Як УНСО відстоювала українське Придністров’я

На початку 1990–х, коли спалахнув конфлікт у Придністров’ї, влада України відмовила в підтримці українському населенню цього краю, яке було не проти відійти від Молдови й увійти до складу історичної Батьківщини. У ПМР з’явилися російські козаки, щодо українського населення Придністров’я посилилися утиски, виникла загроза з боку Румунії. Відтак УНА–УНСО вирішила надати співвітчизникам мілітарну допомогу, й 1992 року у Придністров’ї з’явилися унсовці. Загалом за час війни їх через цю «гарячу точку» пройшло понад тисячу.

«Ми відчували, що там вершилася історія, тому й поїхали у Придністров’я. Усвідомлювали, що українці борються за свою територію, і ми маємо бути там», — пригадує член проводу УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя). Часто відбувалися раптові напади, терористичні акти проти проукраїнського населення та його захисників. «Та війна точилася «у садках», бо лінія фронту між придністровцями й молдаванами проходила здебільшого садами. Замінованими були величезні площі, а зброю можна було купити просто на базарі — що в Тирасполі, що в Кишиневі. Як і проїхати з одного ворогуючого міста в інше з автоматом», — каже Тополя.

Довелося унсовським загонам разом із частинами Чорноморського козацького війська прийняти і найважчий бій за місто Бендери, окуповане напередодні військами Молдови та загоном поліції особливого призначення. «Молдавани, відступаючи, намагалися зривати свою злість на мирному населенні, — пригадує Тополя. — Штурм якраз збігся в часі зі шкільними випускними. На один із таких вечорів увірвалися молдовські терористи й розстріляли хлопців–випускників».

«Поява в Придністров’ї УНСО викликала величезне піднесення серед місцевого українського населення, — розповідає учасник тих подій Владислав Мирончук. — Над сільрадами замайоріли жовто–блакитні прапори, стала частіше лунати українська мова. Місцеві мешканці приїздили до нас, щоб показати дітям їхні рідний державний прапор і українських добровольців, у шапках–мазепинках і з автоматами, які приїхали їх захищати. У Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви й священики Київського патріархату».

Побував тоді в Придністров’ї і голова УНА–УНСО Юрій Шухевич. «Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький, — згадує пан Юрій. — Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам’яталася багатьом».

За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю «Захисник Придністров’я». А завдяки унсовському сприянню у Придністров’ї почали з’являтися українські школи, культурологічні товариства, виходити газети українською мовою.