СЕМостійний Янукович

По-четверте, Янукович розуміє, що йому потрібно передусім вибудувати енергетичні відносини із Заходом таким чином, щоб вони позбавили підконтрольну йому Україну від тотальної нафтогазової залежності від Росії. Адже залежність ця, при збереженні статус-кво, неминуче призведе до повної капітуляції перед Путіним і перетворення України на дочірнє підприємство Кремля: зі збереженням юридичної особи, але без права на політичне, економічне й культурне самовизначення. Поштовхом для початку серйозної роботи в цьому напрямку стало усвідомлення Януковичем того факту, що Москва його обдурила: після Харківських угод, підписаних президентом двомісячного віку, Янукович усе чекав, коли ж Медведєв повернеться до реалізації даної в Харкові обіцянки внести принципові зміни до газового контракту 2009 року. Не дочекався. Його запитання на зустрічі з прем’єром Путіним — «Я так розумію, Володимире Володимировичу, що слово президента Російської Федерації не має жодної ваги?» — стало відкритим переломом в і без того слабких київсько-московських відносинах. Янукович зрозумів, що ціна на газ для російського тандема — це спосіб отримати все. Те саме «все», за яке боровся кандидат у президенти Віктор Янукович. 

По-п’яте, в донецької верхівки відносини з Росією, на любові до якої викристалізуваний політичний лідер паразитував і зганяв під свої прапори електорат в 2004-му та 2010-му роках, — завжди були непростими. Не станемо забиратися в дніпропетровсько-московську компартійну напругу з Донбасом радянських часів; не ворушитимемо відмову Євгена Щербаня та Ахатя Брагіна проводити новомодну приватизацію підприємств Донбасу на користь власників загальносоюзного злодійського «общака»: Техас повинні грабувати техасці. Нагадаю лише одну фразу, сказану Віктором Януковичем Вікторові Ющенку під час підготовки Універсалу: «Ти думаєш, це ти патріот? Це я патріот: у мене в Донецькій області, коли я був губернатором, не було жодного російського бізнесу».

Майже з самого початку президентства Віктор Янукович проводив три лінії — російську, європейську й американську — що, власне, не є ноу-хау для українських президентів. Інше питання, що на ігорному столі ставки зазнавали серйозного перерозподілу. З Росією говорити ставало дедалі складніше; з Європою — дедалі більше марною справою. І приблизно місяців дев’ять-десять тому найближче оточення президента — Ахметов, Арбузов, Льовочкін (Клюєв — з примусу через обставини) — основну масу фішок поставило на «зірково-смугасте». Чому? Бо в Сполучених Штатах Америки немає «Газпрому», який пронизав собою ключові країни ЄС. Бо в Америці є центр ухвалення швидких рішень, які в Європі ухвалюють роками. Бо без участі Америки, яка тримає під пальцями головні важелі боротьби з корупцією у світі, серйозні санкції й неприємності неможливі. Бо Вашингтон у різних точках світу, потрібних для створення в Україні системи альтернативного газпромівському газозабезпечення, має вплив більший, ніж Брюссель. Бо США впливають на політику МВФ і Світового банку більше за європейців. Бо Януковичу було чим зацікавити Обаму. І це не тільки уран, Іран і Афганістан. Це, по-перше, можливість закріпити геополітичний вплив Америки в «одвіку російських землях» — Польщі, Прибалтиці, Грузії... Україні. До того ж, поки в Україні всі думають, як клани у владі воюють один з одним і кого в опозиції кожен з них підтримує, ключові країни світу давно зрозуміли, що головна війна — це війна за ресурси. І поки її можна вести грішми, Китай, Штати, Британія, намагаються приростати вичерпними природними ресурсами інших країн. 

Аналітичні прогнози, видані на-гора під егідою ООН, НАТО, низки провідних спецслужб світу сходяться в одному: нафта, газ, земля, вода — ось чотири причини для зіткнень у найближчі десятиліття. А що стане приводом — релігійний конфлікт чи боротьба за демократію — неважливо. Американців не зацікавила українська труба, хоча Київ пропонував. Їх зацікавив уміст українських надр. І це цілком, як кажуть, у тренді. І нарешті, на тлі світової кризи щодня друкується понад мільярд доларів. Кардинально це не розв’язує проблеми економіки США, котра має колосальний борг, але створює надлишок грошової маси, яку великі гравці по всьому світі намагаються обміняти на якісні активи. Хто сказав, що газо- і нафтовидобуток до таких не належить?

Тепер же, розуміючи основні резони обох сторін, поговоримо про реалії та плани. Постійно нариваючись на московське «ні», вимовлене із закопиленою верхньою губою, команда Януковича взялася за побудову альтернативи газового забезпечення України. Однак розраховувати на швидкі вливання у вітчизняні труби достатніх обсягів сланцевого й шельфового газу не доводиться. Прем’єр-міністр України в Катарі домовився про можливість поставок в Україну скрапленого газу. Того самого, від якого відмовилися американці. Для приймання якого може бути демонтовано й відновлено в Україні той самий американський завод, який став непотрібним через збільшення видобутку самими американцями власного сланцевого газу. Але для того щоб будь-який скраплений, альтернативний російському, газ потрапив в Україну, слід домовитися з турками. Причому домовлятися треба як про пропускання танкерів через Босфор, так і про використання термінала й газосховища, наявних у Туреччини. Добудувати вітку газопроводу в 100 з гаком кілометрів від турецького сховища до болгарського газопроводу — теж без дозволу турків неможливо. За даними DT.UA, Юрій Бойко, який довго курсував маршрутом Вашингтон—Нью-Йорк—Стамбул—Софія—Прага—Братислава, у ряді країн підписав протоколи, що відкривають шляхи для альтернативного забезпечення України газом. Може йтися про річний обсяг у 20 мільярдів кубометрів. Хто допоможе Україні домовлятися з Туреччиною і Катаром? Хто підставить плече в будівництві термінала для приймання скрапленого газу, найімовірніше, під Одесою? Хто може взяти на себе фінансування будівництва турецько-болгарської вітки? Можливо, ті, хто повірив у бізнесове та політичне партнерство Януковича? 

Цікаво, що паралельно компанії США, Великобританії та Нідерландів інвестують не тільки в розробку українських надр, а й у владу Януковича. Інтерв’ю міністра екології та природних ресурсів пана Ставицького, опубліковане в цьому ж номері DT.UA, відкрило разючі нюанси: згадані вище компанії, які перемогли на тендерах, вирішили заплатити українському уряду такий собі бонус, не передбачений умовами тендера. Це бонус у шість мільярдів гривень. Більша частина яких, за словами міністра, надійде в бюджет України вже цього року і буде витрачена на соціальні ініціативи президента. Ті самі, які покликані підняти рейтинг ПР... Прагнення заплатити бонус українському народові за надрокористування робить честь інвесторам. Незрозуміло тільки, чому при цьому не обумовлюється його цільове призначення. Адже в ситуації, в якій опинилася Україна, абсолютно очевидно, що ці гроші мають бути використані передусім на енергозбереження. А якщо ні, то їх або поцуплять або пропустять через шлунок виборця, і вони залишаться галочкою в бюлетені. 

Шість мільярдів гривень — саме таку суму обіцяно виплатити тим, хто очікує «Вітіну тисячу». Втім, на заходження великих компаній на український ринок із захватом у Нацбанку відреагували не тільки з огляду на це. Очікуваний масштабний прихід Shell, Chevron і ЕххоnMobil повинен привести до кількох позитивних моментів: поліпшення місця України у кредитних рейтингах; увага до країни інших великих інвесторів, включаючи банки; полегшення переговорів із МВФ і надія на реструктуризацію старих боргів та отримання нових траншів. 

Останні два пункти, як стверджують джерела DT.UA, можуть входити в широкий пакет домовленостей, частиною яких був і несподіваний бонус у шість мільярдів.

Зробивши економічну й енергетичну ставку на США, Віктор Янукович не може не розуміти, що усвідомлення цього спричинить різку реакцію з боку керівництва Росії. Кремль, приспаний власною самовпевненістю та переконаністю в тому, що газовий зашморг на українській шиї затягнуто максимально туго, не вірив у здатність і спробу альтернативної гри Банкової. А тому, за великим рахунком, до цього моменту майже не діяв. Але на Смоленській і Красній площах два і два додадуть швидко. І заходження великих компаній в Україну; і відкриту Обамою хвіртку для виходу Януковича зі спроби європейських лідерів узяти його в «кільце» м’якого бойкоту; і участь американців у планах Києва щодо альтернативного газозабезпечення; і відсутність очікуваного ефекту «переляку» від заяв про безальтернативність запуску «Південного потоку»; і відмова України за свій рахунок закачувати у свої сховища газ, потрібний для транзиту російського «блакитного золота» в Європу; і категорична заява української делегації про намір не брати обсяги російського газу, закладені в контракті від 2009 року («Що ви кажете? Договір зобов’язує? Звертайтеся до Стокгольмського суду, ми з радістю розірвемо контракт між НАК «Нафтогаз» і «Газпромом» зустрічним позовом! От у нас і екс-прем’єр у в’язниці сидить за перевищення повноважень...»); і рішення Конституційного суду, яке дозволяє з ініціативи шаленого депутата переглянути Харківські угоди, ратифіковані Верховною Радою... 

Тож, додавши два і два, Москва зрозуміє не тільки те, що робить Віктор Янукович, головним чином рятуючи свої інтереси, а заразом і низку державних; Москва зрозуміє, що Янукович знає — Кремль йому цього не подарує. І тому команда нинішньої влади буде змушена зробити й політичну ставку на Штати. А це означає згодом участь України в третьому кільці американської системи ПРО та, як логічне завершення комбінації, — вступ у НАТО. Тобто відхід під парасольку безпеки Заходу, і насамперед — США. 

Однак не станемо так далеко забігати наперед. І не тому, що Янукович не має таких планів. Має. А тому, що ці плани він реалізує не у вакуумі. Надзвичайно складні й непередбачувані електоральні перетоки; глибинне проникнення Росії в українську економіку; зариті міни найбільших російських банків, у які, рятуючись від Сім’ї, своє майно позакладали багато олігархів; відсутність чіткої відповіді на головне для Януковича запитання: чи стане Україна для гігантів американської економіки суб’єктом їхньої політики у Вашингтоні; чи стануть вони лобістами Януковича замість низки найнятих PR-компаній? Крім того, попри наявність чітких центрів ухвалення рішень у Вашингтоні та Києві, для реалізації спланованого потрібен час, чотири-п’ять років. І де за цей час опиниться Янукович, а де Штати — ще велике запитання. Свої корективи можуть внести й неминучі, на думку багатьох, воєнні конфлікти навколо Сирії та Ірану; глобальна економічна криза, яка нікуди не поділася… Втім, що казав про точність політичної науки Отто Бісмарк, ви знаєте. 

Ситуація з вибудовуванням вектора Київ—Вашингтон як якоїсь альтернативи вектору Москва—Берлін, по суті, перша велика спроба Києва зіграти, а не підіграти. Хоча її праматір’ю можна назвати ситуацію з уведенням українських військ у Кувейт та Ірак, завдяки якій Леонід Кучма вийшов із міжнародної ізоляції, пов’язаної зі «справою Гонгадзе» та «кольчужним скандалом». Віктор Янукович намагається повести свою територію під патронат сильного і сховати її від претензій більш агресивного. Торжество демократичних цінностей за умови, що Україна кине кінці на «західному березі», його мало цікавить. Інше питання — наскільки ці цінності, а точніше їх реальна імплементація в Україні, цікавлять американців? Звільнення політв’язнів входить у пакет Обами—Януковича? Чи в пакет входять ритуальні беззубі заяви про необхідність їх випустити, як це було до цього моменту? Прихід великих західних компаній в українську економіку додадуть їй прозорості? Чи тільки бонусів і податків? Чи стануть нові власники ліцензії на розробку шельфу використовувати у своїй роботі корупційні «вишки Бойка»? Чи відмивочна заява Halliburton шита не тільки білими, а й зеленими нитками? 

Безперечно, журналістському та експертному вивченню буде піддано й взаємовигідність договорів про розробку українських надр. Зрозуміло, після їх остаточного підписання. У Румунії вивчення таких договорів стало однією з причин відставки міністра екології та падіння уряду Унгуряну. 

Безсумнівно одне: навіть початок реалізації американського плану Януковича може призвести до тектонічних зрушень у багатьох сферах українського життя, включаючи внутрішньополітичне, зовнішньополітичне та сферу безпеки. Зазнають випробування міфи й стереотипи, які становлять сьогодні суть, — розуміння політичних ролей та основ. Головне, щоб боротьба двох супердержав за одну маленьку (із цілеспрямованими, але прогнилими владою та елітою), не закінчилася перемогою обох. З анексіями, контрибуціями і новими кордонами.

http://dt.ua/POLITICS/semostiyniy_yanukovich-103152.html