Профиль

Janetka

Janetka

Украина, Львов

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Я не скажу...

Розбудив мене голос
Пташини з далекого краю,
Що вночі спочивала
На гілці біля мого вікна.
Я не скажу Тобі,
Що на зустріч з Тобою чекаю...
Я не скажу,
Бо змісту
У цьому чеканні нема!

Надворі вже світає
Й ледь-ледь рожевіє край неба...
Ніжні барви... Схід сонця...
Милуюся ними сама...
Я не скажу Тобі,
Що я просто сумую без Тебе...
Я напишу:
"Все добре!
Я з друзями. Я - не одна."

І зустрівшись з Тобою,
Я буду сміятись, я знаю.
Я веселою буду,
Не буду сидіть мовчазна...
Спокій Твій збережу,
І не скажу Тобі, що кохаю...
Я не скажу,
Бо місця
Мені в Твоїм серці нема...

18.08.11р.

Печальное утро



Тебе хочу легенду рассказать:
В саду цветок однажды распустился.
Увидев солнце, вставшее сиять,
Он сам, как солнце, нежно засветился.
Прекрасный и душистый, тот цветок,
Не знал, что счастие недолговечно!
За горы солнце вечером ушло,
А он решил, что темнота – навечно!
И он увял… А солнце утром встало,
Величественно гордое всегда,
Оно сияло и о том не знало,
Что ночью на земле стряслась беда.

Как солнце, в жизни ты моей возник.
Как солнце, скрылся с жизни небосвода.
Был для меня прекрасней всех твой лик,
Но ведь судьба – такая ж, как погода.
Она изменчива… Изменчива, как ты!
Пришел внезапно, и исчез ты вдруг,
И за собой унес мои мечты…
Не приходи назад, мой милый друг!
Я солнцем, что прекрасней всех светил,
И головой змеи, чье так опасно жало,
Тебя я заклинаю – ты любовь убил!
Не возвращайся! Ведь ее не стало…

Посміхнись...

Все минає: і смуток, і радість…
З часом спогади тратять яскравість…
Десь давно я від когось почула:
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Були зустрічі й теплі прощання…
Несподівані й ніжні вітання…
SMS-ки, коли всі заснули…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Були жарти, й розмови до ночі.
Випадково зустрілися очі…
І рука ніжно руку стиснула…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Суперечки були і мовчання…
Просто посмішка… Просто чекання…
Нас життя жартома зіштовхнуло…
«Посміхнись, пригадавши, що було…»

Хай тепер ми – колишні знайомі…
Просто запис… не більш… в телефоні…
Відійшло… Відшуміло… Минуло…
Посміхнусь, пригадавши, що було…

Прощальна

Мене спитали Літо і Весна:
"Чому, скажи нам, ти завжди сумна?

Чому, неначе квітка серед трав,

У смутку сміх твій загубивсь
й пропав?"
А я гіркий вдихала запах хвої,

Печалі пила чарівні напої,

І думала: "Ну як їм пояснити,

Що серця, що замерзло, не зігріти?"


Мене обняла Осінь легкокрила:

"Де ти, дівчино, радість загубила?

Хоч на устах твоїх веселий сміх,

Та в глибині очей - холодний сніг."

А я зірвала гілку полину:

"Будь-ласка, залиши мене одну!"

Я з болем часто згадую і досі,

Як плакала засмученая Осінь.


Сніжинками торкнулась щік Зима:

"Не плач! Забудь, і не сумуй дарма!

Що було - хай засипле білий сніг,

Не вартий він тебе і сліз твоїх.

Покинь минуле - радості й печалі,

Іди вперед, продовжуй жити далі.

Ми відпускати спогади повинні!"

І я пішла назустріч хуртовині…


Покинула ілюзії і мрії

Про те, що Ти нарешті зрозумієш,

Що я люблю... Даремні сподівання -

Тобі є непотрібним це кохання!

Мої сліди

Засипав

Білий сніг…