Прощальна

Мене спитали Літо і Весна:
"Чому, скажи нам, ти завжди сумна?
Чому, неначе квітка серед трав,
У смутку сміх твій загубивсь й пропав?"
А я гіркий вдихала запах хвої,
Печалі пила чарівні напої,
І думала: "Ну як їм пояснити,
Що серця, що замерзло, не зігріти?"

Мене обняла Осінь легкокрила:
"Де ти, дівчино, радість загубила?
Хоч на устах твоїх веселий сміх,
Та в глибині очей - холодний сніг."
А я зірвала гілку полину:
"Будь-ласка, залиши мене одну!"
Я з болем часто згадую і досі,
Як плакала засмученая Осінь.

Сніжинками торкнулась щік Зима:
"Не плач! Забудь, і не сумуй дарма!
Що було - хай засипле білий сніг,
Не вартий він тебе і сліз твоїх.
Покинь минуле - радості й печалі,
Іди вперед, продовжуй жити далі.
Ми відпускати спогади повинні!"
І я пішла назустріч хуртовині…

Покинула ілюзії і мрії
Про те, що Ти нарешті зрозумієш,
Що я люблю... Даремні сподівання -
Тобі є непотрібним це кохання!
Мої сліди
Засипав
Білий сніг…