Тату, тату...

Хочу представить вашему вниманию рассказ жителя i.ua EOM

Получила его, после того как разместила у себя вот это «фото»

ТАТУ, ТАТУ...

(бувальщина 70-х років)

Згадала про тата...

Сьогодні його день народження,

проте не знаю куди надсилати вітання...

І 

 ...Тату, тату! Як Ви були тут, а не в Ізяславі, то, може б, у комині покопирсалися і грубка файно горіла б тоді. Мама боїться лізти на хату, а я ще не можу...

 Я добре пам’ятаю той вечір, як Ви збиралися в дорогу. Мовчки складали свою одіж у валізку. І нікому не сказали ані словечка... Я бачила, що ви півночі не спали! Отак сиділи біля вікна і палили цигарку за цигаркою...

Мене до Вас не пустила мама. Набила і наказала спати. А я не спала, тату. Жаліла Вас і думала, чого нам усім так дружно не живеться разом...

 Довго нишком лежала до стіни обличчям і дивилася в ніч... З темряви раз-по-раз показувався червоний вогник Вашої цигарки...

 А мені снився сон, тату! Такий, як то було дуже давно, коли ще не ходила до школи...

 Ніби неділя... Ви з мамою взяли нас, малих, і пішли полями в маках і волошках до Дем’янківського лісу. Ви пам’ятаєте, тату, яка я була вже вправна – швидше від Вас віночок виплела? І поки ми йшли до лісу, я усім віночки посплітала... Правда, гарно як було, коли ми отак стояли серед поля в недільній одежі з віночками на голові: Ви, тату, я, мама і Колюня?

 Ви, ніби, знову, як і тоді, бралися для нас білку з дерева струсити... А вона – з верхівки на верхівку, з гілки на гілку, таки втекла.

 Нам було цікаво, бо Ви весь час про щось розповідали, коли ми шукали в лісі джерело... Я пам’ятаю всі Ваші легенди про Кармелюка – не ті, що з книжки, а ті, що Вам розповідав прадід. І про турків, що Кам’янець брали... І про те, чого так називаються у нас села... Січенці, бо турки вночі всіх людей посікли... Велика Побійна – бо страшний бій там був з бусурманами... Голозубинці – бо довго людей жахали купи людських черепів з оголеними зубами...

 І про того схимника, що сидів у печері під водоспадом  і все молився, щоб відвернути навалу ворогів від села Морозова. Ви мене і туди водили. Ми заходили до тої печери, вхід якої ховали рясні пацьорки падаючої з гори води... Я бачила той жолоб, що спрямовував джерельну воду. Його робив той схимник, аби ніхто не знав, де він молиться... Я нічого не забула, тату!

 Потім ми обідали біля джерела. Я залізла в лопухи і назбирала цілу пелену реп’яхів. Вам з мамою дуже хотілося знати, що то буде. А я, зайнята своїм, вголос роздумувала: “Мене – знайшли у капусті, Кольку – на грушці, а Мишка – знайдете в лісі...”

 Ви дуже дивувалися моїм словам, але як же тішилися, коли я з реп’яхів зробила ведмедика. Раділи, що раптом знайшовся ще один синок. Отак, як ми усі сміялися, я і прокинулася...

 Вас вже не було... Тільки мама плакала біля Вашої попільнички, геть повної – „з чубчиком”, після останньої Вашої ночі перед Ізяславом.

 ІІ 

Їй-бо, тату, я не знала, що Вас так надовго заберуть! Не сподівалася, що у мене суддя про Вас запитуватиме... Ніхто і не здогадувався, а то б навчили, як йому сказати. Збрехати – не змогла, боялася, щоб мене у тюрму не посадили...

Якби ж то Вас у Скаржинці забрали! Але в тій лікарні сидять дурні! То Вас “оприділили” в Ізяслав. То ж тюрма! Як там лікувати можуть, щоб у Вас відпала охота пити горілку? Кріпіться, тату! Якось воно буде! Слухайтесь, додому пустять скоріше...

 ... Таточку, мій любий татусю! Як приїдете, бийте мене, дурну, я не буду тікати... Бийте, що на Вас погано сказала судді, що не тримала язика за зубами. Мама завжди просила Бога, щоб Ви згоріли. А коли Ви від людей палаючого газового балона виносили, то Ваші рученьки геть обгоріли. Мені ті люди сказали, що Ви вже вдома лежите. В хаті біля Вас плакала мама. І я тоді при Вас її запитала, чого вона не радіє, адже так хотіла цього? Ви аж застогнали...

 Таточку! Я ж не знала, що так болить! Пальчика впечеш – біль до серця дістає, а то ж руки... Я більше такою поганою не буду! Чуєте, тату, скоріше приходьте! Я буду за Вас заступатися, боронити від всіх, як тоді, коли Вас в криницю спускали... Тільки я не знала, що то Вас не топлять, а Ви будете її чистити...

Я відкушу собі язика, щоб більш ніколи не переказувати того, про що Ви собі з мамою балакаєте. Люди підмануть цукеркою, а я зрадію – і розкажу.

 ... Як мені жаль стало Ірки! Та й Ви самі казали, що то не її тато... Справжнього тата Ви добре знали. Я Ірку пожаліла, і все розказала. А вона, дурна, розревілася і пішла питати свого тата: чи це правда... Тату, її мама досі нас кляне, Іркин „нетато” від них пішов, кудись виїхав!.. Я більше не буду язикатою Хвеською. Їй-бо, тату!

 І Ви не будьте більше язикатим! Навіщо Ви своїм п’яницям в буфеті книжки переповідали? Вони тільки лаятись вміють, не те, що книжку прочитати. От вони від заздрощів Вас і назвали брехуном, ніби ото все самі вигадали так доладно...

 Ті п’яниці Вас ним і зробили, бо завжди підливали горілку, щоб Ви тішили їх розповідями... Як же Ви могли тоді, не тримаючись на ногах, пам’ятати, кому і що обіцяли?

 Навіщо Вам, тату, отой буфет здався? Ви ж там все до копієчки залишали! А ми в цей час були голодні з мамою, бо і в неї Ви все забирали „на сто грам”...

 Не винні ми, таточку, що нам дуже їсти хотілося! Колька почав красти, а я – гризти крейду, бо з голоду до кінця уроків темніло в очах. Та й вдома каструлі були порожні. Ви все виливали на город, або мамі на голову, що не так зварила. На позичках жили... Мама хлібом не давала наїстися, щоб його стало надовго... Він мені снився кожної ночі...

 Ви ж не знаєте, таточку, як у школі Колька вкрав у старшокласника пиріжка! Мені сказали, що його б’ють, і я побігла рятувати... Ви не бачили, як його страшно били по голові, а він не боронився і не плакав, тільки намагався з’їсти того пиріжка!..  Потім один старшокласник мені кинув свою булку, як собаці, і закричав:

- Подавися, голодне вовченя!

Я дуже хотіла їсти, але не підняла тієї булки. Тоді вони тримали мене за руки і забивали мені нею рота, ще й пальцем попихали, поки я не зімліла.

Таточку, їй-бо я не хотіла так швидко вирости з пальта! Зараз мені нема в чому вийти надвір. До школи ходжу у Вашій фуфайці. Скоріше б сніг випав – озулась би у валянки. А от кирзові чоботи дуже великі, і я не можу вилізти в них з болота, яке і не думає замерзати на вулиці... 

Таточку, Ви вже мене пробачте, руки мені поодбивайте! Це я у Вас п’яного гроші витягнула з кишені, коли Ви спали.

Я тепер завжди буду сидіти в хаті тихо, коли Ви спатимете. А як мама нас буде купати, я не буду плакати від мила. Хай їсть мої очі, тільки, щоб Ви знову не вивернули на хату балію з купіллю і не повиганяли нас, розпарених та голих, на мороз, аж до межі...

Я, таточку, більше не ховатиму ножа. Бігайте з ним за мною кругом хати, але не кидайте в мене. Бо куди мене мама поведе переляк відмовляти, і хто мене навчить знову говорити? Примова наша вже померла, а другої – мама не знає... Ми будемо тільки гратися, тату. Я буду тікати, а Ви наздоганятимете мене. Тільки грайтесь гарно... 

ІІІ

Тепер, тату, мама йде з дому, коли починає по радіо грати гімн, і приходить, коли в Москві ті дзвони віддзвонять...

Тепер у Кольки є черевики і куртка, бо моє дівчаче вбрання він не може доношувати...

На мене мама до весни все покупляє. Вона хоче, щоб я прибула трішки в тілі, бо стала худа, аж вітер мною носить. До весни зодягнемося всі. Я буду шанувати одежу, щоб стало надовго, і щоб Ви мене побачили у гарних платтячках, тату. Я у Вас гарною дівкою росту!..

А в хаті у нас вже є доріжки. Гарно так, що нікуди не хочеться йти. Тільки ж Ви, тату, не  знівечте їх брудними чоботами. Хай у хаті буде і в будень, як у неділю...

Тепер, тату, ми не голодуємо. Є і хліб, і до хліба. Правда, ковбаса тільки у неділю, зате весь час є консерви, які Ви їли у буфеті. Купує мама нам і цукерки. Навіть на кіно дає. Ми більше не здаємо пляшок, щоб морозива поїсти...

Добре стало жити, тату, от тільки шкода, що Вас нема, і Ви того не бачите.

Я тепер як справжня господиня! Всяка робота мене боїться... Такий зварю борщ, що сама наїстися не можу – їла б, і їла б... 

А ще – навчилася прати, як мама! По багато зразу не перу, щоб не подвигатись. От тільки Колька не хоче мені допомагати. Мама каже, що то другий татуньо росте. Але, як вмовлю його, прихвалю, то з ним можна гори вернути. Біда, що такий прошений росте. Зате я мамі добре допомагаю.

Тату, в мене так гарно виходить рубати дрова! Як у сусіда! Сокира заважка для мене, руки болять. А грубка як сказиться, то дуже багато дров жере. Попомучусь, поки „дух” по хаті піде. Я тепер і не граюсь, як інші діти, бо я вже доросла...

... Тату, скажіть своїм дядькам-п’яницям, хай не доправляються у мами грошей! Мама не знає: у кого і скільки Ви позичали. Спочатку віддавала, а потім побачила, що кишки за начинки не стане, нікому і не віддає. Тоді її стали переходити, навіть побили. Були б забили, та люди відборонили. Тепер вона додому шукає компанію, хто живе поруч. Часом я виходжу навпроти, щоб мама не боялася йти сама...

... Потім ми сядемо до столу вечеряти, бо треба Вас відгодувати після тюрми. Ви, мабуть, дуже схудли на важкій роботі!.. Я Вас не буду питати про тюрму, щоб Ви про неї не згадували, і попрікати нею ніколи не буду... Тільки попрошу, щоб Ви знову розповіли про „людського” німця, якого підбили над Вашою хатою, коли Ви були ще маленьким хлопчиком. Той німець перелетів через Вашу хату і посадив літака на городах. Його фашисти хотіли розстріляти, а він сховався, щоб здатись нашим у полон і більше не воювати. Від людей наших не тікав, а посміхався, говорив по-нашому, показував своїх дітей на картці. 

В нього в світі десь була своя хата, а там жили його діти. Його заставили воювати, налякали, що всіх рідних повбивають, коли не піде на війну. Через те він й не розвалив хати, щоб у Вас було де на ніч схилити голову... 

Ви мені знову переповісте про все, що він Вам розповідав, коли жив на сусідах, поки не прийшли наші. Як він Вас возив на собі і разом з іншими дітьми вигукував: “Гітлер капут!” А потім, як прийшли наші, то ви всі просили і плакали, щоб не вбивали доброго німця. Він зі всіма прощався і радів, що буде жити, бо його чекають жінка і діти. 

Правда, тату, десь живе зараз той німець і згадує, як ви йому життя врятували? 

Людський був німець!.. 

Так і дочекаємося маму з роботи. Мама дуже зрадіє, бо інші дядьки чіпляються до неї і говорять, щоб вона про Вас забула. Наша мама гарна! І їй нікого не треба, хоч про неї пускають плітки, від яких вона плаче ночами. Ніяких дядьків у нас в хаті нема і не було. Мама зрадіє Вам, бо Ви її від усіх захистите, і не дасте, щоб кривдили... 

Ви станете до роботи, заробите багато грошей, і повіддаєте всім, щоб Вас знову не посадили в тюрму... 

Ви, тату, добрий! Я Вас виглядатиму тепер кожного дня. А щоб Ви поїли з дороги, я залишатиму в каструлі миску борщу. Як мама спитає, чого ми не виїли все, то я скажу, нібито, це на потім, як зголодніємо. Я їй не скажу, що то для Вас. Аби вона не плакала, що ми Вас так любимо... 

... Ой, таточку, вже розгорілося, треба спішити, бо уроки знову при світлі робитиму! Приходьте на вечерю, тату! Я Вас чекатиму! І не баріться... Тату, тату!.. 

Рівне, 1987 р.

От автора:

Когда в 87 я утром принесла рассказ в редакцию Ровенской областной комсомольской газеты "Зміна", то и не предполагала, каким будет впечатление от моего творения. Накануне на одном дыхании мои мысли и воспоминания вылились на листы школьной тетрадки. За работой толком-то и строк через слёзы не видела. Как оказалось, рукой водили не мозги, а вывернутая на изнанку душа...

Я боялась, что написанный от руки рассказ даже не прочитают... Вечером решилась вновь зайти к редактору, т.к. целый день не могла найти себе места - переживала. Критически оценить себя не могла, как не силилась соотнести свой рассказ к какому-то либо жанру литературы. 

Ещё при входе столкнулась с женщиной с заплаканным лицом. В коридорах редакции сновали люди с печатью какого-то траура на лицах... Спрашиваю хмурого редактора, не умер ли кто? Он мне ответил, что это так на них подействовал мой рассказ. Решено было его поставить целиком вместо какой-то ура-патриотической статьи о перестройке и гласности... 

Потом у нас на пару с редактором Мыколой Пшеничным были совместные "ковры" в кабинетах в горкома и обкома партии... Мне-то, как автору, никакого наказания придумать не могли, а вот редактора сняли за пропуск материалов, очерняющих нашу социалистическую действительность...

Єва Магера

Профиль автора http://narod.i.ua/user/2605086/