За тих, хто вижив…

Певне, що правий той один розумник, котрий стверджував, що всеньке в цьому хаотичному і розприсканому світі  таки шито однією ниткою думок і подій, котра тягнеться за голкою Провидіння.

Спочатку, читаючи замітку сільського голови Сергія у місцевій районці, засміялась дружина. Я проглянув той шедевр і теж розважився. Бо в коротенькій заміточці кількість неоковирностей на кшталт «будьмо школу добудовувати до самого краю» чи «грудьми ляжемо в землю» аж зашкалювала.

Взагалі-то Сергій - дядько непоганий: хазяйновитий, та й інтереси громади, як може, обстоює.  

Так що, принагідно зустрівши голову, я запропонував:

- Надумаєш ще щось друкувати - закинь текст мені. Підрихтую хоч трохи, аби люди не сміялись. 

Сергій обережно так поцікавився, чи дорого стане.

- Літра та шмат сала чи кільце ковбаси.

- Ну, то по-людськи, задоволено мовив Сергій, - якось заскочу…

Згодом Сергій таки заявився до мене. Для годиться поспитався, що там у світі коїться. І почувши моє стисле «А хрін його знає», - перейшов до справи.

У Сергія нещодавно померла прабабця, по собі залишила зошит із спогадами. В них велося здебільшого про Голодомор. Сергій ті замітки набрав на компі і переніс на флешку, а зараз хотів, аби я довів їх до читабельного вигляду.

Я проглянув ті замітки. Починались вони із фрази: «Ну, пам’ятаю, що одна жінка зарізала дитину свою. Посолила його, зложила в горщик і їла потім».

Далі я читати не став, душа не лежала до такого…  

*** 

Невдовзі, десь посеред літа, я подався геть із занадто цивілізованої Губарівки… Дременути мене спонукали виборчі гоцанки.

Спочатку до печінок дістали інформаційно-виборчий потік та всюдисуща  реклама.  

Особливо дратували два завсідники наших ушльопкуватих політичних ток-шоу, на фоні котрих навіть регіонали із комуністами виглядали хоч і цапами, але милими та інтелігентними…

Так-так,  я саме про оту парочку: панянку із химерною мрією замість курячих мізків в голові на фоні кльопаної мамці та найвідомішого парламентського підора із вилами, такими ж доречними йому, як сільському дядьку крокодилячі мешти.

Аби поберегти і без того зденервовану психіку, я просто категорично вимкнув телевізію, а Інет став використовувати лише як технічний засіб.

Але ж клята мобіла. Телефонували знайомі і незнайомі, приятелі і колишні недруги... Всіх їх цікавило лише одне – вибори і моя можлива участь в цій забавці. 

Мобілу я доручив дружині, аби вона відбріхувалась замість мене. 

Тоді почали діставати безпосередньо вдома. І коли чергову делегацію від якогось там Хрін Хріновича – кандидата, мецената, благодійника, коротше прутня могутнього  – заледве не зжерла моя улюблена собака кавказької національності на прізвисько Дашуня, терпець мій урвався.

Я згадав відому сентенцію мудрого земляка за його упокоїнням  про втечу від світу, що ловив його та так і не спіймав.  Хутко спорядив рюкзака і з Дашкою на повідку  подався пішки на татову батьківщину. 

З вечора вийшов, аби не так спекотно було, а вже зранку пив холодне молочко у тітки в Диканьці. В обід дядько відвіз нас на Виселки - глухий, напівпокинутий хутір у глибоченькому байраку - до дідового обійстя, де колись і зростав тато.

І хоча там вже давно ніхто не мешкав, пустки не спостерігалось. Родичі постійно навідувались - не пропадати ж дурно 50-ти соткам чорноземного городу, що падає прямо у ставок.

Але найголовніше – у байраку ні тобі мобільного зв’язку, ні інету, ні телевізії, ні ходоків. Лише коропи плескають вночі в ставку, солов’ї цвірінькають на світанку, вдень гудуть бджоли, зозуля кукує надвечір і «катеринка» про щось буркотить в хаті. Повний пейзан, спокій і максимальна віддаленість від самшедшого світу – мрія поетів і партизанів…

Облаштувавшись і трохи обжившись, перезнайомився із усіма трьома іншими мешканцями Виселок – двома глухими як пень бабцями  і моторним, як на свої майже 90 років, дідом Семеном.  Надвечір ставив пару надибаних на горищі ятерів і по холодку йшов із Дашкою  обстежувати околиці.

***

В одну із таких мандрівок, подавшись слідом за Дашкою, котра погнала переляканого зайця, я в якійсь ярузі надибав дивного хреста. Кам’яний, витесаний із цільної брили граніту, явно не місцевого походження, здоровезний метрів зо два - він стояв в глибині байраку посеред чималенької галявини, що буяла густими травами.

Але навкруги самого хреста було викошено, а від нього самого змійкою звивалась  в гущавину горішника малопомітна стежина. Я трохи пройшов нею, за горішником стежка губилась на одному із схилів яруги, ведучи кудись наверх поміж дерев невеличкого акацієвого лісочку.

Я був зібрався прогулятися стежиною далі, погукав Дашку, але та не прибігла. Повернувшись назад, я застав собаку біля хреста. Вона сиділа навпроти нього, роззиралась навкруги і тихенько підвивала. Її явно щось турбувало.

Я оглянув хреста уважніше. Він, певне, був козацьким. Бо по краям крил хреста були викарбувані з одного боку спис, а з іншого дві перехрещені шаблюки. А навколо перехрестя вибиті чотири цифри, явно більш пізнішого походження, ніж зброярські атрибути. Зверху вниз були викарбувані трійка і двійка, зліва направо – дві трійки.

32-33 роки здогадавсь я. Хтось у такий спосіб вшанував пам'ять жертв Голодомору. Але чому хрест козацький, і чому стоїть саме тут? 

Наступного дня, прихопивши пляшку казьонки, пару пачок цигарок і буханець хліба,  я подався до діда Семена розпитатися про хреста. 

Дід зустрів мене радо – нова людина, та ще й з гостинцями, буде з ким потеревенити. Хутко збігав до хати за чарками, мотнувся на город, приніс помідорів, огірків, пучок зелені, потім пірнув до льоху і витяг шмат старого, жовтого як віск, сала. 

Сіли в тінь за столик під черемухою, хильнули за знайомство, потеревенили про те, про се.    

Я поспитався про хреста. Дід Семен несподівано спохмурнів, про щось згадуючи. Потім розлив горілку. Я потягся був почаркуватися, але він, відвівши свою руку трохи в бік, заперечливо мотнув головою:

- Чокатися не будемо. 

Мовчки випили, закусили,запалили.  Дід ще трохи про щось позгадував, безмовно ворушачи губами, начебто розмовляючи із кимось мені невидимим, а потім уголос сказав:

- То Петро-божевільний, вчитель тутешній, з центральної осадьби, з Чапаївки хреста поставив. Туди, у Мертву балку, так та місцина зветься, трупаки свого часу звозили. Вирили канаву глибоку і скидали мертвяків тудою. 

- Що за мертвяки? Чом не на цвинтарі ховали? – для годиться спитав я, бо вже про все здогадався.

- А там і був колись цвинтар, наш, Виселківський. Його на початку 60-х зрили бульдозером. А покійників веліли ховати на Чапаївському кладовищі. 

- І що , просто зрили і не перезаховали? 

- Якби стали перепоховувати, то довелось би стільки покійників потурбувати. Там же купа люду лежить. На початку 30-х  та опісля війни похоронні команди отамечки померлих від голоду прикопували. Потім вже почнеш, бувало, копати могилу для звичайного покійника – обов’язково на чийсь кістяк наткнешся. І не на один. От аби люди зайвих питань не задавали, влада те кладовище ліквідувала.

А Петро - гарний дядько, і вчитель від Бога. Діти за ним хвостиком бігали. Любили його. Шкода, помер нещодавно.

Він не тутешній, на початку 70-х приїхав. Десь із-під Київа. Якось він там дізнався про ті поховання. Мабуть, люди розказали. От Петро і почав владу смикати, клопотатися, аби в Мертвому яру  який-небудь пам’ятний знак поставили. До обласного начальства аж дійшов. Якусь шишку там так роздрочив, що його із партії поперли – за малим не посадовили за антисовєтчину. 

Петро на якийсь час зачаївся. А потім якось навесні, на початку 80-х, там хрест з’явився. Ні, не оцей, що ти бачив. Інший, дерев’яний. Але теж здоровезний.

Хтось доніс. Приїхала бригада із бензопилою. Спиляли хреста. Через якийсь час вигулькнув новий. Знов спиляли. Ще якийсь час минув - знов хрест стоїть, начебто його й не валили. 

Всі знали, що то Петрових рук справа, але довести не могли. Правда, до дурдому таки запроторили. От після цього до нього і причепилось оте - божевільний. Але Петро в дурці, а хрест як грибочок, знов об’явився. 

- Хто ж його тоді ставив, - поцікавився я. 

- А Бог його відає. То така справа, є такі люди – їм покажи, що і отак можна, так вони і будуть робити.

Я помітив, що із цими словами у діда Семена заблищали оченята.

- А то бува не ти був, такий ретельний учень?

- Мо’ і я, а мо’ і не я. Яка власне різниця. Ти не збивай мене. Так от. Тут почалась перебудова. І однієї днини Петро вантажівкою кам’яного хреста привіз. Казав, десь на Запоріжжі надибав. Валявся на задвірках якогось районного музею.

Ми його гуртом ставили. І до сьогодні люди навідуються туди. Най і не на окрему, а на братську могилу, але ж до родичів сходити, пом’янути – свята справа.

Аж тут мене як хтось смикнув за язика:

- А людожерство було?

Дід Семен якось дивно подивився на мене:

- Не ти перший питаєш. Он один жевжик із Полтави приїздив. Теж про людожерів розпитував. Що вас всяка бридота цікавить? Було всяке. Он один був -  у відчаї застрелився, і записку залишив родичам, аби його присолили і схарчили. Але родина не зробила того - і вижила.

Я тобі таке скажу. Голод чи не голод, але кожна людина залишалась такою, якою вона була за нормального життя. Ті, котрі не збочені, за жодних обставин  собі подібних не їли б. А виблядки так і залишились виблядками. Вони і без голодухи можуть когось убити, дитину кинути напризволяще, а то й немовля притопити чи на смітник викинути. Не треба їх згадувати. 

І ще одне. Ти розпитуй і пиши про тих, хто вижив. Бо вижили здебільшого ті, хто боролися, а ті хто ручки склав – ті й ласти склеїли…

***

Минули вибори, і я повернувся додому. Тут таки вигулькнув Сергій. З літром горілки, кавалком ковбаси і шматком сала. 

- Ну що, підрихтував бабині замітки?

- Нє-а. І не буду.

- А чому ж? - Здивувався Сергій. – Я он і випити, і закусити приніс.

- Концепція помінялась!

І я дослівно повторив йому останні слова діда Семена. 

Сергій почухав потилицю, потім ляснув долонею по коліну:

- А йдуть вони усі на хутір метеликів ловить, - послав він невідомо кого. - І дійсно - давай хильнемо за тих, хто вижив, і нікого при цьому не з’їв…

Автор: Валерій Семиволос