Юрій Мороз.Постановка "Братів Карамазових"

 Юрій Мороз у своїй трактовці “Братів Карамазових” пішов другим шляхом, він вибрав  шлях докладного перенесення геніального тексту Достоєвського в світ кінореальності.

Працюючи над зйомками, режисер закликає художників фільму створити декорації максимально наближені до реалій часу, про який йдеться в романі, костюмерів шити  одяг персонажам  за тогочасними взірцями моди, гримерів підбирати потрібний грим, а акторів на зубок вчити тексти Федора Михайловича, будь-яку  імпровізацію Юрій Мороз не визнає, він примушує виконавців думати згідно  Достоєвського. Все це, звичайно, позитивно впливає на відтворення літературно-історичної атмосфери у фільмі, бо, як відомо, мистецтво кіно любить деталі й любовно-прискіпливе ставлення до відтворення будь-якої історичної епохи (і якимось неймовірним чином все це відображається на екрані!).

Під егідою Ю.Мороза оператор Микола Івасів налаштовує камеру на класичний лад, він вдало черпає наснагу з малярських робіт ХІХ століття, використовуючи живопис М. Нестерова (у епізодах, що зображають Альошу Карамазова), картини П.Федотова (у зображеннях Іванових гарячкових галюцинацій), картини І.Рєпіна ( у побутових сценах) тощо. Це сприяє відтворенню духу епохи Достоєвського, створює необхідне середовище існування для героїв “Братів Карамазових”.

І от у це майстерно відтворене літературно-історичне середовище Юрій Мороз й поселяє героїв психологічно-філософської епопеї Федора Достоєвського “Брати Карамазови”.
І саме в трактуванні образів, що населяють цей відтворений світ Достоєвського, Юрій Мороз робить несподіваний крок – він віддає ролі зовсім не типажним (якими їх звик бачити обиватель, навіть досвідчений у кіномистецтві) акторам. Найпрогресивнішим і найнесподіванішим є запрошення на роль Дмитра Карамазова Сергія Горобченка. Це вбиває наповал усіх критиків – суперсучасний красунчик і підкорювач серіальних сердець Горобченко, цей напомаджено-сусальний man, захоплення екзальтованих панянок – і раптом Митя Карамазов: скупчення пристрастей і клубок нервів, гультяй і горопашний знайдибіда, людина порочна і разом з тим людина, що ступає на шлях просвітлення… Такий вибір режисера вразив навіть самого актора. Та це ніскільки не вплинуло на рисунок його акторської гри й перевтілення в образ поручика ХІХ століття. Якимось дивом-дивним він прилаштував до себе образ  героя Достоєвського, віднайшовши усередині свого єства ті душевні нюанси й емоційні порухи, що керують вчинками його героя, він показав, що сюртук  поручика йому по плечу. Насправді, Горобченку шили одяг костюмери, а от іншому герою, Смердякову, не довелось цього зазнати. Бо, як стверджує режисер, і статура і зріст актора Павла Дерев’янка прийшлись саме до зросту й будови тіла сучасників Достоєвського, і він надягав раритетний тогочасний сюртук. Може, саме цей факт вплинув на те, що образ Смердякова у фільмі чи не найкращий. А може, актор  прилаштував цей образ до нашого сучасника, вказавши на те, що Смердяков живе в кожному, що потаємні комплекси та підсвідомі бажання в якийсь чудовий момент несподіваним чином здатні вирватись назовні й призвести на світ несподівані вчинки.

Взагалі, треба сказати, що акторський склад екранізації “Братів Карамазових” вражає, актори постають у незвичних і, як це не дивно, таких природних для себе амплуа. Анатолій Бєлий – дивовижний Іван,  психофізичні дані його акторських можливостей просто заставляють гірко-гірко плакати над тим, що втрачає сучасний кінематограф, знімаючи такого актора у тупих серіалах. Чи, приміром, якщо поглянути на Сергія Колтакова у образі Федора Карамазова, то також можна ридма заридати, чому цього актора так мало знімають у фільмах??? Його трактовка образу старого Карамазова постає у незвичному ракурсі, він грає не  карикатурного зманіженого негідника, а людину, яку напосідають пристрасті, який є рабом своїх потаємних бажань і який шукає втіхи цим пристрастям і бажанням, не нехтуючи навіть злочинним шляхом. Актор шукає підсвідомі мотивації таких от проявів свого героя. Ми бачимо його сльози від якоїсь сусальної газетної історії і разом із тим несамовиту жорстокість відповідно своїх дітей, якесь хворобливе любострастя і геть дитинне виправдання власним негідним вчинкам. Актор, здається, зумисно не проводить чітких граней у своїй грі для прояву певних особливих нюансів і напівтонів свого героя, він грає старого Карамазова таким, як  той є, яким його створила природа й суспільство. Федор Карамазов постає надзвичайно цільним, таким собі звичайним проживателем життя – і його інколи  навіть стає жаль, коли він надто вже сентиментальний.

Щоб не вдаватись у такі от докладні розборки кожного образу окремо, зазначу, що прекрасними є ролі Хохлакової, Катерини Іванівни, Альоши Карамазова, усенького сімейства Снєгірьових. Взагалі, сама новела  про родину Снєгірьових може існувати цілком самостійно і достойна найкращих похвал. Очевидно, дається взнаки те, що ця історія в демонстраціях на російських каналах була відсутня через рамки демонстраційного часу. Тому вона й виглядає надто відокремлено й самостійно в контексті фільму. Та все ж вона  досить сильна й життєспроможна.

Взагалі, якщо говорити про роман Достоєвського, то на його основі можна зняти ряд серіалів: історія Дмитра Карамазова, історія Івана Карамазова, історія Альоші, історія Федора Каразмазова, історія пані Хохлакової, історія Груши, історія Смердякова тощо. Тому що кожна лінія роману, кожен погляд на подію, в даному випадку – вбивства старого Карамазова, має свою інтерпретацію і заслуговує на особливу увагу та прискіпливий аналіз.

Хочу звернути увагу ще на те, що музика у фільмі Юрія Мороза, також як завжди у його творах, несе свою драматургію. До “Братів Карамазових” її написав Енрі Лолашві й вона має фоновий характер (на відміну, скажімо, від картини “Каменська”, коли музика в окремих епізодах виступає головним персонажем фільму, коли вона керує героями і ті підпорядковуються їй, йдуть слідом за нею). Так от, в “Братах Карамазових” музика йде в унісон зображенню, вона відтіняє емоційні настрої героїв, на певну долю тонів підсилює атмосферу і тільки інколи, як, наприклад, в заключній сцені, стає ледь вловимим лейтмотивом, та й то лише на певну мить. Складається враження, що режисер боїться, заглушити музикою оповідь, надати таким чином фільмові зайвого пафосу. Хоча в кабацьких сценах музика й взагалі шум звучать досить гучно й не псують звукоряду твору.

Я навмисно концентрую  свою увагу на виграшних аспектах серіалу, бо саме вони вирізняють дану екранізацію “Братів Карамазових” з-поміж інших, утверджуючи,  що ідеї проголошені Достоєвським є актуальними сьогодні й заслуговують на те, щоб до них зверталися й студіювали їх. Можливо, для того, щоб фільм увійшов до категорії “найвидатніший фільм всіх часів” Юрію Морозу  трохи не вистачило власної авторської свободи у відтворенні класики, певного відльотного рівня кіноінтерпретації, але все одно його фільм “Брати Карамазови” – найкраща сучасна постановка славетного роману. Та чи витримає вона випробування часом – покаже сам час, бо надто вже в різних вагових категоріях знаходиться фільм і роман: на одному боці терезів знаходиться твір Юрія Мороза, на іншому – Достоєвський ….

         © Рыженко Татьяна,2009

Повністю стаття ;

українською

http://h.ua/story/214286/

російською:

http://gloss.ua/story/28620