких умов, звісно, ніхто не міг.
– Але ж мова йде про пам’ятку історико-культурно значення, яка повинна охоронятися законом?
– Справа в тім, що свого часу даний комплекс так і не було поставлено на державний облік як пам’ятку історико-культурного значення, – відповідає науковець на моє здивоване запитання, – а всі наші спроби зробити це зараз наштовхувались на категоричне небажання районної влади приймати відповідне рішення з цього питання. Тож нам довелося зрештою демонтувати лапідаріум і меморіальний знак та перевозити ці пам’ятки до Нікопольського краєзнавчого музею. Сподіваюся, що протягом кількох місяців ми зможемо відновити цей комплекс, встановивши його біля музею поряд з іншими пам’ятками – стелами та кам’яною пластикою стародавнього світу, й офіційно відкрити його для огляду десь у квітні поточного року.
Ось так пам’яткам з колишньої археологічної бази Бориса Мозолевського вирішили змінити прописку. Звісно, це краще, ніж нічого, але втративши історично зумовлену прив’язку до відповідного місця та місцевості, даний комплекс, на жаль, вже не нестиме того живого функціонального навантаження, яке було у нього на Базавлуцьких горбах. Переїхали в інше місце й експедиційні вагончики. Так що від бази, з якою пов’язані найгучніші археологічні відкриття на теренах Подніпров’я, чим безумовно пишаються мешканці нашої області, тепер не лишилось і сліду.
А шкода, бо при належному підході, скажімо, як це робиться в культурних цивілізованих країнах, можна було б взагалі музеєфікувати увесь оцей експедиційний комплекс, розробити відповідний екскурсійно-туристичний маршрут і возити вітчизняних та іноземних туристів на побачення з Базавлуцькими горбами, осяяними сонячним світлом загадкової скіфської пекторалі і теплою посмішкою її відкривача Бориса Мозолевського. Але, на жаль, ті, від кого залежить сьогодні прийняття таких важливих рішень, переймаються зовсім іншими інтересами – більш прозаїчними, але добре вмотивованими. Як зазначають місцеві жителі, з якими довелось говорити на тему збереження пам’яток, пов’язаних з Борисом Мозолевським, коли мова заходить про земельні чи якісь інші нагальні питання, тепер у владних кабінетах розуміють виключно мову грошей – все інше там не спрацьовує.
Колись Борис Мозолевський дуже шкодував, що після гучних розкопок Товстої могили не наполіг на збереженні відкритих ним багатющих царських поховань у їх первозданному вигляді. Мовляв, можна ж було накрити їх скляним куполом і возити сюди на оглядини шанувальників старовини з усього світу, адже йдеться про видатну пам’ятку, тим більше, що лежить вона не десь у глухому степу, а буквально на міській околиці Орджонікідзе. Поряд залізнична станція, траса. Практично всі необхідні умови для екскурсійного сполучення та обслуговування…
Звісно, тоді в 1971-му в умовах тоталітарної системи Радянського Союзу це здавалося фантастикою. На жаль, і через 40 років у нових умовах незалежної демократичної України навіть не такий масштабний проект музеєфікації лише невеличкого експедиційного комплексу Бориса Мозолевського виглядає ще більшою фантастикою, бо витрачати на такі речі кошти, яких постійно не вистачає й на більш нагальні з точки зору керівних органів потреби, сьогодні вважається поганим тоном.
Чи не тому Україну сьогодні називають у світі зоною культурного лиха, адже окрім економічних, соціальних та екологічних негараздів її спіткала чи не найстрашніша біда, зумовлена катастрофічними за масштабами та наслідками втратами, понесеними протягом останнього двадцятиріччя. Ці втрати не можна ні виміряти в якихось обсягах, ні оцінити в жодній зі світових грошових одиниць, адже мова йде про моральні, духовні та культурні цінності, а вони, як відомо, безцінні.
Можна наводити безліч прикладів, які свідчать про тотальне знищення культурного поля України, починаючи з пам'яток археології, історії, культури і закінчуючи масовим закриттям шкіл, бібліотек, театрів, клубів та інших культурних установ. І вже сам перелік цих втрат буде цілком співставним хіба що з руйнівними наслідками війни. То що ж таке коїться із нами, коли ми байдуже спостерігаємо, як у цій неоголошеній війні гине наше найдорожче?
Таке враження, що весь цей час в Україні дійсно хазяйнують чужинці, яким абсолютно начхати на святині українців та їхні культурні цінності. Тим більше, що й самим українцям воно якось не дуже й болить, коли їхній культурний спадок гине буквально в них на очах, а те, що має якусь цінність, чиновники від культури готові ще й закласти під будь-які проценти, щоб отримати від нього бодай якусь користь. Так, судячи з численних повідомлень у ЗМІ, безцінні скарби українського народу Міністерство культури досить наполегливо готує для використання у якості застави при отриманні міжнародних та приватних кредитів.
Про це йдеться зокрема й у Заяві Української народної партії, оприлюдненій нещодавно її головою народним депутатом Юрієм Костенком. Як зазначає провід УНП у своїй заяві, про причетність уряду до сценаріїв антизаконних маніпуляцій свідчить зокрема міжнародна конференція «Практичні заходи щодо введення культурних цінностей в фінансово-економічний обіг держави», яка відбулася в жовтні 2011 року в приміщенні клубу Кабінету Міністрів у Києві. За словами партійців, при відсутності на конференції провідних фахівців, державний музейний фонд України було проголошено на ній «найважливішою економічною складовою фінансових активів нації». http://blogs.pravda.com.ua/authors/ko...afb14eeae/
У зв’язку з наближенням Євро-2012, фінальні матчі якого прийматиме, як відомо, й Україна, здійнявся неймовірний ажіотаж і навколо самої музейної справи, адже тисячам іноземних вболівальників треба буде щось показати й окрім футболу. Почувши запах шалених грошей, заметушилися очільники та їхні «смотрящіє», намагаючись розставити на очікувані грошові потоки найбільш відданих своїх людей. Саме цим пояснюють експерти нещодавній кадровий погром, який відбувся у п’яти провідних українських музеях. На думку багатьох експертів, призначення на керівні посади в цих закладах досі невідомих у фахових колах осіб замість знаних фахівців музейної справи також відкриває можливості для маніпуляцій з музейними цінностями.

Однією з найбільш коштовних музейних цінностей вважається й відкрита Борисом Мозолевським скіфська пектораль – неперевершений витвір античного ювелірного мистецтва, який, за визначенням фахівців, взагалі безцінний. Принаймні розмір її страхової суми дорівнює, як відомо, $ 250 млн. Якщо додати до неї умовну вартість інших музейних цінностей, знайдених видатним археологом за увесь період його археологічних досліджень (дві третини знахідок скіфського золота у фондах Музею історичних коштовностей України – здобуток експедиції Мозолевського), гадаю загальна сума може сягнути за пів мільярда доларів. Прикро, що збагативши державну скарбницю на таку фантастичну суму, ця людина так і не дочекалась від держави дієвої допомоги, коли потребувала термінового лікування за кордоном. І навіть після того, як видатний археолог і поет відійшов у інші світи, ця держава не надто переймається і належним вшануванням його пам’яті. Власне, від цієї держави Борис Мозолевський нічого й не чекав, бо ще за життя писав про її державців:

Де вже вам до Іуди? –
Продали за п’ятак!
Переможців не судять? –
Нині, може, і так.

Розпинайте, катюги, –
Нам віки про запас!
Ми народимось вдруге,
Де не буде вже вас.

Володимир Стецюк

http://www.kr2012.com/community/blogs/index.php?page=post&blog=stecyuk&post_id=703#.UU7b9zfniQB

Коментарі

no-sense

124.03.13, 13:20

призначення на керівні посади в цих закладах досі невідомих у фахових колах осіб замість знаних
фахівців музейної справи також відкриває можливості для маніпуляцій з музейними цінностями.

Маніпуляції, маніпуляції...

В усьому... кругом...

Вся людська цивілізація - велике нашарування брехні і невситиме прагнення до наживи...

І лишається хіба що подякувати Богові за те, що бодай інколи в тьмяній людській масі зблискують такі перли, якими були шістдесятники... якими були і залишаються люди, небайдужі до долі своєї батьківщини...

Creator2009

224.03.13, 13:38

Маємо пам'ятати гідних синів нашого народу. Дякую за Мозолевського.

ЯКриворожанка

324.03.13, 19:51

Дивлюся, на фотках самі знайомі обличчя. От тільки наші ахренологи і Стеблина і Мельник такі ж самісінькі знищувачі памяток, як і чиновники. Це їм ми в тому році оголосили війну за те, що бульдозером вигорнули викладки на святилищі. Вони за гроші готові все зруйнувати.

Гість: заблокований

425.03.13, 08:22

Таке враження, що весь цей час в Україні дійсно хазяйнують чужинці,
яким абсолютно начхати на святині українців та їхні культурні цінності

_____________________________________________ __________________________________________

Таки чужинці керують, мо хто знає когось іншого в керівництві? Сабачник наприклад, який заперечує все українське крім корита з якого хлєбає

Гість: Dalia

525.03.13, 13:32

Дякую за цікаву статтю!
Прочитаєш і пірнаєш в загадковий океан
минулого, завдяки таким людям
як Борис Мозолевський, бо без минулого
немає майбутнього.

Твоя Україна

Зруйнований прихисток душі на базавлуцьких пагорбах

Останні статті

Коментарі